Встонадцяте про потребу комплексного підходу

6 листопада 2017
Влодко
Якщо спитати стурбованих українців, що загрожує нашій "солов'їній", понад 90% отриманих відповідей міститимуть посилання на "русифікацію", "наслідки русифікації" тощо. Принаймні саме з такого бачення проблеми виходять майже всі ініціативи прихильників українського слова. Між тим небезпеки є насправді набагато численнішими та більш розмаїтими, ніж ми схильні собі уявляти. Тому на самому початку спробуємо дати дуже грубу, приблизну, але по змозі таки комплексну оцінку ситуації. Корисна сама собою, така оцінка можливо переконає деяких скептиків у тому, наскільки важливими для відродження мови є опанування теорії цього процесу та освітня підготовка його активістів. 

Отже, традиційно почнемо з русифікації, що триває дотепер. Нав'язування Україні т. зв. "двомовності" залишається одним із наріжних каменів української стратегії Кремля, який досі, навіть за умов війни з Україною, диспонує розгалуженою мережею внутрішньоукраїнських знарядь та каналів впливу. Свою безвідмовну заангажованість у курс Москви, зокрема й у мовній царині, демонструють сотні вітчизняних політиків, адміністраторів, "аналітиків", журналістів, митців. Їх потужно підпирають ті мільйони простих, ніким не підкуплених українців, для яких російська мова та російськомовна культура стали своїми, рідними, єдино зрозумілими та поціновуваними й які відтак самі перетворилися на агентів і поширювачів русифікації.

Але від "русского мира" виходить також інша загроза для українського слова, напряму не пов'язана з планами його ворогів. Її джерелом є не до порівняння більша комунікативна потужність російської мови. Причому говоримо як про екстенсивну (за кількістю мовців), так і, ще більшою мірою, про інтенсивну потужність – показником останньої слугує кількість доступних у кожній мові джерел інформації та суспільних практик. Комунікативна "неповносправність" рідної мови, якою ми часто-густо не можемо ні переглянути кінофільм або телепередачу, ні знайти потрібну інформацію потрібної якості, ні поспілкуватися з цікавими людьми абощо боляче дотикає кожного українофона, а для багатьох вона стає поштовхом до перегляду проукраїнської мовної орієнтації.

На відміну від української, російська мова на більшій частині свого ареалу є повнофункціональною та адекватно використовуваною її носіями в усіх їхніх практиках та потребах. Натомість майже всі україномовці в частині своїх практик (праця, навчання, спілкування в соцмережах тощо) використовують російську мову, а в інших – без міри захаращують лексику російськими словами та зворотами. Вони отже "пройшли початковий курс" практичного російщення й є потенційними кандидатами на поглиблене російщення… Особа, україномовна у всіх своїх практиках у такій же мірі, в якій пересічний мешканець Рязані є російсько-, Гамбургу – німецько-, а Познані – польськомовним – така особа на цілій території України є радше ідеальною моделлю українця, ніж людиною, яку можна зустріти на вулиці.

Лексикон російськомовного злодія, хоч який малосумісний зі словником Ожегова, відповідає неписаним нормам саме російського, а не, скажімо, німецького чи турецького кримінального сленгу. Натомість ні кримінального, ні так само молодіжного, робітничого, "айтішного" чи якого іншого власне українського сленгу практично не існує – майже всі сленгові слова та звороти, використовувані україномовними верствами відповідних груп населення, є запозиченнями з російської або через російську. Трагічності цієї ситуації можуть не зрозуміти ті, хто виніс з освітніх закладів переконання у меншовартості нелітературної лексики, але насправді відсутність у мові власних нелітературних форм є нехибним свідченням її занепаду! В цьому розділі ми ще не розглядаємо способи розв'язання проблем українського слова, проте мусимо зауважити, що цю хворобу мови подужати зусиллями політиків та/або філологів практично неможливо.      

…Мандруючи Галичиною, ви раз у раз натрапляєте у цьому нібито всуціль україномовному краї на якісь російськомовні середовища: військова частина, приватна фірма, виставка квітів, у більших містах навіть окремі райони тощо. Як правило такі середовища постають стихійно – носії російської горнуться одні до одних (бо для них це справді важливо), відвойовуючи на чужому для себе терені окремі плацдарми відносного мовного комфорту. В набагато більшому масштабі наслідки схожої мовної експансії можна спостерігати, скажімо, у Нью-Йорку в "російському" районі Брайтон-Біч, "польському" Грінпойнті, численних "чайнатаунах" тощо… А тепер прошу пригадати, де в Україні (не в діаспорі!) за роки незалежності ми бачили ПРИРОДНЕ, жодним законом чи начальством не кероване перетворення якихось територій або середовищ на україномовні?

