Ксю Камі: "Я іноді просто відчуваю потребу писати, яка частіше виливається в поезії"

Оксана Федорук-Терлецька - українка, мешканка Чикаго. Знана тут як фотограф та під псевдонімом Ксю Камі. Відома також як талановитий художник-графік, Ксю нещодавно презентувала нову грань своєї креативної особистості. Наприкінці січня в Українському національному музеї відбулася презентації поетичної збірки "Бути". Це був незвичайний вечір за незвичних умов. Кожного дня надходили чимраз гірші вісті з України. Гості вечора інстинктивно шукали якогось душевного притулку від постійної тривоги та розпачу. 

В Ксю не могло бути звичайної презентації: з виступом та фуршетом. Авторка зі своїм коханим та друзями підготувала перфоманс, наповнений медетативною музикою та грою світла й тіней, декламацією та драматургією. 

З Ксю не могло відбутися і звичайного інтерв’ю :) Записавши нашу бесіду, я з жахом виявила, що файл десь втрачено у безкінечних цифрових нетрях супермодного диктофону. Так само несподівано цей трек вигулькнув кількома місяцями пізніше…

Оксано, вітаю тебе з презентацією, з виходом поетичної збірки "Бути". Це доволі унікальна подія, адже "четверта хвиля" української еміграції в Америку в літературі поки що особливо не відзначилася. Ти більш відома як фотограф, твої батьки - знані художники. Скажи, чому поезія?

Насправді, я не вирішувала вдаватися до поезії. Просто так склалося, що ще зі студентських років, навіть можна сказати, з шкільних років, я почала писати, просто тому, що так відчувала. Я іноді просто відчуваю потребу писати. І так склалося, що частіше ця потреба виливається в поезії, ніж в прозі. Прозу також пишу, просто поки що не дуже комусь її показую. Але це просто якесь внутрішнє відчуття, внутрішня потреба. Я пишу тоді, коли не можу, в принципі, не писати. Фотографія – це щось зовсім інше. І, скажімо, якщо фотографію я для себе поділяю на якісь такі сфери, де я можу працювати як творчо, так і комерційно, то тут, в поезії, все йде суто з внутрішньої потреби. 
 

Коли людина публікується, то немов виставляє себе на загал, наче душевно оголюється перед людьми. Особливо це стосується поетів, котрі й так вразливі. А хто тебе переконав чи підтрмав опублікуватися?

Ну, насправді, тут величезну роль зіграла моя мама, оскільки вона завжди дуже уважно спостерігала за тим, що я роблю, за всім, не лише в поезії. І, крім того, що вона моя мама, вона - рідна душа і, відповідно, дуже сильно відчуває про що я говорю. В мене в 2006 році в Палаці Мистецтв була персональна виставка графіки. Я, замість того, щоб підписувати свої роботи якимись назвами, підписувала їх кількома рядками зі своїх віршів. І ще тоді було багато людей, які мені казали, що було би добре зробити збірку поезій і туди, можливо, у вигляді ілюстрацій, подати деякі роботи, які я робила на той час. Це ще тоді була така ідея, вона визрівала досить довго... Щодо оголення душі, тут іде оголення тільки її частини. Тобто те, що я готова відкрити, те я і відкриваю, тому що я зовсім не завжди така як в поезії. Тобто, мене є кілька різних особистостей, образів, але те, яка я в реальному житті, не завжди може співпадати з тим, що є в поезії. Те, що в поезії, це те, напевно, якою би я хотіла бути і яка десь є, яка десь живе, але вона не завжди себе може так проявляти в реальному житті. 

Тобто, ти собі таку ідеальну Ксю Камі там створила?

