Проблеми української мови: Що про них скаже історія?

Дотепер наш блог подавав матеріали, присвячені важливим для відродження української мови питанням, які не входять до корпусу тем, докладно висвітлених у шкільних чи університетських курсах із гуманітарних дисциплін. Але історія України?.. Її всі тією чи іншою мірою вивчали, а ті, хто потребує поглибити знання з цього предмету, диспонує широким вибором літератури різного рівня складності, плюс популярними й спеціалізованими сайтами, радіо- й телепрограмами, аудіо- та відеоматеріалами, музейними експозиціями тощо. Чим принципово новим можуть потішити на тлі цього розмаїття кілька сторінок електронного тексту, які, до того ж, не міститимуть (урочисто це обіцяємо!) посилань на матеріали секретних архівів, невідомі раніше джерела, нові сенсаційні відкриття тощо?

Гаразд, спитаймо історично обізнаних адептів української мови: чим пояснюють вони її теперішнє невтішне становище в Українській державі? У відповідь, найімовірніше, почуємо розлогий перелік позовів до "ворогів збоку", які в різні, здебільшого, жорстокі способи відбирали в українців їхню питому мову, насаджуючи на її місце чужу. Постане картина України, яку силоміць позбавляли й, врешті-решт, таки майже позбавили її природної материнської мови. Ця "теорія насильства" є ідеологічно зручною, бо нібито робить боротьбу за українське слово справедливою та узасадненою, до того ж вона позірно спирається на факти й для свого розуміння не потребує копирсання в складних історичних та соціолінгвістичних матеріях… Тільки стала безплідність змагань за мову під прапором цієї теорії нав'язливо повертає нас до питання про ступінь її відповідності фактичному стану справ.

Автор натомість пропонує складніший погляд на проблему. Не в тому сенсі, що насильства над українським словом не було – бо ще й як було, а проте... Ми показали в попередніх текстах, що нація є модерною формою масової ідентичності, яка хоча й апелює до історичного минулого, насправді має небагато спільного з ідентичностями домодерної доби. На порозі модерності розмаїті домодерні спільноти – православні й католики, бургундці й п'ємонтці, піддані такого-то графа й такого-то герцога, "шляхта", "козаки", "тутейші" тощо – мусили перебиратися в ті або інші національні шати.

Нація є спільним проектом майбутнього, який приймають не раз із тяжкими ваганнями, в запеклій боротьбі між прихильниками та противниками різних його варіантів. Однак для значної більшості сучасних європейців ця епоха вагань та змагань залишилася в далекому минулому й нині вони чітко усвідомлюють себе шведами або фінами, італійцями чи французами, турками або греками тощо.

Натомість на теренах історичної України процес вибору проекту майбутнього фактично триває дотепер. Проект "українці", територіально поширившись "від Сяну до Дону", з низки поважних причин (насильство було однією з цих причин, але далеко не єдиною) ніколи й ніде на цих теренах не діставав твердої та беззаперечної перемоги. Через це частина населення України ввійшла в модерну епоху з невираженою українською, або й вираженою неукраїнською ідентичністю; звичною стала невідповідність між різними типами ідентичності (громадянською, етнічною, мовною, культурною тощо), а також між уявною та реальною самоідентифікаціями окремих осіб і громад.

Приблизно так само було/є і з мовою. Якщо одні групи носіїв традиційних українських говірок сприйняли проект "українська мова", як свій власний, то інші, нераз навіть носії тих самих говірок, явно чи підсвідомо пов'язали перспективи своєї модернізації з асиміляцією в тому, що вже в наші дні дістало назву "русский мир"… Безглуздо стверджувати, що політичне насильство ніяк не вплинуло на цей вибір, але не менш безглуздо, мабуть, зводити справу лише до насильства, ігноруючи решту чинників. Проекти відродження мови мають бути орієнтованими на цю складну й неоднозначну реальність, натомість просте поборення "наслідків насильства" залишається за таких умов здебільшого безрезультатним.

*****

Коли ми чуємо, що такий-то народ втрачає або вже втратив свою питому національну мову, нам природно спадає на думку, що змусити до цього могло лише брутальне зовнішнє насильство, бо хто ж добровільно зречеться власної мови та заговорить замість неї чужою?.. Насправді роль насильства в таких процесах нераз є лише допоміжною, або й геть ніякою. Здебільшого не "фізична сила" спонукає народи до зміни свого мовного єства – й, навпаки, сила сама по собі, хоч яка потужна, часто буває в цій справі абсолютно безсилою. Навіть підтверджуване видимими й незаперечними фактами мовне насильство інколи лише приховує глибші та складніші причини вмирання мов.

