Facebook no more

Скажу вам  відверто, що жодного прозріння чи паніки в мене не було після того, як нарешті зі всіх соц мереж, де у мене був активний профіль, залишилась, покищо невинна, Інстаграма. Жодних "Як же ж далі, Господи?"  або "Як мені тепер зв'язатись з світом" в голові не проскочило. Дихання в нормі, пульс - як в доброго молодця. Живемо! (Я сильна, я зможу без "нього").

Через годину-другу  друзі (реальні друзі, ті, які мають мій номер телефону і не почуваються дивно, коли спілкування переходить на рівень текстових повідомлень) почали турбуватись, що зі мною трапилось. "Тебе забанили?? Дописалась?!" "Де ти??" "Що з ФБ?"

Відповідей  поки нема. Точніше - нема короткої версії. Крім слова "Дістало". 

У мене не було агресивної форми залежності від соц. мереж ("Ха! Ти сама хоч в це віриш? Звучиш як і кожен залежний від алкоголю чи наркотичних речовин невдаха"-  шаленів голос в голові, так часто озвучений коханим чоловіком). Ну добре. МОЖЕ в мене і була деяка залежність від ФБ, але так як в минулому я без проблем видалялась з Контактів і Одн-ів, то про що тут хвилюватись?. "Я можу покинути це коли завгодно, хоч зараз!" - ще одна мантра запозичена з інших класичних залежностей, яку я часто застосовувала як основний аргумент в суперечках.
  
Це все  зрозуміло, але що стало останньою краплею, переломним моментом, після чого "висмикнути дріт" і відключити себе від "апарату" вже не здавалось чимось на кшталт самогубства, а радше способом повернутись до життя? 

Причин дуже багато. І я в жодному разі не намагатимусь переконати вас в тому, яке зло затаїлось в соціальних мережах. Вирішувати вам, я лише поділюсь власними спостереженнями і міркуваннями.

Навіть якщо не говорити про проблему вдаваної дружби в соціалних мережах і про час, який ми виділяємо на отримання і перетравлення всієї інформації, якою нас годує "соціалка" (про це вже написано багато), залишається декілька інших, новіших і цікавіших явищ, які з'явились зовсім недавно і характерні для виключно українського і російського онлайн простору.

"Велике переселення" українських користувачів з Вконтакті на Фейсбук мені уявляється екранізацією біблійної історії про виведення єврейського народу з єгипетської неволі. Море розступилось і люди кинулись на пошуки "землі", де можна вільно вправлятись в своїх правах на власну думку; протистояти агресору (бодай словесно) і розказати цілому світові свою історію блукань.

Сорок років блукань почались успішно. Однак замість одного Мойсея в українців їх виявилось щонайменше з десяток (з нами таке можливо, ви ж не здивовані?). І кожен провідник має свою версію "землі обітованної", і кожен з них пропонує манну за власним рецептом. Золоте теля також з'являється, так і вабить ревних користувачів зійти з праведного шляху. Але з дня на день обіцяли 10 Заповідей (справжніх! і тільки з перевіреного і офіційно підтвердженого джерела!), тому держіться брати і сестри, скоро ми заживемо!  
 
Мої американські, болгарські і мексиканскі друзі заходять в ФБ для того, щоби переконатись, що планета на місці, розклад спортивних подій вже є в ефірі, пороздавати  LOLів і WTF??ів, і щасливо продовжувати свій день (за вийнятком особливих подій, таких як перемога Black Hawks в Кубку Стенлі або нове фото нової дупи Кім К. Тоді можна затриматись тут надовше). Їм не зрозуміти, що відбувається протягом останнього року в українсько-російській частині фейсбучної сім'ї. Араби і євреї вже забули про свої проблеми і повернулись до звичайного ритму взаємознищення..

...Але не українці. Ми вмикаємось в режим ФБ в повній бойовій готовності: додатковий запас жовчі, національих сентиментів, сльози в жінок і всеобізнаність в чоловіків. Ми перевіряємо тренди, пробігаємо очима по найсвіжіших постах "мойсеїв", обираємо щонайменше дві точки зору, які можуть цілком протирічити одна одній і.... "Повний Вперед!". День почався. До обіду в коментарях, як на полі бою, вже можна іти збирати трупи. Переможці беруть перерву, повертаються до реального безробітного життя, життя офісного працівника чи домогосподарки з відчуттям звершeного подвигу. По обіді все починається зновy.

Будь-яка тема має безлімітний потенціал стати причиною сварки (а то й вербального рукоприкладства і згвалтування). Вcе, що для цього потрібно - помилитись з тоном "голосу", задати логічне (на вашу думку!) запитання або просто висловити свою власну точку зору, яка не співпадає з нинішнім трендом. "Якщо ти не з нами - ти проти нас!". І в атаку йде безстрашна піхота зі своїми нехитрими запасами "зброї" ("Ватнік"- голосить один і отримує 18 лайків. "Кацапський троль, іди звідси!" - плюс 11 і т д.).  

