ВЕЛИКА ТРАГЕДІЯ ВІЙНИ
 

ВЕЛИКА ТРАГЕДІЯ ВІЙНИ

Друга світова війна була для українства передовсім страшною трагедією, пам'ять про яку мусимо вилущувати зі шкаралуп чужих наративів, як-от: «Велика Вітчизняна війна», «великий подвиг радянського народу» тощо. Навіть попри наявність окремих справді героїчних сторінок у цій велетенській епопеї… Затиснуті між двома тоталітарними потугами, вимушено надавши обом терен та ресурси (на жаль, насамперед людські) для з’ясування взаємних стосунків, українці повною мірою скуштували гірких плодів бездержавності, несамостійності, залежності від зовнішніх ворожих чинників. В цих кривавих змаганнях вони в різні способи намагалися здобути власну суб’єктність, однак переважна більшість їхніх спроб мали безславне продовження й трагічний фінал.

Протягом 30-х рр. нацисти стежили за перебігом сталінських репресій і з їхнього жахливого досвіду зробили свої висновки. Вони звелися до того, що саме жорстокість здатна запевнити їм безпроблемне панування на теренах Совдепії, які стануть ідеальним полігоном для реалізації нацистських расових «теорій». Тому на європейському театрі Другої світової напад Гітлера на СРСР знаменував різкий гуманітарний злам. Перед тим всі сторони конфлікту включно з Німеччиною сяк-так дотримувалися норм військової етики та міжнародного права, однак більшовицьку імперію гітлерівці не вважали частиною європейської цивілізації, щодо якої такі норми зберігають чинність.

В оточенні Гітлера довший час точилося змагання між двома засадничо відмінними підходами до вирішення «українського питання». Один з них розглядав Україну винятково як «ресурсну територію» Райху – постачальницю сировини й деяких видів промислової продукції, а згодом і частину Lebensraum im Osten, себто східного ареалу розселення німецької нації. Її корінне населення підлягало скороченню в різні способи (виселення, голод, заразні хвороби) та/або онімечуванню… Така політика передбачала послідовне уникання ситуацій, за яких «унтерменші», зокрема українці, могли постати в якості союзників Німеччини, з правами та претензіями яких та муситиме рахуватися.

На диво, носієм протилежної концепції був автор нацистської расової теорії А. Розенберг. Він звертав увагу фюрера на ту обставину, що на сході Європи мешкають поляки й росіяни – два численні народи з потужною державною традицією й досвідом запеклої боротьби за відновлення своєї державності в ситуаціях її втрати. Ця проблема, вважав теоретик «арійства», переслідуватиме «тисячолітній Райх» протягом дуже тривалого часу, навіть попри воєнний розгром Польщі та Росії, окупацію основних центрів цих держав і т. п. Відтак, робив висновок Розенберг, Німеччина зацікавлена мати в цьому регіоні сильного союзника, який послідовно поборюватиме поляків та росіян, виходячи зі своїх власних національних інтересів – на його думку, таким союзником могла стати Україна в разі її перетворення на союзну Німеччині державу на кшталт Угорщині, Румунії, Болгарії тощо. Залежну від Райху, але з власними урядом, військом, політикою й т. ін.

Українцям теж було непросто визначити своє ставлення до німецького вторгнення. Так, українське населення щойно приєднаних до Совдепії західних регіонів попервах майже одностайно вважало німців своїми союзниками й визволителями. Більш вороже сприйняли прихід нацистів мешканці Великої України. Вони, звісно, пам’ятали про розкуркулювання, Голодомор, репресії, але при тому великою мірою були інтегровані в радянську спільноту й не чекали на визволення від якоїсь зовнішньої сили.

Між тим Гітлера не полишали сумніви щодо осібності українців, як нації. До того ж провідні діячі української еміграції (В. Винниченко, П. Скоропадський та ін.) відмовилися співпрацювати з ним. У перші дні вторгнення в СРСР, коли план «Барбаросса» розігрувався як по нотах, в щойно захопленому Львові ОУН проголосила відновлення Української держави. Підписанти Акту відновлення окремим пунктом запевняли Райх та його фюрера у своїй вірнопідданості, проте категорично відмовилися відкликати цей документ – таку самодіяльність необхідно було задушити в зародку. Й тоді нацистське керівництво прийняло рішення, якого в цілому дотримувалося вже до свого кінця: ніяких українських союзників чи, тим більше, Української держави бути не мусить!

