Мова у розвитку

Жива мова багато в чому нагадує живий організм. Зокрема, вона безперервно змінюється… Навіть у текстах 50-100-літньої давнини ми зустрічаємо колись активно вживані, а тепер незвичні й подекуди незрозумілі для нас слова, вирази, звороти. Тексти ж, написані кілька століть тому (звісно, якщо мова має настільки давню писемну традицію), читачеві без спеціальної підготовки можуть виявитися просто "не по зубах".

Рушійні сили еволюції мови є доволі різноманітними. Дослухаючись до будь-якої природної розмови, ми раз у раз вловлюємо в ній відхилення від мовного стандарту. Причинами появи відхилень можуть бути логопедичний дефект мовця, навмисна гра словами й смислами, переплутаний на емоціях наголос, неправильно вжиті "книжковий" зворот або "імпортне" слівце і т. ін. Якщо самі мовці не надто стежать за дотриманням норм і стандартів, їхня мова легко перетворюється на жаргон. Останньому оголошують священну війну педагоги та філологи, але саме він є пульсом живого мовлення, тією лабораторією, де повсякденно відбувається творення-вдосконалення мови відповідно до змінюваних обставин життя її носіїв.

Жаргонне "виробництво" мови є процесом високовідходним, адже переважна більшість новоутворень забуваються достатньо швидко. Лише мала частина новацій закарбовуються в пам'яті й починають повторюватися, стаючи мемами в колективах та локальних спільнотах – інколи як підкреслений символ групової або місцевої ідентичності. Своєю чергою, якась мізерна частина таких мемів поширюється цілим мовним простором, а згодом починає потрапляти в писані тексти, а ще згодом – вже в якості новопосталих нормативів – навіть у підручники та словники.

Може видатися, що результати відбору новацій залежать лише від сліпого випадку, проте колективна свідомість носіїв "здорової" мови заховує інстинктивне відчуття її законів, інтонацій, гармонії тощо. Відтак вибраковки через забуття зазнають насамперед ті новоутворення, які "ріжуть слух", нівечать конструкцію мови, не несуть нових сенсів і не допомагають поглиблювати старі. Відібрані новоутворення, а надто чужомовні запозичення в ході перетирання на жорнах мови уподібнюються її питомим термінам і зворотам – так приміром у топоніміці Львова німецьке слово "Ring" ("кільце") перетворилося на "Ринок", а прізвище власника маєтку Sommerstein – на Замарстинів… Себто колектив мовців, не змовляючись, "дбає" про заховання самототожності мови в ході її змінення.

Буквально на наших очах українська мова збагатилася такими словами, як "тітушки" та "поребрик". Звернімо увагу, що це відбулося в дні бурхливих соціальних потрясінь, які не раз стають генераторами та прискорювачами мовних трансформацій. Іншим потужним рушієм змін стає поява нових суспільних практик, для обслуговування яких доводиться в терміновому порядку розширювати усталений лексикон. Навпаки, з відмиранням певних практик значна частина пов'язаної з ними термінології поволі виходить з ужитку, а деякі терміни переосмислюються й дістають друге життя вже в новому значенні. Приміром слово "броня" у словнику Даля помічено як "застаріле", але почитайте останні повідомлення з донецького фронту…

Мову істотно змінюють іншомовні запозичення, і то не тільки окремі слова, а й граматичні форми, фонетичні явища, кальки тощо. "Традиційними" постачальниками запозичень є мови сусідніх країн та народів – обмін із ними, як правило, має двосторонній характер, але рідко буває симетричним. Якщо одна з двох сусідніх мов має вищий статус, престиж, демографічний та культурний ресурс, ніж друга, то в процесах міжмовного обміну перша частіше виступатиме донором, а друга – реципієнтом, ніж навпаки.

Інтенсивний і при тому різко асиметричний обмін відбувається між мовами імперської нації та підкорених нею народів, навіть якщо останні не є близькими сусідами метрополії. Зрештою, у добу телекомунікацій вплив найпотужніших та найпрестижніших світових мов набуває характеру правдивої експансії й майже втрачає зв'язок із географічними та політичними чинниками.

Важко переоцінити вплив, який має на стан мови красне письменство. Це правдива фабрика мови й окремі автори можуть лишити більш вагомий слід в її історії, ніж цілі інститути та академії. Так українську мову ми часто називаємо "мовою Кобзаря", підкреслюючи величезну роль найбільшого українського поета в її кшталтуванні. Не менший вплив на розвиток італійської мови справили Данте, Петрарка та Бокаччо ("Три корони Треченто"), німецької – М. Лютер, ідишу – М. Мойхер-Сфорім…

Держава теж не може бути лише пасивним "споживачем" мови й змушена провадити власну мовну політику. Саме держава обирає певну мову (зрідка кілька мов) для роботи апарату влади, в багатьох випадках визначаючи ще й базовий діалект цієї мови та систему письма; опікується мовою (мовами) шкільної освіти, видавничої справи, медій та інших сфер. Не раз держава стає рушієм реформування національної мови. Приміром, реформа Ататюрка ґрунтовно змінила турецьку мову – покоління, що виросли після цієї реформи, мусили перекладати для себе тексти авторів, які писали перед її початком.