Якщо тема вимагає маcштабнішого втручання, то до піхоти підтягується більш компетентна "артилерія", яка випускає чергу за чергою історичні факти, напівнаукові терміни і "особливо глибокі пізнання" в кожній можливій галузі: від секретної дипломатії США до аграрної політики Китаю. Артилерія не зважає на маленьку рибу. Вона ігнорує тих, в кого мало лайків під коментарем і полює за собі рівних,  щоби влаштувати показову розправу для підняття бойового духу піхоти і щоб "засвітитись" перед керівництвом цього маскараду.

А повернувшись з одного, особливо вдалого бою, хтось знайде в себе аж тисячу нових фоловерс, а це вже, любі мої, відповідальність. Це означає, що тепер можна і в бій не йти, а писати власні пости, які злі тролі братимуть штурмом як найміцнішу фортецю. Благо, є вже свої фоловерси, які удар візьмуть на себе. Їм аби знак! 
Ще є важка артилерія, десант і секретні війська. До прикладу, якщо йде дискусія на тему "свавільних" висловлювань Юрія Андруховича, то одразу виступають компетентні культурознавці і дослідники сучасних споживацьких смаків. Щоби, боронь Боже, простий люд не начитавсi і не повірив, що "Останній Москаль" - повне лайно. 

Якщо хтось з мойсеїв  (якщо досі комусь не зрозуміло, то під мойсеями тут і далі мається наувазі той десяток командирів, депутатів і "активістів", які останнім часом зловживають Фейсбуком замість виконання своїх прямих обов'язків на робочих місцях.) "псіханув" і написав пост, забувши відредагувати його після ранкової кави, тo потрібне вміле і вчасне втручання, щоби натовп в пориві емоцій не понизив автора з його чину святих. Пост після ланчу магічним чином зникає, автор в розпачі клянеться серцем матері, що хтось від його імені "понаписував"... але ви  вже встигли посваритись з сусідами, видалили половину "друзів" в ФБ і майже розлучились з дружиною. А виявляється НІЧОГО НЕ БУЛО!! Фууух... Можна жити далі.
 
Отак і добрели ми до моєї проблеми з ФБ: розчарування в фейсбучних українцях.  
  
Крім постійних чварів і такої феноменальної піддатливості навіть найбільш очевидним маніпуляціям; крім того, з якою легкістю вони відкидають вміння думати критично і тверезо, я ще не можу прийняти того факту, що ми є нацією, зацикленою на власних бідах і зовсім не вміємо співчувати іншим. Хай це буде землетрус в Непалі, біженці з Сирії чи підпалений притулок для тварин. Я спостерігала за реакцією людей на всі події в світі, які не стосувались України, але були справді жахливими трагедіями. Дуже-дуже рідко хтось висловив співчуття, або взагалі звернув увагу на чуже горе. І тисячі жертв в Непалі затьмарила трагікомедія з визволенням наших співгромадян.   

Я не знаю, що саме для вас має змінити офіційний офіс Facebook в Києві, бо як на мене, то соціальні мережі - найгірше, що могло трапитись в Україні в такий складний час, як зараз. Весь запал і бажання змін, який зявився у людей після Революції Гідності, поступово розпорошується на безглузде перемивання кісток і розподіл фейсбучної аудиторії.

Зовсім недавно хтось дуже влучно підмітив, що в ФБ стільки патріотів, а на судовому засіднні в справі Віти Заверухи було не більше 20 активістів. Також доречно пригадати пост письменниці Оксани Забужко про брак  кураторів українського мистецтва на міжнародних заходах, таких як Венеціанське бієналле. Я читала і дивувалась: як, така цікава робота і нема бажаючих? А в ФБ кожен шостий вважає себе знавцем мистецтв і справедливим критиком.

В тім то й справа, що лайки дарувати, коментувати і писати "на мою думку..." - це не мішки носити. А для того, щоби бути дійсно активістом, куратором чи патріотом свого міста, потрібно ще докласти зусиль і трохи пошарудіти навколо, щоби був результат. Одна хороша людина, волонтер з мого міста вам може розповісти як "легко" зацікавити людей зібратись разом і, наприклад, прибрати парк. Однак, напишіть в ФБ трохи жорсткіший коментар на цю тему з посиланням на бездієвість місцевої влади і байдужість громадян і дебати на декілька днів вам гарантую. У всіх знайдеться на це час і бажання. 

Ілюзія вагомості, відчуття, наче від нас щось залежить - одна із привабливих рис Фейсбуку. Тут можна критикувати безкарно і тролити по повній програмі. Там кожен - "хтось" і усвідомлення власної моральної чи національної вищості над іншими вітається. "МИ" (Українці) - поняття в кожного своє. Але ним не можеш бути "ти", якщо не знаєш правильної (читай: моєї версії) української мови; і "ТИ" тут зайвий, бо не сповідуєш українських звичаїв (не святкуєш Великдень, не постиш, не хрещений). "Тобі" теж сюди зась - я щось не бачив, щоб ти був на Майдані. А на АТО гроші передавав? Яка твоя, власне, позиція? ...