Здавалося б очевидний факт – ірландці (майже) втратили свою питому мову внаслідок жорстокого її викорінювання англійськими завойовниками. Однак докладніший аналіз засвідчує: в період найлютіших гонінь ірландська мова переважно втримала свої позиції, а стрімко здавати їх почала тоді, коли гоніння вщухли, натомість постав численний клас людей, які "мали що втрачати". Історія же згасання шотландської мови (scotts), як і провансальської мови у Франції обійшлася взагалі без виражених епізодів насильства.

Натомість у долях народів, які потрапили під кормигу Московської імперії таких епізодів було аж забагато! За часів "демократії й гласності" автор цих рядків побував у Грузинському національному музеї. Представлені там матеріали свідчили про таке послідовне переслідування російськими окупантами грузинської мови, що в мене, українця, від побаченого волосся встало дибки. По оглядинах я вийшов на проспект Руставелі, дощенту наповнений… ні, не "русской речью", як мало би бути по стількох роках упертого та безжального її насадження, а гортанною мелодикою грузинського слова! Тоскно подумалося: чи доживу колись до того дня, коли київський Хрещатик так само повнитиметься мовою Кобзаря? А чи цю останню переслідували все ж недостатньо рішуче, аби її носії сповна оцінили той скарб, яким (поки що) володіють?..

Схожий епізод трапився свого часу й у Каунасі. Так само, дізнавшись про гоніння, яких зазнала литовська мова і спантеличений жорстокістю цих гонінь, я йшов міською вулицею й російською спитав дорогу в перехожого-литовця. "Aś nesuprantu!" ("я не розумію") - відповів він на спробу порозумітися мовою окупанта. Подумалося, що саме таким має бути природний результат насильницької русифікації! А потім пригадалося, як львів'яни догідливо й не раз без особливої потреби переходять на "язык собеседника" - й в голові зародилося "гріховне" питання: а може, їхня русифікація не була такою вже й насильницькою?..

Ось показовий приклад того, наскільки видима картина "силового" знищення мови може приховувати реальний механізм її вмирання. На поч. ХХ ст. єврейське населення Російської імперії послугувалося мовою ідиш, яка протягом цього століття зазнала наджорстоких гонінь. Після кривавих погромів доби громадянської війни Голодомор переполовинив населення єврейських містечок. Потім містечка разом з їхньою мовою та культурою фізично винищив Гітлер. Наприкінці 40-х у СРСР було викорінено цілу інфраструктуру ідишської культури. Чільних її представників замордували в підвалах Луб'янки, менш видатні "відбулися" табірними термінами. Півтора десятиліття будь-яка легальна діяльність на ідиш була заборонена, потім її показово "відновили" в обмежених обсягах, під суворим наглядом "органів", під акомпанемент перманентної "антисіоністської" кампанії та постійне повторювання тези Леніна про те, що "еврейская национальная культура — лозунг раввинов и буржуа, лозунг наших врагов"…

За переписом 1979 р. лише 14,2% євреїв СРСР назвали ідиш своєю рідною мовою. Видається, що стрімке скорочення кількості носіїв ідишу цілком пояснюється всіма названими обставинами, проте… Муза Історії зволила в цій ситуації вчинити те, що вона зазвичай робить украй рідко та неохоче, а саме – поставити "контрольний експеримент". На межі ХХ ст., від якої ми почали наш відлік, багато східноєвропейських євреїв перебралися за океан - в США, де утворилася найчисленніша в світі громада носіїв ідишу. Там їх не дістали ні Гітлер, ані Сталін; вони не потерпали від гонінь і розвиток їхньої мови не зазнав жодних штучних обмежень. Яким же був результат цього вільного розвитку? Не повірите, але станом на 70-рр. мовою ідиш розмовляли лише близько 18% євреїв США – трохи більше, ніж у СРСР!

Себто за всієї, сказати б, апокаліптичності насильства у першому випадку долю мови насправді вирішило зовсім не воно! Вирішили її чинники, з насильством напряму не пов'язані. Руйнування традиційного єврейського укладу життя, поширення модерної світської освіти державною мовою, індустріалізація, новітні засоби транспорту та зв'язку, інформатизація суспільства… - ось далеко не повний перелік чинників, сукупність яких робила просто зайвим якесь особливе насильство над і без того приреченою мовою.

А тепер замислимося над тим, чи аж такою очевидною є теза про вирішальну роль насильства у деградації та вимиранні української мови?.. Йдеться, підкреслимо, не про сам факт масовості та жорстокості гонінь проти неї, а про (розрізняймо нюанси, бо саме в них і ховається дідько!) вирішальний вплив цього факту на постання непривабливої картини нашого мовного сьогодення…

Звичайно ж, "могло бути" й "було" не є поняттями-синонімами, а роздуми про долю ідишу, литовської чи провансальської мов не замінять нам знань про те, що саме сталося на українській землі з українським словом. До цього неоднозначного й для багатьох болючого питання ми й перейдемо в наступних матеріалах блогу.