Ксю Камі: "Я іноді просто відчуваю потребу писати, яка частіше виливається в поезії"

1 серпня 2014
Svitlana Ivanyshyn-Ugryna

Оксана Федорук-Терлецька - українка, мешканка Чикаго. Знана тут як фотограф та під псевдонімом Ксю Камі. Відома також як талановитий художник-графік, Ксю нещодавно презентувала нову грань своєї креативної особистості. Наприкінці січня в Українському національному музеї відбулася презентації поетичної збірки "Бути". Це був незвичайний вечір за незвичних умов. Кожного дня надходили чимраз гірші вісті з України. Гості вечора інстинктивно шукали якогось душевного притулку від постійної тривоги та розпачу. 

В Ксю не могло бути звичайної презентації: з виступом та фуршетом. Авторка зі своїм коханим та друзями підготувала перфоманс, наповнений медетативною музикою та грою світла й тіней, декламацією та драматургією. 

З Ксю не могло відбутися і звичайного інтерв’ю :) Записавши нашу бесіду, я з жахом виявила, що файл десь втрачено у безкінечних цифрових нетрях супермодного диктофону. Так само несподівано цей трек вигулькнув кількома місяцями пізніше…

Оксано, вітаю тебе з презентацією, з виходом поетичної збірки "Бути". Це доволі унікальна подія, адже "четверта хвиля" української еміграції в Америку в літературі поки що особливо не відзначилася. Ти більш відома як фотограф, твої батьки - знані художники. Скажи, чому поезія?

Насправді, я не вирішувала вдаватися до поезії. Просто так склалося, що ще зі студентських років, навіть можна сказати, з шкільних років, я почала писати, просто тому, що так відчувала. Я іноді просто відчуваю потребу писати. І так склалося, що частіше ця потреба виливається в поезії, ніж в прозі. Прозу також пишу, просто поки що не дуже комусь її показую. Але це просто якесь внутрішнє відчуття, внутрішня потреба. Я пишу тоді, коли не можу, в принципі, не писати. Фотографія – це щось зовсім інше. І, скажімо, якщо фотографію я для себе поділяю на якісь такі сфери, де я можу працювати як творчо, так і комерційно, то тут, в поезії, все йде суто з внутрішньої потреби. 
 


Коли людина публікується, то немов виставляє себе на загал, наче душевно оголюється перед людьми. Особливо це стосується поетів, котрі й так вразливі. А хто тебе переконав чи підтрмав опублікуватися?

Ну, насправді, тут величезну роль зіграла моя мама, оскільки вона завжди дуже уважно спостерігала за тим, що я роблю, за всім, не лише в поезії. І, крім того, що вона моя мама, вона - рідна душа і, відповідно, дуже сильно відчуває про що я говорю. В мене в 2006 році в Палаці Мистецтв була персональна виставка графіки. Я, замість того, щоб підписувати свої роботи якимись назвами, підписувала їх кількома рядками зі своїх віршів. І ще тоді було багато людей, які мені казали, що було би добре зробити збірку поезій і туди, можливо, у вигляді ілюстрацій, подати деякі роботи, які я робила на той час. Це ще тоді була така ідея, вона визрівала досить довго... Щодо оголення душі, тут іде оголення тільки її частини. Тобто те, що я готова відкрити, те я і відкриваю, тому що я зовсім не завжди така як в поезії. Тобто, мене є кілька різних особистостей, образів, але те, яка я в реальному житті, не завжди може співпадати з тим, що є в поезії. Те, що в поезії, це те, напевно, якою би я хотіла бути і яка десь є, яка десь живе, але вона не завжди себе може так проявляти в реальному житті. 

Тобто, ти собі таку ідеальну Ксю Камі там створила?

Не те, щоб ідеальну Ксю Камі. Я така і є, але це лише частина мене. Я, напевно, не вмію писати про якісь моменти, коли Ксю Камі може бути, скажімо, не дуже світлою, не дуже глибокою, дріб'язковою і так далі, тому що всі ці негативні риси, безумовно, мені так само притаманні. Але оце внутрішнє, воно десь визріває, воно просто хоче щось сказати, і я, таким чином, зобов'язана сісти і це написати, якось поділитись. Насправді, я не можу говорити про те, наскільки я поет чи не поет. От єдине, що я знаю, якщо, наприклад, якась людина, прочитає те, що було написано оцією частиною мене, і їй якось це допоможе і примусить замислитись над чимось, зробити завдяки цьому якийсь правильний вибір, то значить це не дарма. 