З-поміж націоналістичних формацій тодішньої Європи найближчими до українських націоналістів за своїми засадами та історією становлення були хорватські усташі. Німці пішли назустріч націєтворчим інтенціям останніх і вони, в союзі з фюрером і дуче, створили «зразкову» фашистську державу – з переслідуванням інакодумців, концтаборами, жахливими етнічними «зачистками», Голокостом тощо. Вельми ймовірно, що український націоналізм вберегла від схожої еволюції саме категорична відмова Гітлера визнати ОУНівський державний проект! Варіант, так і не реалізований у реальному житті в просторі віртуальної історії великою мірою «надолужила» антиукраїнська пропаганда Кремля…    

Нові окупанти знов почленували територію України, яка під кормигою сталінського режиму почала була набувати певної цілісності. На теренах від Волині до Криму вони утворили «Райхскомісаріат Україна» зі «столицею» в Рівному. Галичину було виділено в окремий дистрикт, згодом приєднаний до Генеральної губернії, з відмінним від райхскомісаріату правовим статусом (відмінності стосувалися зокрема й прав корінного населення); східні території, як безпосередньо прилеглі до фронту залишалися під військовим управлінням. Було винагороджено й союзників Райху: Румунії, крім анексованих Совдепією Буковини та Бессарабії, дісталася територія т. зв. Трансністрії в межиріччі Дністра та Південного Бугу, а Угорщина ще в 1939 р. окупувала Закарпаття.

В міру зростання потреб Німеччини в ресурсах для продовження війни й розгортання розмаїтих форм спротиву українського населення «лібералів» в окупаційних адміністраціях витісняли прихильники «твердої руки». Типовим представником останніх був райхскомісар Е. Кох, який у 1943-му в Києві озвучив головні тези своєї політики наступним чином: «Я вичавлю з цієї країни все до останньої краплі. Я прийшов сюди не для того, щоб принести радість. Населення має працювати, працювати й ще раз працювати. Ми, звісно, не збираємося розсипати тут ману небесну, але прийшли, щоб створити базу для перемоги. Ми є расою панів і маємо завжди пам’ятати, що найостанніший німецький робітник у расовому та біологічному відношенні є в тисячу разів більш повноцінним, ніж тутешнє населення». Заступник Коха П. Даргель висловився ще відвертіше: «Ми прагнемо знищити українців».

Це не були порожні слова – Україна вкрилася концтаборами, тюрмами, гетто. За роки війни гітлерівцями було замордовано майже 4 млн. мирних громадян і 1,3 млн. військовополонених; 2,4 млн. осіб, переважно молодих людей вивезені на примусову працю до Німеччини. В містах звичним явищем стали обшуки та облави, цілі села знищувалися «за допомогу партизанам» абощо. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорнозем. «Теоретично» всі товари та послуги німці мали оплачувати (на постачанні потрібної їм продукції можна було навіть непогано заробити), однак у критичних ситуаціях вони без вагань вдавалися до конфіскацій.

За всіх своїх жахіть німецький «новий порядок» мав і певні позитивні моменти. Так, деякі очевидці та пізніші дослідники стверджують, що рівень добробуту населення дещо зріс порівняно з радянською передвоєнною добою. Колгоспи не були розпущені (для нових окупантів колгоспна система виявилася так само зручною, як і для старих), проте німці дозволили приватний бізнес і більш підприємливі елементи встигли з цього скористатися. Відновлювалися та відкривалися церкви, відзначалися раніше заборонені дати та події, деінде відбулося впорядкування місць поховання жертв Голодомору та героїв спротиву більшовизмові. Від радянської доби було збережено присутність елементів українського «декору» в атрибутиці райхскомісаріату та обмежене використання української мови в освіті, діловодстві, пресі тощо.

Ці обмежені «позитиви» не могли звісно віднадити українців від ідеї опору окупантам. Початково це радше був «бунт стоячи на колінах»… Ще в період співпраці ОУН з абвером при вишкільних курсах націоналістів організовано було підготовку т. зв. «похідних груп на Схід», перед учасниками яких ставилося завдання організації на місцях, під приводом «сприяння новому порядкові», первинних осередків української влади. Втілювати ідею воєнного теоретика ОУН М. Колодзинського про «розбудову держави від першого села» вирушили кілька тисяч молодих людей, які майже не диспонували резидентурою в місцях виконання своєї місії, ніколи не жили при радянському режимі, слабо уявляли собі його реалії й, зокрема, реальний ступінь російщення місцевого населення. У співпраці з місцевими активістами, які все ж знайшлися вони створювали адміністрації, поліційні відділи, газети, творчі та освітні осередки тощо. Цим місіонерам українства вдалося на диво багато чого зробити, допоки німці не побачили в несанкціонованому ними спалаху чергового українського відродження пряму загрозу для себе. На зламі літа-осені 41-го почалися репресії, а завершувати роботу гестапо з викорінення українського підпілля довелося вже «беріївським соколам» аж у повоєнні роки.

Більш успішними виявилися ініціативи (їх було декілька) з організації партизанських загонів на теренах Волині й Галичини, на базі яких восени 1942 р. постала УПА – пострах німецьких, польських та радянських окупантів. Після розстрілу німцями сформованого на моці львівського Акту 30 червня «коаліційного» уряду Української держави фактично припинилося існування будь-яких українських політичних партій, крім ОУН, яка відтак перебрала в свої руки, хоча й не одразу, керівництво українським партизанським рухом. Останні бої УПА відбулися вже на зламі 50-60-х рр. 

