Моя хресниця закінчила перший клас. "У нас скоро почнеться літній пришкільнй табір! Не можу дочекатися", повідомила маленька Поліна. "Чому?", питаю. Чекала, що вона скаже: ми будемо більше гуляти, ходити в кіно... "Ну, по-перше, зможу брати з собою ведмедика", її відповідь мене вразила. "А що, не можна брати до школи іграшки?"- дивуюся. "Ні, не дозволяють".
Ця дівчинка, яка так любить вбиратися, мов принцеса, співати, танцювати, просто бавитися з молодшою сестричкою, дуркувати і вигадувати смішні дитячі ігри - мусить враз стати серйозною і забути, що вона дитина. Бо школа - це ж не жарти. Це - храм знань. А в храмі немає місця для розваг.
Поля вчить на пам'ять серйозні вірші й автоматично розказує, коли питають. А коли в неї гарний настрій, буде всіх смішити голосними співами, піснями, які сама й вигадує. Вона добре вчиться, але школа, принаймні, поки що, не надто її захоплює.
Досвід Полі - не унікальний. Скільки першокласників, які колись мріяли про школу, згодом сприймають навчання як нудний обов'язок, мало пов'язаний із тим, що їх справді цікавить і хвилює в цьому віці.
Чому? Бо що там навчання, саме знайомство зі школою починається для багатьох дітей приблизно так.
Перший дзвоник Полі. Діти і їхні родичі зібралися біля школи. Першого вересня ще спекотно, але діти вже в теплій шкільній формі. Організатори затримуються, доводиться чекати. Комусь незручно в нових туфельках, комусь набридло тримати квіти, хтось зсуває бантики набік, бо свербить від тугої зачіски.. Посмішки на дитячих обличчях тануть, діти починають нудьгувати, позіхають. І ось, нарешті, починається свято.
Директорка оголошує урочисту промову, не забуває й подякувати якомусь депутату, який замінив у школі вікна. А ось і сам депутат звертається до першокласників. Це, очевидно, найважливіше, що вони мають запам'ятати на все життя... Ще кілька офіційних гостей розповідають про плани й успіхи втомленим дітям і батькам. Одразу після цього танцюють аніматори. Патріотична пісня і, нарешті, після двох годин очікувань діти знайомляться із вчителькою.
Приємна жінка років сорока п'яти, зі смаком одягнена, доброзичлива і зосереджена - мабуть, найприємніше враження за весь день. Діти йдуть до школи на перший урок, а після цього їх ще чекає тривала фотосесія. Кожен клас має сфотографуватися з вчителькою біля школи. Діти вже остаточно виснажені, а тому розсипаються хто куди, дорослі нервують, бо й самі втомилися, а треба дітей звести докупи і сфотографувати. Якесь дитя не витримує і починає плакати. "Аліно, не смикай колготи!", кричить якась мама. "Дай сюди рюкзак, тебе ж не видно", - озивається інша. Фотосесія розтягується іще на добрих півгодини. Батьки майже розштовхують один олдного ліктями, щоб зробити ще кілька фото своєї дитини.
І ось можна полегшено зітхнути: перший дзвоник закінчився.
Подарувала хресниці велику кольорову книжку, але вона відреагували як не дивно мляво, майже ніяк, ніби кажучи: "Дайте мені спокій".
Я вірю, що в Полі можуть бути інші враження і про перший дзвоник, і про школу. В неї насправді гарна вчителька та багато друзів у класі. Я також вірю, що колись шкільні реформи досягнуть головної мети: не лише освітня програма, а й уся система освіти буде орієнтуватися на вік і реальні потреби й інтереси школярів. А школа буде справді тим особливим місцем, де готуватимуть до дорослого життя і вчитимуть, як реалізовувати свої мрії..
Але звідки цей новий, недитячий вираз обличчя щойно першокласниці Полі? Серйозний, дещо розгублений і трішки втомлений.
Посміхайся, дівчинко. Мрій. І вір - усе буде добре!