Не те, щоб ідеальну Ксю Камі. Я така і є, але це лише частина мене. Я, напевно, не вмію писати про якісь моменти, коли Ксю Камі може бути, скажімо, не дуже світлою, не дуже глибокою, дріб'язковою і так далі, тому що всі ці негативні риси, безумовно, мені так само притаманні. Але оце внутрішнє, воно десь визріває, воно просто хоче щось сказати, і я, таким чином, зобов'язана сісти і це написати, якось поділитись. Насправді, я не можу говорити про те, наскільки я поет чи не поет. От єдине, що я знаю, якщо, наприклад, якась людина, прочитає те, що було написано оцією частиною мене, і їй якось це допоможе і примусить замислитись над чимось, зробити завдяки цьому якийсь правильний вибір, то значить це не дарма. 

А можна припустити, що ця твоя темніша сторона буде викладена також в прозі?

Так, можна.

В якихось оповіданнях можливо навіть під іншими іменами?

Я не знаю, чи під іншими іменами, тому що все це – я, які би там не були сторони показані - світліші чи темніші, але я над цим думаю. Тобто, я не думаю над тим, щоб показати: отут в мене світліша сторона, а тут в мене буде темніша сторона. Просто як воно піде, так воно і буде. Я просто усвідомлюю чітко те, що в мене є різні сторони.

Можна сказати, що формат поезії автоматично витягує з тебе найкраще?

Я не знаю, чи найкраще, але прагнення до світла – так, це правда.
 

"Бути"- це твоя перша опублікована збірка?

Так.

В тебе взагалі великий запас поезій? З якою інтенсивністю ти пишеш?

Ну, це залежить від періодів. Тобто, в мене може бути період, коли я пишу чи не щодня, а може бути період, коли я місяць не пишу взагалі. Тобто, це все залежить суто від внутрішньої потреби. Скажімо, в мене буває таке, коли починаються якісь, я б сказала, містичні періоди. І от коли в мене починаються ці містичні періоди, тоді я пишу. Коли до мене приходить реалістичний період, тоді концентруюся на якихось інших моментах. 

Для тебе написати вірша це: якесь своєрідне вивільнення того, що в тобі вже сформувалося? Чи ти довго сидиш і намагаєшся якусь емоцію вбрати в слова, але це займає в тебе час на пошук відповідних рим чи зворотів і, загалом, потребує багато часу?

В мене ніколи не займає багато часу написати поезію. Тобто, якщо я відчуваю потребу, то я сідаю і в мене за п'ять хвилин вірш готовий. Ну, можливо, іноді за десять. Тобто, воно якось просто приходить, я не можу це пояснити. Я дотримуюсь певної теорії в цьому випадку, якщо ви читали Германа Гессе "Гру в бісер" (я дуже люблю цю книжку), то там є така теорія, що, насправді, жодна ідея не належить нам, тобто вона собі десь витає в космосі, у Всесвіті, і ми просто іноді налаштовуємось на якусь певну хвилю, ловимо її і передаємо. Ну от я це відчуваю приблизно так, тому що якось сидіти і займатися графоманством – це мене не приваблює. 

Чи багато ти читаєш поезій? Критично ставишся до чужих творів?

Що стосується читання – я читаю багато, а от поезій не дуже багато. Свого часу я читала поезію. Безумовно, в мене є якісь улюблені твори, але я намагаюсь не концентруватись на поезії інших людей, тому що розумію, що це буде впливати якимось чином на мене. Я не хочу якось пристосовувати себе під моменти, вже збудовані кимось іншим. 
 

Тобто, ти боїшся якихось мимовільних запозичень, що воно десь відкладеться?

Так. Воно все рівно підсвідомо відкладається і потім буде проявлятися. Тобто, це вже буде втрачена якась певна чистота твого власного бачення, яке ти можеш передати в поезії.

А в прозі такого немає, такої загрози?

Можливо, є, але в прозі я бачу настільки багато різних можливостей якось себе висловити, що в цьому плані якось не хвилююсь. 

То чи маєш ти достатньо накопичених віршів? Чи в тебе ще відкладено поезії на кілька збірок вперед?