Згадані акти української самодіяльності виглядають окремими епізодами на тлі епічних баталій, що розгорталися на радянсько-німецькому фронті. Українці взяли більш ніж достойну участь і в цих баталіях. Згрубша п’ята частина особового складу Червоної Армії, численні партизанські загони, понад 2 тис. Героїв Радянського Союзу*, плеяда блискучих воєначальників аж до найвищих рангів, багато «знакових постатей» воєнної доби й, на жаль, мільйони загиблих на полі бою, сотні тисяч покалічених – таким був прямий внесок України в перемогу над нацизмом. Додаймо сюди працю сотень тисяч українських робітників та спеціалістів, вивезених на Схід разом зі своїми підприємствами,  величезні матеріальні цінності, запаси продовольства тощо.

Імовірно, більшість українських учасників тієї війни щиро вірили, подібно до героя Л. Бикова з культового кіношедевру «В бой идут одни старики», що проливають кров за свою Батьківщину, однак насправді все було далеко не так однозначно. Трагічно неоднозначно… Ще в перші дні війни в катівнях НКВД у Західній Україні були знайдені тіла тисяч невинних людей, без суду й слідства замордованих червонозоряними «визволителями» із немислимою, безглуздою жорстокістю. Повернення Червоної Армії ознаменувалося кривавою епопеєю «чорнопіджачників»: a priori вважаючи дезертирами всіх українських чоловіків, які опинилися на окупованій території, військові адміністрації нашвидкуруч «мобілізовували» їх і, майже або зовсім без підготовки, нераз без зброї й навіть військової форми, але з націленими в спини кулеметами «заградотрядов» кидали на штурм укріплених німецьких позицій, особливо при формуванні Дніпра. На «визволених» у такий спосіб територіях одразу починали свою роботу «органи», виходячи з принципу презумпції винуватості кожного, хто пережив окупацію. А вже по війні Україну, яка трохи була від’їлася під німцями спіткав черговий добре спланований Голодомор…

Трагічними виявилися випробування воєнної доби й для української мови. Мільйони її носіїв через військовий обов’язок, виїзд на примусову працю по обидва боки фронту та з інших причин були тимчасово або й назавжди вирвані зі свого природного мовного оточення. Теренами України прокочувалися фронти, рухалися війська, об’єкти військової інфраструктури, внаслідок чого питоме мовне середовище «розводилося» сотнями тисяч російськомовців. За фактичної відсутності в цих вируючих умовах єдиної мовної політики (влади змінювалися, і всім їм було не до мовних проблем) відбувалися стихійне змагання між мовами й природний відбір потужнішої з них, а українська de facto давно вже не була найпотужнішою…

Втім, навіть сталінські ідеологічні працівники в умовах смертельної небезпеки спроміглися зрозуміти, що ефективне ведення війни потребує мотивованих бійців і що гасло «За Родину! За Сталина!» саме по собі далеко не всіх мотивує належним чином. Кремлівська пропаганда активно звертається до героїчних (нераз штучно героїзованих) сторінок історії російського народу, але армія була багатонаціональною, тому й «братнім народам» теж було до певної міри дозволено пригадати вголос своє славетне минуле й свої історичні традиції. На цій хвилі саме з лихоліття війни виринули такі перлини українського слова, як щоденники Довженка, «Зенітка» О. Вишні, «Я утверждаюсь!» П. Тичини, «Слово про рідну матір» М. Рильського й неперевершене «Любіть Україну!» В. Сосюри, прорив якого, хай тимчасовий, крізь цензурні тенета можна пояснити не інакше як Божим промислом!

На воєнну добу припала недовготривала «епопея» створення т. зв. Міністерства Оборони України. Почалося з того, що під час обговорення проекту майбутньої Організації Об’єднаних Націй сталінські дипломати під приводом великого внеску України та Білорусії в розгром фашизму зажадали для них окремого представництва в новій структурі. Союзники у відповідь вказали на відсутність в «радянських республік» низки неодмінних державних атрибутів і, зокрема, власних збройних сил. Тоді Сталін розпорядився створити відповідні республіканські міністерства, поставивши на чолі українського МО бойового генерала В. П. Герасименка. На диво цей останній не захотів бути лише «весільним генералом» на чолі неіснуючої збройної потуги. Він обстоював ідею створення українських збройних формувань типу «Армії Людової» в складі Червоної Армії й, як належало правдивому українському міністрові, повсюдно розмовляв лише рідною українською мовою… Коли з союзниками все було вирішено, потреба в декоративних міністерствах «сама собою» відпала, їх швидко ліквідували, а «нахабного хохла» Герасименка Хрущов мусив ховати від сталінського гніву на непримітній посаді у Прибалтійському окрузі.

* За найкритичнішого ставлення до присвоєних тоталітарним режимом звань та вручених ним нагород мусимо зауважити, що Героями Радянського Союзу люди ставали майже винятково за реальні заслуги на полі бою – цей титул не підліг «девальвації» й випадків його фальшування відомо вкрай небагато.