Втрата українською мовою здатності до стихійної експансії свідчить про критичний брак її життєвої енергії, який дається взнаки багатьма способами. Так, у вільний від чергової революції час сірі будні незалежної України раз у раз спалахують презентаціями масштабних російськомовних культурних або інформаційних проектів. В кіосках з'являється новий розкішний "глянець", телеекрани заповнюють "Лига смеха" або "REAL Бодрит", команда КВН перетворюється на "елітне" шоу й починає займатися кіновиробництвом… Щораз під час таких імпрез лапаєш себе на простих питаннях: чому мовчать україномовні медійники та митці? Чи існують вони взагалі? Якщо таки існують – чим таким важливим зайняті, що наслідків цих зайнять майже не видно "наживо" вже понад чверть століття?

Ми схильні шукати просте пояснення творчої депресії українського світу – мовляв, великі проекти потребують великих грошей, а такими володіють лише олігархи, які в Україні є поспіль російськомовними. Гаразд, але для створення, приміром, україномовного сайту про кімнатні рослини, загадки археології чи вправи з гантелями не потрібні мільйонні кошториси! Тож хіба не має бути ситуація в українській блогосфері не до порівняння кращою, ніж у світі супердорогих медіапроектів?.. Однак у царині "малих форм" присутність української мови ще менш помітна, ніж на олігархічних каналах…

Себто маємо говорити не про звичайне недофінансування, а про самовбивчу соціальну депресію. Пояснення останньої лише наслідками московського поневолення є, вочевидь, надто спрощеним. Мусимо пригадати, що сучасна мова живе не лише у вустах своїх носіїв, а й у системі інституцій, покликаних її підтримувати та розвивати: академічних установ, громадських організацій, творчих спілок, фондів, видавництв, закладів культури тощо. Якість цих інституцій величезною мірою визначає стан здоров'я мови. Між тим переважна більшість українських структур такого роду глибоко вражені вірусами кумівства, консерватизму та бездіяльності. Подовгу "засиджуючись" на своїх посадах, їхні керівники привчаються розглядають підлеглі організації як власні вотчини, проштовхують зручних для себе людей і люто поборюють будь-які проблиски нестандартного мислення, таланту, несанкціонованої активності.

Контрпродуктивність цих структур становить, принаймні, не меншу загрозу для майбуття української мови, ніж усі підступи проросійської "п'ятої колони". Тим більше, що це явище небезпечно корелює із загальною ситуацією в Україні, яка, з тяжкою бідою здобувши омріяний суверенітет, одразу заблукала в трьох соснах і перетворилася на типову failure state: бідну, некомфортну й небезпечну для своїх мешканців, з кричущою соціальною несправедливістю, корумпованою владою, нездатною ні розбудовувати країну, ані надихнути народ робити це самостійно. В свідомості тисяч громадян та руйнація, якої зазнала колись квітуча радянська республіка проектується на мову, як символ її невдалої суверенізації. Одні з них розглядають "українізацію" в контексті численних провальних ініціатив влади з "покращення" ситуації, а другі – на тлі власного дедалі відчутнішого бажання пошукати собі або своїм дітям кращої долі поза межами цієї держави…

Грізну й водночас слабо осмислену загрозу для виживання українського слова становить галопуюча депопуляція України. Послідовне й стрімке зменшення чисельності українців гостро ставить питання про сенс відродження мови, як проекту, розрахованого переважно на майбутні покоління. Міркування на цю тему нераз "підсолоджують" розважаннями про відповідність української ситуації європейським тенденціям, забуваючи, що на здоровий і хворий організми по-різному впливає навіть та ж інфекція…
 
Старіють і вимирають нині майже всі європейські нації, але вони, на відміну від нас, здебільшого є вповні сформованими, диспонують економічними можливостями та ефективною управлінською верствою. Тож ми маємо всі шанси не виборсатися з тієї самої демографічної кризи, з якої ці нації ще знайдуть для себе певні способи виходу.

Відродження українського слова не може не зазнавати впливу глобальних тенденцій, загалом малосприятливих для національних та мовних змагань. З-поміж найрозвиненіших країн сучасного світу переважна більшість давно пройшли стадію становлення мов та формування національних держав і нині, заклопотані та замотиличені глобалізацією, скоса й без великого розуміння поглядають на націєтворчі зусилля деінде. Захід не виявляє значного зацікавлення у відродженні української мови й легко може перетворитися на противника цього процесу, щойно він буде представлений (а охочих це зробити є аж задосить!) у контексті націоналізму, переслідування меншин абощо. 