Ну, в мене є досить багато поезій, які не ввійшли в цю збірку, їх є значна частина. Інша справа, що я не думаю, що саме з них буду ще видавати додаткові збірки. Тобто, майбутні збірки безумовно важливі, але я зараз працюю, навіть не те, що працюю, я просто пишу, і коли відчую, що в мене є, от вже від сьогодні, якась певна кількість поезій, які можна буде видати, я буду думати про нову збірку. Оскільки на все, що було написано раніше, я досить критично дивлюсь. Навіть якщо взяти оцю збірку, яка вийшла, то я прекрасно усвідомлюю, що там є сильніші поезії, а якісь - слабші. Я, в принципі, свідомо давала різні поезії, з різних років. Деякі з них були написані і десять років тому, деякі від сьогоднішніх днів. Це навіть більше для себе, щоб подивитись, як воно розвивалося. 

Чи буде доступна ця книжка?

Так, вона буде в Національному Музеї, можна буде туди підійти і ознайомитись, а якщо хтось захоче, то і придбати там. 

А яке видавництво?

Видавництво "Паїс", при Львівському університеті Івана Франка. В принципі, вони передивилися, зацікавились і книга вийшла. Я так розумію, що коли ти молодий і невідомий, насправді досить складно знайти якесь таке авторитетне видавництво, щоб воно захотіло видати твої якісь речі. Але я не буду називати імен, просто я знаю, що деякі, досить відомі у Львові поети переглядали мої поезії і вони позитивно досить відгукувались про них. Я дуже вдячна "Паїсу", що вони допомогли з цим. 

Коли була презентація книжки на львівському книжковому форумі восени, в вересні, то там виступав головний редактор і він мав своє слово, його, до речі, можна почитати, бо ми його записали в одній із статей.

Давай вже перейдемо до презентації. Там був своєрідний перформанс… 

Це було поєднання перформансу і поезії. В кінці там ще було відео з роботами під частинку прози, яку я написала, таку маленьку.

А відео з якими роботами, графікою?

Так, з графікою. 

Тобто, це була не просто презентація тільки збірки "Бути", це була взагалі презентація тебе як творчої одиниці?

Можна й так сказати, хоча основне, все таки, - презентація книжки. Просто я не хотіла, щоб все відбулось дуже стандартно. Я також спілкуюся з людьми, я розумію, що деякі люди можуть взяти книжку, спробувати почитати деякі поезії і подумати, що якісь моменти незрозумілі, щось може виглядати досить дивно і так далі. Тобто, вся ця сукупність, вона була спрямована на те, щоб людей підготувати до того, що вони потім прочитають в книжці.

Хто придумав і в чому полягав ваш перформанс? Твої друзі і ти читали вірші збірки? 

Так. Я дуже вдячна моїм друзям, які допомагали мені: Маріанні Попович, Софії Федащин, Данилі Терлецькому і Вікторії Ранд (вона з Казахстану, але дуже мені допомогла зробити першу частину перформансу "Без слів" і потім прочитала останні чотири рядочки українською мовою дуже гарно. Мені було дуже приємно, що вона захотіла це зробити, хоча їй дуже непросто з українською мовою).
 

Перша частина "Без слів" – в чому вона полягала, можеш розповісти?

Насправді, коли робиться перформанс, чи навіть малюєш якусь графіку, чи пишеш якусь поезію, ти завжди даєш глядачеві або читачеві право розуміти це по-своєму. Я можу сказати, як я це бачила. Перша частина перформансу – це в нас з Вікою були такі от образи взаємодії, істоти реальної, істоти надреальної, взаємодії когось, хто живе і працює, любить в цьому світі, і якоїсь музи, якогось натхнення, і як ця взаємодія відбувається. Іноді складно один одного побачити, зрозуміти, але коли ти бачиш і розумієш, у вас виходить такий собі симбіоз, який виливається в творчість, саме тоді ти можеш відчути канал, який дозволяє тобі з космосу взяти якісь ідеї. 

А далі?

А далі це вже було ніби як передача. Тобто, ти взяв з того каналу своє щось, якусь ідею, вона відкрилась, передалась якимось чином і далі вона вже передається від істоти до істоти. 