А можна припустити, що ця твоя темніша сторона буде викладена також в прозі?

Так, можна.

В якихось оповіданнях можливо навіть під іншими іменами?

Я не знаю, чи під іншими іменами, тому що все це – я, які би там не були сторони показані - світліші чи темніші, але я над цим думаю. Тобто, я не думаю над тим, щоб показати: отут в мене світліша сторона, а тут в мене буде темніша сторона. Просто як воно піде, так воно і буде. Я просто усвідомлюю чітко те, що в мене є різні сторони.

Можна сказати, що формат поезії автоматично витягує з тебе найкраще?

Я не знаю, чи найкраще, але прагнення до світла – так, це правда.
 


"Бути"- це твоя перша опублікована збірка?

Так.

В тебе взагалі великий запас поезій? З якою інтенсивністю ти пишеш?

Ну, це залежить від періодів. Тобто, в мене може бути період, коли я пишу чи не щодня, а може бути період, коли я місяць не пишу взагалі. Тобто, це все залежить суто від внутрішньої потреби. Скажімо, в мене буває таке, коли починаються якісь, я б сказала, містичні періоди. І от коли в мене починаються ці містичні періоди, тоді я пишу. Коли до мене приходить реалістичний період, тоді концентруюся на якихось інших моментах. 

Для тебе написати вірша це: якесь своєрідне вивільнення того, що в тобі вже сформувалося? Чи ти довго сидиш і намагаєшся якусь емоцію вбрати в слова, але це займає в тебе час на пошук відповідних рим чи зворотів і, загалом, потребує багато часу?

В мене ніколи не займає багато часу написати поезію. Тобто, якщо я відчуваю потребу, то я сідаю і в мене за п'ять хвилин вірш готовий. Ну, можливо, іноді за десять. Тобто, воно якось просто приходить, я не можу це пояснити. Я дотримуюсь певної теорії в цьому випадку, якщо ви читали Германа Гессе "Гру в бісер" (я дуже люблю цю книжку), то там є така теорія, що, насправді, жодна ідея не належить нам, тобто вона собі десь витає в космосі, у Всесвіті, і ми просто іноді налаштовуємось на якусь певну хвилю, ловимо її і передаємо. Ну от я це відчуваю приблизно так, тому що якось сидіти і займатися графоманством – це мене не приваблює. 

Чи багато ти читаєш поезій? Критично ставишся до чужих творів?

Що стосується читання – я читаю багато, а от поезій не дуже багато. Свого часу я читала поезію. Безумовно, в мене є якісь улюблені твори, але я намагаюсь не концентруватись на поезії інших людей, тому що розумію, що це буде впливати якимось чином на мене. Я не хочу якось пристосовувати себе під моменти, вже збудовані кимось іншим. 
 


Тобто, ти боїшся якихось мимовільних запозичень, що воно десь відкладеться?

Так. Воно все рівно підсвідомо відкладається і потім буде проявлятися. Тобто, це вже буде втрачена якась певна чистота твого власного бачення, яке ти можеш передати в поезії.

А в прозі такого немає, такої загрози?

Можливо, є, але в прозі я бачу настільки багато різних можливостей якось себе висловити, що в цьому плані якось не хвилююсь. 

То чи маєш ти достатньо накопичених віршів? Чи в тебе ще відкладено поезії на кілька збірок вперед?

Ну, в мене є досить багато поезій, які не ввійшли в цю збірку, їх є значна частина. Інша справа, що я не думаю, що саме з них буду ще видавати додаткові збірки. Тобто, майбутні збірки безумовно важливі, але я зараз працюю, навіть не те, що працюю, я просто пишу, і коли відчую, що в мене є, от вже від сьогодні, якась певна кількість поезій, які можна буде видати, я буду думати про нову збірку. Оскільки на все, що було написано раніше, я досить критично дивлюсь. Навіть якщо взяти оцю збірку, яка вийшла, то я прекрасно усвідомлюю, що там є сильніші поезії, а якісь - слабші. Я, в принципі, свідомо давала різні поезії, з різних років. Деякі з них були написані і десять років тому, деякі від сьогоднішніх днів. Це навіть більше для себе, щоб подивитись, як воно розвивалося. 