В модерному світі ринкові імперативи поширюються на всі сфери суспільного буття, зокрема й на сферу побутування національних мов. Останні дедалі більше улягають невблаганним законам конкуренції та відсіву неконкурентоспроможних. Мовне різноманіття ойкумени поволі скорочується й чимало ознак свідчать про зростання темпів цього процесу. Фахівці пророкують до кінця поточного століття зменшення наполовину (!) кількості мов, уживаних людством для спілкування. Причому серед тих, що під загрозою, називають не лише мови малочисельних та відсталих спільнот, а й, приміром, багатих і вповні адаптованих до ринкових реалій скандинавських націй. Хоча поточне становище їхніх мов може видатися цілком безпечним, у житті скандинавів щодалі більшу роль відіграє англійська…

Одним із наслідків глобалізації є стрімка інтенсифікація міграційних потоків. Бідна, необлаштована, просякнута ксенофобськими комплексами Україна наразі не надто приваблює мігрантів, та все одно тисячі їх з різних причин щороку осідають саме тут і цей процес набиратиме сили, якщо обіцянки довгоочікуваного "покращання" від певного моменту таки почнуть виконуватися. Для будь-якої держави становить неабияку проблему масовий приплив людей, чужих її корінному населенню за мовою, звичаями та світоглядом. Однак заможні й сформовані нації створюють достатньо потужні спонуки, аби ці люди асимілювалися з корінним населенням чи принаймні опановували його мову. 

Натомість усуціль корумпована Україна неспроможна ні ефективно керувати міграційним припливом, ані створювати спонуки до асиміляції іммігрантів. Емоційні декларації на кшталт "живеш в Україні – мусиш знати її мову!" слабо корелюють із власним українським досвідом поведінки у схожих ситуаціях.

Пригадаймо, що з-поміж сотень тисяч етнічних українців Казахстану казахську мову опанували хіба одиниці, а тисячі українських заробітчан в Каталонії спілкуються з її мешканцями винятково іспанською… Навряд чи ті вірмени, в'єтнамці чи сомалійці, яких доля закинула в Україну, масово демонструватимуть принципово інший тип мовної поведінки. Життя штовхає цих людей до опанування російської мови, як більш універсальної та справді важливої для виживання в Україні, а відтак потік міграції обертає жорна русифікації…

Як бачимо, перед українською мовою постає багато розмаїтих викликів. При тому деякі серйозні проблеми не надаються для стислого формулювання, а інші автор можливо й сам недобачив, або ж вони наразі ще не визріли повною мірою… Зважаючи бодай на цей перелік проблем, спробуймо оцінити реальну вартість численних декларацій про те, що для спасіння мови достатньо обрати "правдиву українську владу", видати "правильні" закони, показати приклад тощо. На жаль, саме такими бачать способи розв'язання проблем українського слова не лише стурбовані його долею прості громадяни, а й поважні інтелектуали, очільники політичних та громадських потуг!

Направду важко сказати, чи маємо ми змогу успішно протиставитися всім оцим викликам. Ніким ще не сформульовані критичні умови спасіння мови під загрозою й не окреслена межа незворотності, за якою таке спасіння стає зовсім безнадійною справою. Колективна воля мовців здатна творити дива! Якщо до порятунку свого "калинового дива" українці поставляться так, як віддані діти ставляться до порятунку тяжко хворої неньки, наслідки наших зусиль, безумовно, будуть добре відчутними. Для цього, зокрема, треба посунути на маргінес охочих побудувати на мовних змаганнях власну кар'єру, заробити політичний капітал тощо.

Серйозність ситуації спонукає до тверезого формулювання висхідного завдання. По-перше, зберегти живе українське слово на максимально більш розлогій території (не встановлюючи наперед її меж!), у вустах якомога більшої кількості людей, на довший час, в усій повноті його функцій та можливих застосувань. По-друге – повністю звільнити україномовність від таких її конотацій, як соціальна неповносправність, дискримінація, незахищеність… Таке завдання не може бути програмою "глухої" оборони, бо "своєї землі" в нас нема й боронити по суті майже нема чого". Зарадити справі здатні лише рішучий наступ укупі з конструктивною розбудовою українського мовного простору! Не слід забувати, що єдиною альтернативою відродження є болісний і принизливий шлях відходу в небуття – і вибір тут не за політиками, а за нами самими.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Львівський студент створив розумний велошолом, що за нахилом голови показує сигнали поворотів
Студент Українського католицького університету Маркіян Зубрицький створив аксесуар для велошоломів, який, реагуючи на нахили голови, показує сигнали поворотів.
Читати більше