"Ми калічимо когось – і нас так само калічать... Так і лише так ми пізнаємо один одного. І саме так ми пізнаємо самих себе", - сказала одна мудра людина, ім'я якої, на жаль, я так пригадати і не зміг. Ці слова – своєрідний ключ до розуміння концепції унікальної за енергетикою виставки "Рани" українського фотохудожника американського походження Йосифа Сивенького, відкриття якої відбулося у Національному музеї Тараса Шевченка.
Ця виставка – не для шанувальників фото розділів "Киці-песики", "Гламур-тужур", "Силіконові цицьки і губи моєї подруги" або "Мої мандрівки (за рахунок дурня-коханця!!!) країнами Сходу"… Тут таким "шанувальникам" фотомистецтва робити нічого. Адже світлини Йосифа Сивенького – не для людей із слабкими нервами. Ці фото стріляють у самісіньке серце! На них – правдива історія життя наших мужніх співвітчизників, які пройшли жорстоке випробовування війною. Важко бачити їхні страшні каліцтва. Ще страшніше дивитися у очі тяжкопоранених бійців. В них – питання: "За що?!?"
Ось і я питаю: "За що?" Як тут не згадати Олександра Вертинського з його геніальним романсом "То, что я должен сказать". Пригадуєте?
"Я не знаю зачем и кому это нужно
кто послал их на смерть недрожащей рукой
только так бесполезно, так зло и ненужно
опускали их в Вечный Покой
Равнодушные зрители молча кутались в шубы
и какая-то женщина с искаженным лицом
целовала покойника в посиневшие губы
и швырнула в священника обручальным кольцом
Забросали их елками, закидали их грязью
и пошли по домам под шумок толковать
что пора положить уже конец безобразию
что и так уже скоро мы все начнем голодать
И никто не додумался просто встать на колени
и сказать этим мальчикам что в бездарной стране
даже светлые подвиги это только ступени
в бесконечные пропасти к недоступной Весне
Я не знаю зачем и кому это нужно
кто послал их на смерть недрожащей рукой
только так бесполезно, так зло и ненужно
опустили их в Вечный Покой".
Геніальні рядки романсу, який і донині вважається однією із найвідоміших антивоєнних пісень, Олександр
Вертинський написав у далекому 1917 році. Нині на дворі – рік 2016… Ви щось розумієте, панове? Я – розумію… І особливо виразно "розкушуєш" все, що коїться довкола нас, коли говориш із родичами і друзями бійців, навіки прикутих до інвалідних візків. Адже каліцтва їхніх синів – це тяжке випробування. І не лише для воїнів-патріотів.
Якщо говорити без купюр, по суті, то життя цих чесних і мужніх хлопців і дівчат (!!!) є правдивою антитезою підлому і потворному життю падлюк-олігархів, для яких війна – це тривіальна годівниця. Як так у росіян: "Кому война, а кому – мать родна"? От вже воістину! Але все це – до пори, до часу, панове-товариші…
PS: Подробиці про виставку "Рани" Йосифа Сивенького дивіться у
программі "Мистецька хвиля+" на каналах
Ukrvideotravel та
Open World.
#OWItv
#OWIFilms
#OpenWorldInfo
#OWIFilmsStudio
#ВідкритийСвіт
#OpenWorldОткрытыйМир
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Griandr Tarnovski