Чи буде доступна ця книжка?

Так, вона буде в Національному Музеї, можна буде туди підійти і ознайомитись, а якщо хтось захоче, то і придбати там. 

А яке видавництво?

Видавництво "Паїс", при Львівському університеті Івана Франка. В принципі, вони передивилися, зацікавились і книга вийшла. Я так розумію, що коли ти молодий і невідомий, насправді досить складно знайти якесь таке авторитетне видавництво, щоб воно захотіло видати твої якісь речі. Але я не буду називати імен, просто я знаю, що деякі, досить відомі у Львові поети переглядали мої поезії і вони позитивно досить відгукувались про них. Я дуже вдячна "Паїсу", що вони допомогли з цим. 

Коли була презентація книжки на львівському книжковому форумі восени, в вересні, то там виступав головний редактор і він мав своє слово, його, до речі, можна почитати, бо ми його записали в одній із статей.

Давай вже перейдемо до презентації. Там був своєрідний перформанс… 

Це було поєднання перформансу і поезії. В кінці там ще було відео з роботами під частинку прози, яку я написала, таку маленьку.

А відео з якими роботами, графікою?

Так, з графікою. 

Тобто, це була не просто презентація тільки збірки "Бути", це була взагалі презентація тебе як творчої одиниці?

Можна й так сказати, хоча основне, все таки, - презентація книжки. Просто я не хотіла, щоб все відбулось дуже стандартно. Я також спілкуюся з людьми, я розумію, що деякі люди можуть взяти книжку, спробувати почитати деякі поезії і подумати, що якісь моменти незрозумілі, щось може виглядати досить дивно і так далі. Тобто, вся ця сукупність, вона була спрямована на те, щоб людей підготувати до того, що вони потім прочитають в книжці.

Хто придумав і в чому полягав ваш перформанс? Твої друзі і ти читали вірші збірки? 

Так. Я дуже вдячна моїм друзям, які допомагали мені: Маріанні Попович, Софії Федащин, Данилі Терлецькому і Вікторії Ранд (вона з Казахстану, але дуже мені допомогла зробити першу частину перформансу "Без слів" і потім прочитала останні чотири рядочки українською мовою дуже гарно. Мені було дуже приємно, що вона захотіла це зробити, хоча їй дуже непросто з українською мовою).
 


Перша частина "Без слів" – в чому вона полягала, можеш розповісти?

Насправді, коли робиться перформанс, чи навіть малюєш якусь графіку, чи пишеш якусь поезію, ти завжди даєш глядачеві або читачеві право розуміти це по-своєму. Я можу сказати, як я це бачила. Перша частина перформансу – це в нас з Вікою були такі от образи взаємодії, істоти реальної, істоти надреальної, взаємодії когось, хто живе і працює, любить в цьому світі, і якоїсь музи, якогось натхнення, і як ця взаємодія відбувається. Іноді складно один одного побачити, зрозуміти, але коли ти бачиш і розумієш, у вас виходить такий собі симбіоз, який виливається в творчість, саме тоді ти можеш відчути канал, який дозволяє тобі з космосу взяти якісь ідеї. 

А далі?

А далі це вже було ніби як передача. Тобто, ти взяв з того каналу своє щось, якусь ідею, вона відкрилась, передалась якимось чином і далі вона вже передається від істоти до істоти. 

Чому всі були в білому?

Ну, насправді, білий – для мене, та, напевне, і не лише для мене, це колір якоїсь чистоти, світла. Взагалі, основний акцент цього всього мав бути на тому, напевно, що найважливішим є прагнення робити правильний вибір і якось наближатись до світла, тягнутись вгору. З іншого боку, це може звучати досить дивно, але білий колір в певних культурах є кольором смерті. В даному випадку, смерть сприймається не як якась страшна подія, а як енергія, яка дає поштовх до народження чогось нового. 
 


До переродження? 

Так.

А яким був музичний супровід?

