Кожна свідома людина в будь-якому своєму вчинку вбачає той результат, який в майбутньому вплине на її життя, а, отже, і життя її дітей та внуків. Коли ми будемо бабусями і дідусями, то навряд чи зможемо передати своїм онукам те, що більшості з нас передали наші... розуміння себе як вільної людини, що гідна того, аби почути колискову наймелодійнішою мовою світу, а також навряд чи зможемо передати своїм нащадкам ті ідеали, які вже серед нашого покоління вимирають, описати почуття, які чи то через мовні засоби, чи то через відсутність таких можуть зникнути з мови назавжди.
Як говорять в народі, словом "люблю" можна любити кішку, машину і людину, а найпотаємніше "кохаю" може бути звернене тільки до однієї людини.
Тож, давайте, попри спілкування будь-якою мовою світу, не будемо втрачати свою рідну мову. Звичайно, в ідеалі, повинно бути так, що державна і рідна мова для кожної людини вміщаються в одне поняття, проте, як показує практика, наші реалії далекі від ідеалу. Чи не повинні ми також згадати про те, що різні мовні діалекти - це не зовсім та українська мова, яка береться за еталон, чому ж тоді до них ми більш лояльні, аніж до тих мов, якими спілкується інше населення країни (в центрі та на сході левова частка говорить російською).
Оскільки ми, перш за все, беремо курс на НЕзатвердження російської мови як другої державної, на мою думку, варто сказати, що та мова, якою ми спілкуємося, ще не та мова, яку варто приймати як другу державну. Ми спілкуємося українською, російською, англійською, угорською, та хоч китайською, але це не визначальний фактор, адже кожен свідомий українець повинен знати державну мову щонайменше для того, аби мати розуміння того, що в тебе є свій народ, своя самобутня історія і держава, якій ти потрібен. Тільки потрібен не як молодий хлопець, що воює на Сході, бо тут виникають великі сумніви, що то для держави як такої, а не для гаманця окремих постатей. А потрібен як людина зі здоровим глуздом, живим розумом і певними життєвими принципами, які не дадуть тобі спаплюжити те, що предки здобували десятиліттями.
В кінці хочу додати від себе: майже кожного дня я спілкуюся російською мовою і це питання вкрай рідко є для мене принциповим, проте, це ще не дає мені приводу для бажання визнавати її другою державною - от це питання для мене, власне, і є принциповим. Більше того, я вважаю, що ті, хто веде дискусії на цю тему, тільки самі й розпалюють гарячку на непотрібному місці та своїми висловлюваннями щодо російської мови, як мови окупанта, тільки загострюють мовну проблему, якої власне й немає. Адже українська - це єдина державна, а російська - це мова, якою спілкується більша частина населення східної України, яка також є повноцінною зі своєю історією, і тут також не потрібно її асоціювати з ненайкращими постатями сусідньої держави. Мова і народ - це неподільне ціле, але не мова і окрема людина. Отож, давайте не будемо з мухи робити слона і бачити проблему там, де її немає.
Наше з вами завдання, перш за все, завдання молодого покоління - поширювати українську мову настільки, наскільки це можливо, і обертати її в інструмент миру, а не міжусобної війни єдиного народу.
Дайте собі відповідь на питання: "Чи в праві ми позбавляти наших нащадків можливості чути солов'їну? Чи не стане для вас прикрим той факт, що через нашу халатність сьогодні згине державна мова, а завтра й сама держава?!"
Якщо вам сподобалась ця стаття, вам також варто почитати:
Міфи про українську мову
Українська мова за 400 років пережила 134 заборони!
Які форми слів рідні, українські, а які нав'язані радянською владою?
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