Чому всі були в білому?

Ну, насправді, білий – для мене, та, напевне, і не лише для мене, це колір якоїсь чистоти, світла. Взагалі, основний акцент цього всього мав бути на тому, напевно, що найважливішим є прагнення робити правильний вибір і якось наближатись до світла, тягнутись вгору. З іншого боку, це може звучати досить дивно, але білий колір в певних культурах є кольором смерті. В даному випадку, смерть сприймається не як якась страшна подія, а як енергія, яка дає поштовх до народження чогось нового. 
 

До переродження? 

Так.

А яким був музичний супровід?

Називається "Шаманська музика". Я прослуховувала різноманітні музичні композиції і те, що мені заімпонувало, те, що, мені здалось, пасуватиме і підходитиме до цього перформансу, й взяла. Це не кавери. Скажу чесно, я знайшла композицію в інтернеті, і там не було додаткового джерела, яке б описувало, що це таке. Була просто назва композиції –"Шаманська музика". 

Ти взагалі задоволена? Презентація відбулась так, як тобі хотілось цього?

З одного боку – так. В цілому, я думаю, що мені вдалось передати те, що я хотіла і дякую ще раз усім моїм друзям, які мені допомагали, і музею, який мені дозволив це зробити. Але, якщо дивитися з тієї позиції, як я собі це уявляла, то воно мало бути ще світліше. Тут велику роль зіграло те, що був такий досить специфічний настрій, і мені було дуже складно переключитися з того, що відбувається в Україні, на якийсь такий лад, який би був повністю відключений від реального світу, щоб передати все так, як має бути в книзі. Коли ми домовлялися про цю презентацію, я собі уявляла що воно все буде в трішки в іншій атмосфері проходити. Я робила все, на що була спроможна, але просто є якісь моменти, які вчасно відбуваються, а є моменти, які відбуваються трішки невчасно. Хоча, можливо, це потрібно і саме в такий час, тому що деякі люди до мене підходили і казали: "Добре, що ти це зробила саме зараз, тому що ми змогли якось відволіктись, якось трішки переключитись на якісь інші вібрації".

А ця книжка буде доступна тільки в Америці? Чи буде вона і в Україні доступна? 

Ну, в Україні вона вже була доступна. Зразу після презентації вона продавалася на львівському книжковому форумі, але тираж в нас невеликий і, відповідно, на даний момент, вона буде тільки тут, в Українському Національному Музеї. В даному випадку, я вважаю, вона потрапить до рук тих, кому це потрібно. 

І останнє питання – плани, наміри, прогнози. Тобто, як ти загалом відчуваєш, чи тобі треба відійти, відпочити, чи ти занадто заклопотана думками зараз, що пов'язані з нинішніми подіями, чи є наміри ще щось видрукувати і публікувати?

В мене є намір писати, продовжувати, і в мене є намір працювати над собою. Щодо того, щоб щось друкувати – я не люблю планувати такі речі, тобто я повинна знати, що в мене достатньо матеріалу, тоді я можу створювати намір щось опублікувати. Але, безумовно, я буду працювати далі, і як тільки вирішу, що в мене достатньо матеріалу, щоб якось це оприлюднювати, то я думаю, що люди дізнаються про це без проблем. Єдине що – я просто сама по собі досить хаотична людина і планувати не люблю. Я якось довіряю тому, от що мене веде по життю, так я і йду. 

Ти - фаталістка? 

Не те що б фаталістка, просто я намагаюсь відчувати, який має бути наступний крок, наскільки він правильний чи неправильний. Тобто, я орієнтуюсь на сьогодні, на тут і зараз більше, ніж на якісь неймовірні плани на майбутнє. Я вважаю, що важливіше зараз зробити якусь певну дрібницю правильну, ніж спланувати щось неймовірне на майбутнє, а тут і зараз не знати, що робити. 

Фотографії Влада Голуба