PORTO FRANKO GOGOL FEST: місце сили чи реанімація цвинтаря

записки самошедшого обивателя
 

Все хороше і мистецьке залишається хорошим і мистецьким переважно тільки тому, що робиться нашвидкоруч. Організатори PORTO FRANKO GOGOL FEST дуже довго не називали хедлайнерів явно не лише через те, що хотіли втримати інтригу. Просто…див. перше речення.

Івано-Франківськ – ідеальне місце для невимушеного культурного дозвілля. Особливо не докладаючи зусиль, можна було спокійно поєднувати потреби душі та шлунку, адекватно заплативши і за те й за інше: середня вартість рахунку в ресторації та найдорожчий квиток на заходи фестивалю – не більше 100 грн.(до слова: оренда квартири подобово – від 150 грн.)
 
PFGF – так і хочеться назвати фестивалем небаченої щедрості. На велетенську культурну програму: п’ять днів, двадцять локацій, митці з восьми країн, сім напрямків сучасного мистецтва – музика, театр, література, кіно, еко- та візуальна програма – на майже сто різних заходів від сили десяток платних.

Щоправда, були з тим і казуси. Наприклад, дівчинка в кігурумі-віслючкові, яка в ніч на 11 червня на сходах Академічного театру Франка проклинала Прохаська. Бо на "Відчуття присутності" (Sed Contra, Palimpsest, Тарас Прохасько) потрапити зміг лише уважний – той, хто прочитав на афіші, що прийти треба в піжамі… і з гаманцем – точніше за 100 гривень (ні про те, ні про інше в програмі не зазначалося).
 
Але хто слідкував за програмою від самого ранку, може не дуже й розчарувася у своїй безпіжамності…

Я починала із завдання-мінімум – послухати Тетяну Трофименко – мого фаворита в і так не багатій на персоналії українській літературній критиці (люблю, коли пишуть оригінально, чітко і без недоречної "давки інтелектом").
 
Пані Тетяна озвучила те, що, здавалося б, чули всі хоч якимось боком причетні до сучлітпроцесу, але разом ще не зводив ніхто: якщо Нобеля надумають дати українцю, то це буде Забужко, яка "поперед батька в пекло" написала "великий роман", не дочекавшись націєтворчих процесів на Майдані; Єшкілєв – геній, який "нє танцуєт і нє пойот" і втому його біда; Жадан "танцуєт і пойот", але його вірші більше "не фонтан", а рандомний набір речень з його ранньої творчості; Прохасько – то "Жадан здорової людини"; Забужко – "одинокий мужчина української літератури", Кокотюха – продажний мужчина української літератури; "Фелікс Австрія" – жіночий роман. Це я звичайно дуже перебільшую…

Родзинкою лекції став аксакал-пурист, які вже, здавалося, вмерли в столичній літ.тусовці, він довго і нудно випитував у пані Тетяни вічну істину – так навіщо ж писати з матюччя. В результаті постчорнобильський дискурс, заявлений у програмці лекції, зійшовся на відносно риторичному питанні – що доцільніше: література за гроші і для грошей чи "вежа з слонової кістки" – мистецтво заради мистецтва?

Потім мене чекало ще одне особисте одкровення. Одкровення кіношне – як виявилось, соціальна реклама в Україні краща і якісніша за сучасне українське кіно. Одразу не кажіть, що це мені примарилось – і те, й інше у нас таки є, хоча, і те, й інше можна побачити переважно у рамках фестивалів. Я жалкувала, що показ Molodiya Festival тривав лише годину, а не дві, як зазначалося в програмі, а ніч СУК – аж дві (які я висиділа лише тому, що хотіла дочекатись "Omnia in Omnibus").
  На мою скромну (непрофесійну) думку, немає нічого гіршого за нонакадемізм, вихований в академізмі, який завідома свідомо бореться з сам з собою. Простіше кажучи, СУК – це фільми карпенка-карівців про карпенка-карівців з усіма їх "золотими стандартами" – шучністю діалогів, спекулюванням малозрозумілими капсульними символами "для мєсних і прасвєтльонних" і поганою озвучкою.

До речі, ще кілька слів про профаудиторію. Аудіо/відео-live перформанс "Omnia in Omnibus" – річ ледве не легендарна в мистецьких колах. Більшість зацікавило чи то оригінальне визначення події, чи то майже інтимний час показу – 23:50, але зал був набитий під зав’язку. Та вже на 10 хвилині півторагодинного відео почалася друга частина перфомансу – незапланована: розчаровані філістери стрункими рядами потяглися до виходу.