То хто тут "МИ"?
  
А знаєте що? Це не має значення! Ніщо з того, що відбувається в ФБ не має значення! Хоча б тому, що видалити, стерти з пам'яті навіть найскандальніше висловлювання можна одним махом, одним-двома кліками "миші". А ви і далі продовжуєте обзивати один одного "ватніками", "вишиватніками", "жлобами", "рагулями"... Величати "героями" і "патріотами". Може, для вас це має значення у вимірі одного дня, однієї години.. але не більше. Бо пост в ФБ - це не закон, який має силу щось змінити; наше "Ніколи не забудемо!" живе рівно до наступної сенсаційної новини, а сім'я без батька-героя вже забута...

Фейсбук краде в нас час і ми забуваємось поміж всіми цими дріб'язковими скандальчиками про те, що вже рік іде війна і нас вчать до цього звикати. А ще нас вчать не критикувати владу і бути патріотами. Я з острахом помічаю, як люди починають перегинати палицю і кидати камінням в своїх же за найменший прояв власної думки. Як оце було з боксером Усиком і 9-им травня. Людина може бути 364 дні патріотом, прославляти свою країну, але за "Спасібо за Побєду" в Інстаграмі його вже встигли охрестити перевертнем, а один з моїх "ФБ друзів", навіть доpволив собі сказати: " Я завжди думав, що Усик має вираз обличчя дитини з розумовими відхиленнями..." Так і кортіло написати у відповідь: "Перепрошую, а ви, власне, хто???? Крім миршавенької агенції по оренді квартир у Львові, про які ще з ваших досягнень ми не знаємо??? "  

Мій останній день у ФБ запам'ятався відчуттям розчарування в одній людині, яку я вже звикла вважати своїм віртуальним двійником, тільки значно освідченішим. Не знаю, скільки в нього друзів і шанувальників, ніколи мене це не цікавило. Він завжди вмів влучно подати новини з діаспори і любив поезію. Фейсбук часом вміє зіграти злий жарт, коли випадково підсовує коментар друга в якійсь відкритій групі і ваша думка про ту людину раптово змінюється. Але в той день це був не просто коментар. Це було цинічне і зухвале висміювання людей, які завинили лише тим, що народились в меншому місті. Тобто, єдина ознака (не етнічна, не расова, не статтева), а банальна неприналежність до богемного і "ах, такого європейського" Львова відкидає людей до класу "міщан" і "хуторян". Сумно, панове, що ми отак ділимось і самі дозволяємо себе ділити. Навіть якщо і в людини є такі думки, чи відчуття, їх до недавнього часу вчили тримати в собі. Скромність ще нікого не зробила калікою. 

Я не знаю, як живеться людям з числом ФБ друзів, яке давно переважило 500 позначку. Уявляю як вони першу половину дня виділяють лише на перегляд стрічки новин, а другу - щоб відповісти на особливо дотепні/злі/доброзичливі коментарі. В моєму списку друзів було трохи більше сотні, але вже після 80 (я помітила, що це моя допустима норма. Це ще коли я знаю всіх особисто, сюди входять родичі, друзі, деякі колишні колеги, колишні одногрупники і однокласники) у мене з'явився дискомфорт і відчуття, що з кожним наступним незнайомцем, переведеним в статус "друзів", у мене все менше і менше контролю над тим хто, де і коли бачить і ділиться моєю інформацією. Потім мене осінило, що для багатьох людей ФБ - це ефективний спосіб розвивати клієнтську базу і проштовхувати свій продукт. Nothing personal, strictly business. 

ФБ добре підходить для організації і планування різних заходів. Смішно, але саме ФБ календаря мені бракуватиме найбільше. Я чудово розумію, як з платформи для спілкування з друзями фейсбук став бізнес платформою з унікальними можливостями для реклами і доступу до споживача. Тому і не здивуюсь, якщо він переживе своїх аналогів і не помре смертю будь-якого іншого продукту, чий життєвий цикл вигнувся шкалою розвитку в бік повного занепаду  і забуття.

ФБ має здатність адаптовуватись і адаптовувати під себе. Маніпулювати  бажаннями і прагненнями мас, створювати видимість зайнятості, вагомості, впливу. І все це добре для бізнесу і для влади, але не для суспільства вцілому. Ми стаємо ліниві, втрачаємо елементарні навики спілкування в реалі і свою людяність. Справа навіть не в тому, як багато часу ви проводите в соц мережі. Її вплив одинаково сильний.

Те як ми читаємо новини, які ми читаємо новини, наша реакція - все прораховано на основі наших попередніх уподобань. Спекуляція нашими емоціями і почуттями зараз робить погоду в медіа індустрії. Не вірите? Для розрядки - купіть декілька газет і спробуйте прочитати кожну статтю, навіть найменшу. Вдумайтесь в прочитане. В процесі постарайтесь не відволікатись на телефон. А тепер згадайте, як ви зазвичай читаєте новини в ФБ або Контактах. Є різниця? Ото ж бо. 

Ось він, Brave New World! (c)