Що таке мовна політика?

На обкладинці цієї статті бачимо пам'ятну дошку на будинку, в якому Олександром ІІ-м був підписаний горезвісний Емський Указ. Мовна політика може бути й такою....

Мову творить народ – ця істина є справедливою для будь-яких мов та епох. Однак тільки раннім етапам історії притаманний більш-менш рівномірний розподіл процесу мовотворчості в цілому соціальному просторі. Згодом ускладнення структури суспільства призводить до появи окремих верств населення, згромаджень й навіть індивідуумів (літераторів, проповідників, політичних діячів), здатних справляти непропорційно великий вплив на розвиток мови, а відтак значною мірою підпорядковувати цей розвиток своїм замірам та уявленням. Так зароджується мовна політика…

Як відомо, суб'єктами політики загалом можуть бути різні чинники, проте найпотужнішим з-поміж них майже завжди є держава. Це положення великою мірою є справедливим і щодо мовної політики, тому далі цим терміном ми позначатимемо саме політику держави, якщо не буде названо іншого суб'єкта. Хоча, як ми зазначали, недержавні суб'єкти, обстоюючи на мовному фронті власні цілі, нераз можуть бути активнішими та успішнішими за державу.

Не існує універсальної формули мовної політики, надто-бо різними є як об'єкти її, так само й дійові особи та їхні можливості. Узагальнюючи досвід різних країн, можемо виділити наступні основні сфери активності держави в мовній царині: визначення статусу мов на теренах держави; окреслення сфер та порядку застосування статусних мов; визначення органів, відповідальних за встановлення й підтримання передбаченого законом мовного статусу суспільства та розвиток статусних мов; охорона мовних прав та свобод громадян, згромаджень і спільнот; пропаганда й популяризація мов держави (як правило лише тієї, яка має в цій державі найвищий статус) поза її межами.

Мовна політика може бути консервативною, скерованою на підтримання існуючого status quo в мовній сфері – або ж реформаторською, аж до "революційної", якщо ставить за мету ґрунтовне змінення цього статусу. Ця політика може бути більш або менш демократичною, причому її демократизм не обов'язково корелює з демократизмом державного устрою, як такого. Навіть країни вільного світу нераз провадять жорсткий курс на викорінення одних мов та насадження інших – і, навпаки, який-небудь кривавий диктатор якраз у мовному питанні може виявляти високий рівень толерантності… Зрештою, мовна політика, як і будь-яка інша, інколи буває сталою й незалежною від поточних партійних розкладів та персоналій владних осіб, а інколи, навпаки, змінюється при кожній зміні співвідношення сил "нагорі", або й частіше.

Як хімія поділена на неорганічну та органічну, так і мовна політика поділяється на дві великі частини. Для їх позначення та опису ми частково використаємо незвичну для нефахівців, проте корисну для наших цілей термінологію з праці Джошуа А. Фішмана "Не кидайте свою мову напризволяще" (К.: "К.І.С.", 2009). Отже, корпусна мовна політика спрямована на розвиток мови, як такої. Встановлення правил правопису, вибір базового діалекту та джерел поповнення лексики; дослідження історії мови, видання її пам'яток, словників та граматик, розробка галузевих лексиконів тощо – все це становить зміст корпусної політики.

Натомість змістом статусної політики є досягнення та підтримка певного статусу мови. Передовсім йдеться, звичайно ж, про її правовий, законодавчо закріплений статус, однак нераз ще більшого значення набуває розмаїта, здебільшого "неполітична" праця з наповнення цього статусу реальним змістом, або підготовки ґрунту для його підвищення.

Основні проблеми української мови належать до сфери реалізації статусу, проте питання корпусного планування її розвитку теж зринають час від часу, тож  маємо сказати про останнє бодай кілька слів. Майже всі відомі корпусні політики "розташовані" на перехрестях кількох універсальних координат. Приміром, творці мови можуть керуватися наміром очищення її від чужорідних елементів та максимального наближення до історичних, літературних, релігійних або інших "першоджерел". Таку політику характеризують як пуризм і протиставляють політиці широкого запозичення чужомовних слів та конструкцій. Остання не має універсальної назви, проте, оскільки нині найпотужнішим джерелом запозичень є мови західного світу, її часто зводять до вестернізації.

Реальні корпусні політики зазвичай поєднують пуристичні та вестернізаційні тенденції в тих або інших пропорціях. Іншою протилежністю пуризмові є народність – довіра до стихійної мовотворчості, на які б джерела ця остання не спиралася; тенденція максимального наближення літературної мови до простонародного мовлення. Також важливим мотивом мовотворчості буває протиставлення "своєї" мови іншим, а як правило – цілком конкретній іншій мові; свого роду мовний сепаратизм. Його протилежністю є паніфікація – прагнення до уподібнення іншій мові ("мові-сюзерену") або мовам, аж до створення в якомусь невизначеному майбутньому спільної мови (панслов'янської, пантюркської тощо), якщо таке вважають за можливе.

Центральним пунктом статусної політики є той правовий та соціальний статус, не осягнення або підтримання якого ця політика скерована. Залежно від об'єктивних обставин та суб'єктивних інтенцій, політики обстоюють статус певної мови, як міжнародної; або єдиної державної (офіційної) мови для конкретної країни (поняття "державна" й "офіційна" мова здебільшого використовують як синоніми); або єдиної державної з наданням окремого (приміром, регіонального) статусу деяким іншим мовам; або однієї з державних мов; або регіональної, національної, секторальної (релігія, освіта) мови, мови меншини тощо; або мови-символу, мови-спадщини й т. ін.

Проте реальний статус мови може значно відхилятися від того, який прописано в законодавчих актах. Приміром, в законах скандинавських країн нічого не сказано (принаймні на конституційному рівні) про англійську мову, між тим нею вже нині володіють 89% шведів і 86% данців; її широко використовують в бізнесі, технологіях, освіті тощо… Навпаки, мова кечуа вже близько півстоліття має державний статус в Перу (поряд з іспанською), однак поза сферою усного побутового спілкування приклади її систематичного використання в тих або інших практиках можна буквально полічити на пальцях.

Тому статусна політика в багатьох випадках має включати розлогу систему переважно неполітичних заходів для наповнення статусу мови реальним змістом. Використання мови для створення писаних текстів, радіо- й телепрограм, кінофільмів, сайтів і блогів в інтернеті; організація згромаджень і самодіяльних осередків носіїв мови; переведення інформаційних кампаній, розгортання курсів мовної освіти; моніторинг мовної ситуації; протидія спробам дифамації мови та витискання її на маргінес… - всі ці справи є надважливими, а в багатьох випадках саме вони (або, навпаки, відсутність таких справ!) можуть мати вирішальне значення.

Творцям мовної політики слід розуміти й враховувати як наміри та можливості всіх основних гравців на цьому полі, так і, ще більшою мірою, чинні тенденції розвитку мовної ситуації всередині суспільного організму. Результативність мовної політики не варто переоцінювати: переважно вона здатна радше упорядкувати та облаштувати (й то лише до певної міри) природний плин розвитку мови, ніж пробити для нього принципово нове русло чи тим більше видобути живу воду з каменю… Однак у цій царині теж трапляються свої дива – про одне з них, диво мовного відродження ми розповімо згодом.