Біля мене сиділа симпатична молода пара франківців. Хлопець представився мистецтвознавцем і намагався завести із мною розмову про архітектуру і григоріанськийсь спів, але всі ці потуги переривалися істеричними коментарями його пасії: "Івааане, ти казав ще десять хвилин. Вже 15, пішли. Івааане" (мені на хвилинку здалося, що це продовження якогось СУКівського шедевру). Врешті він не витримав і запитав мене в лоб: "Я розумію, що мистецтво, але це ж нудно…". Пасія таки дотиснула Івана і вони так і не додивились до кінця, як в один ролик можна було символічно вкласти сім століть світової музики.

Звичайно, чисто фізично я не могла втрапити на все, та й не мала такої мети, тому все сказане, то речі досить суб’єктивні і далеко не істинні. Так от, (ІМХО) найкращою частиною PFGF була театрально-хореографічна програма. Заради балету "ADUR" іспанського хореографа Jorge Jauregui Allue я годину простояла навшпиньки на стільці, щоб роздивитися все, що відбувалося на сцені. Хтось бачив там алюзії на військово-політичну ситуацію, хтось пошуки себе, але так чи інак – все це було надзвичайно гарно, але окрім того змушувало думати і ставити собі ті питання, яких зазвичай уникаєш.
 
На танцювальній виставі "Синдром втраченої зиготи" несентиментальна я втирала сльози тою ж долонею, якою весь час тримала щелепу. На постановку "Синдрому втраченої зиготи" хореографа Христину Шишкарьову надихнула книга Кларисси Пінколи Естез "Та, що біжить з вовками". Не зважаючи на те, що спектакль – це рефлексія однієї жінки, відображеної в душах та історіях виконавців, не було нічого, що можна було б поклеймити сексистам і скептикам.
 
А от з шекспірівською постановкою "As You Like It" (Режисер: Леван Цуладзе (Грузія)) було вже складніше. Грузинський театр – це особлива експресія дії. Розкриттю цього сприяла ідея режисера зробити сцену на сцені та розігрувати паралельно два комічних дійства, що органічно преплітались між собою. І все було б добре, якби не субтитри на моніторах в кутках залу. Зуб даю, що з балкона прочитати їх було нереально. Це дуже відволікало від основної дії на сцені. Особливо таке "раціоналізаторство" засмутило профанів театральної класики, які на виході голосно ремствували, що витратили три години свого життя даремно.
 
Але, користуючись гастрономічним сленгом Франківська, полуничкою на гофрі фесту стала не "Qarpa" і не "Brutto", а опера "IYOV". Після "Коріолана" на все, що ставить Троїцький, в мене рефлекс собаки Павлова. Містично-театральне дійство препарованого роялю, ударних, віолончелі та вокалістів безперечно лишилось моїм найбільшим враженням. Старозавітне повістування про спокуси благочестивого Йова стало сюжетним кістяком опери. Другий пласт – реквієм канонічної структури, який за шість століть свого існування повністю звільнився від культової приналежності, але зберіг вихідний корпус текстів. Третій пласт – це чисто звукові події, які відбуваються в "утробі" роялю.
 
Опера досить довго становилася як цілісний твір. На перших постановках композитор Роман Григорів ледь не на пальцях показував де і яку ноту потрібно співати. На PFGF "IYOV" вже не мав тих очевидних огріхів, в які тицяли пальцем музичні і театральні критики.

Р. S: Я свідомо максимально оминала літературну програму. І не тому, що вона була погана – дуже навіть навпаки. Може тому, що найкраще з того на мій смак – "Тюремну пісню" Олени Герасимюк і "Воздух" Миролава Лаюка – я вже встигла побачити на Арсеналі (а хто не встиг – кусайте лікті та вигадуйте машину часу). Може, бо нічого нового чи, принаймні, цікавого я в сучасній поезії вже давно не бачила й не чула. Та й не літературою єдиною.

Троїцький в кращих гоголівських традиціях намагався "підняти повіки" апатичному Франківську і зробити з нього нове місце сили. Все, що він хотів витягти з відвідувача (внутрішні пошуки, екзистенційні питання й інші атрибути морально нестійкого інтелектуала або неформального підлітка – читай інтерв’ю на kurs.if.ua) – зі мною таки трапилось. Тому щастячка-здоровлячка. Чекатиму наступного року.
 
Автор: Ірина СКАКУН
Фото: Facebook-сторінка Porto Franko Gogol Fest