Називається "Шаманська музика". Я прослуховувала різноманітні музичні композиції і те, що мені заімпонувало, те, що, мені здалось, пасуватиме і підходитиме до цього перформансу, й взяла. Це не кавери. Скажу чесно, я знайшла композицію в інтернеті, і там не було додаткового джерела, яке б описувало, що це таке. Була просто назва композиції –"Шаманська музика". 

Ти взагалі задоволена? Презентація відбулась так, як тобі хотілось цього?

З одного боку – так. В цілому, я думаю, що мені вдалось передати те, що я хотіла і дякую ще раз усім моїм друзям, які мені допомагали, і музею, який мені дозволив це зробити. Але, якщо дивитися з тієї позиції, як я собі це уявляла, то воно мало бути ще світліше. Тут велику роль зіграло те, що був такий досить специфічний настрій, і мені було дуже складно переключитися з того, що відбувається в Україні, на якийсь такий лад, який би був повністю відключений від реального світу, щоб передати все так, як має бути в книзі. Коли ми домовлялися про цю презентацію, я собі уявляла що воно все буде в трішки в іншій атмосфері проходити. Я робила все, на що була спроможна, але просто є якісь моменти, які вчасно відбуваються, а є моменти, які відбуваються трішки невчасно. Хоча, можливо, це потрібно і саме в такий час, тому що деякі люди до мене підходили і казали: "Добре, що ти це зробила саме зараз, тому що ми змогли якось відволіктись, якось трішки переключитись на якісь інші вібрації".

А ця книжка буде доступна тільки в Америці? Чи буде вона і в Україні доступна? 

Ну, в Україні вона вже була доступна. Зразу після презентації вона продавалася на львівському книжковому форумі, але тираж в нас невеликий і, відповідно, на даний момент, вона буде тільки тут, в Українському Національному Музеї. В даному випадку, я вважаю, вона потрапить до рук тих, кому це потрібно. 

І останнє питання – плани, наміри, прогнози. Тобто, як ти загалом відчуваєш, чи тобі треба відійти, відпочити, чи ти занадто заклопотана думками зараз, що пов'язані з нинішніми подіями, чи є наміри ще щось видрукувати і публікувати?

В мене є намір писати, продовжувати, і в мене є намір працювати над собою. Щодо того, щоб щось друкувати – я не люблю планувати такі речі, тобто я повинна знати, що в мене достатньо матеріалу, тоді я можу створювати намір щось опублікувати. Але, безумовно, я буду працювати далі, і як тільки вирішу, що в мене достатньо матеріалу, щоб якось це оприлюднювати, то я думаю, що люди дізнаються про це без проблем. Єдине що – я просто сама по собі досить хаотична людина і планувати не люблю. Я якось довіряю тому, от що мене веде по життю, так я і йду. 

Ти - фаталістка? 

Не те що б фаталістка, просто я намагаюсь відчувати, який має бути наступний крок, наскільки він правильний чи неправильний. Тобто, я орієнтуюсь на сьогодні, на тут і зараз більше, ніж на якісь неймовірні плани на майбутнє. Я вважаю, що важливіше зараз зробити якусь певну дрібницю правильну, ніж спланувати щось неймовірне на майбутнє, а тут і зараз не знати, що робити. 

Фотографії Влада Голуба

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Скляні дива: як львів'янка розвиває мистецтво в Україні
Як і обіцяли, продовжуємо розповідати про цікавих українців, які захоплюють і надихають. Сьогодні цикл "Люди" поповнився ще однією чудовою історією про жінку, яка робить справжні витвори мистецтва. Прегарні фігурки зі скла не залишать вас байдужими. Звідки з'являється натхнення, скільки годин займає робота та яким майстриня бачить розвиток мистецтва в Україні — уже в статті.
Читати більше
Canadian dream, або як франківець привіз в Україну частинку Канади
Вони - молоді та успішні. Uа Modna розпочинає цикл "Люди". Ці історії надихнуть вас почати власну справу і нагадають про значення хобі у житті кожного з нас. Про підтримку, віру та ідеї - читайте у статті.
Читати більше
Українська доглядова косметика: її користь і тонкощі варіння
"Миделко" – не просто виробник косметичної продукції, насамперед, - це команда молодих франківських провізорів та медиків, готових розповісти вам багато цікавого про мистецтво вмивання, підійти індивідуально до кожного випадку та допомогти підібрати правильні засоби. Бо це ціле мистецтво.
Читати більше