Мовна політика є спробою надати цілеспрямованості стихійному процесові трансформації мови. Ця політика може бути обережною й майже непомітною, а може мати рішучий, "революційний" характер; її здійснюють демократичними або волюнтаристськими методами, інколи навіть із застосуванням репресій.
 
Суб'єктом мовної політики, як і політики загалом є не лише держава – свої інтереси у мовній царині захищають суспільні класи, соціальні верстви, окремі національні групи тощо, причому роблять це нераз активніше та/або успішніше, ніж владні чинники. Втім, часто повторюваною помилкою всіх суб'єктів мовної політики є "забування" про ту обставину, що мовна ситуація має власну динаміку та закони розвитку і змінюється не лише під впливом політичних рішень та зусиль активної меншості.

Модерна держава зазвичай створює або бере під свою опіку спеціальні інститути, покликані розвивати та модернізувати мову, стежити за дотриманням її стандартів та мовного законодавства тощо. Такий інститут, приміром, у Туреччині має назву Türk Dil Kurumu, в Литві - Valstybinė lietuvių kalbos komisija, в Каталонії - Institut d'Estudis Catalans; у посткомуністичних країнах, зокрема й в Україні відповідну місію здебільшого покладено на структури національних Академій наук.

У своєрідний спосіб здійснюється регулювання розвитку іспанської мови – стратегічні рішення з цього приводу приймає асоціація 23-х національних мовних академій іспаномовних країн. В Японії питаннями мови займається більше сотні (!) спеціалізованих установ, більшість яких не мають державного статусу.

З усього викладеного нібито випливає, що швидкості трансформації мають бути дуже відмінними в різних мов, ба навіть у тієї самої мови в різні періоди її земного буття. Справді, якщо сучасний турок мусить перекладати для себе твори письменників початку ХХ ст., то сучасний ізраїльтянин досить вільно читає Тору, найдавніші фрагменти якої мають вік понад 3 тисячі років… Однак у середині минулого століття американський лінгвіст М. Сводеш показав, що еволюція мов підлягає певним універсальним законам. Для цього він сформував у двох варіантах (перший налічував близько ста, а другий – близько двохсот лексем) список базових термінів, що ними позначають найбільш однозначні, універсально вживані, необхідні за будь-якого рівня розвитку та типу культури поняття – такі, приміром, як "сонце", "місяць", "мати", "брат", "сестра", "голова", "око" тощо. Згодом інші лінгвісти теж запропонували й донині продовжують пропонувати власні варіанти списку Сводеша.
 
Порівнявши такі списки для багатьох мов світу, еволюцію яких можна простежити протягом тривалого часу, Сводеш виявив, що швидкість змінення базового словника цих мов є сталою величиною. За тисячу років активного функціонування кожна мова, незалежно від особливостей її "біографії", оновлює завжди однаковий відсоток своєї базової лексики – для різних версій списку Сводеша він дорівнює від 14% до понад 19%. Себто всі мовні катаклізми й революції є явищами поверхневими й слабо зачіпають загадковий хронометр, який ритмічно працює в глибинних шарах мови, допоки та продовжує перебувати в ужитку. Методика Сводеша нераз зазнає критики і є малопридатною для надто довгих часових інтервалів (понад 5 тис. років), проте жодним іншим "вимірювальним приладом" глоттохронологія наразі просто не диспонує. 

Від самих початків свого земного буття мові доводиться пристосовуватися до нових обставин, нераз змагатися за право вижити й для всього цього вона неперервно мусить змінюватися. Довший час ці зміни не призводять до трансформації її якісного стану, та одного дня мешканці Апеннінського півострова з подивом усвідомлюють, що вже говорять не латиною, а італійською; на Іранському нагір'ї мова пеглеві перетворюється на фарсі, а греки мусять визнати, що поеми Гомера відтепер доступні їм лише в перекладах… В певному сенсі мови, як і люди, є смертними створіннями. Однак набагато частіше зміна мов відбувається не еволюційним шляхом, як-от у наведених випадках, а в дусі дарвінівської боротьби за існування – соціально сильніша мова витискає з ужитку більш слабку.

Ми завжди сумуємо за смертю людини, проте одна справа, коли небіжчик прожив довге життя, завершив свою земну місію, лишив про себе пам'ять в своїх ділах та нащадках – і зовсім інша, коли смерть прийшла передчасно, а місія людини лишилася далекою до закінчення. В першому випадку ми відчуваємо світлий сум і певне умиротворення, у другому ж – гіркий біль та розпач. Хіба не схожі почуття має викликати передчасне зникнення мов? Адже кожна з них є унікальним вмістилищем цілого світу понять, образів, духовності, які в усій своїй повноті не можуть бути перенесені в жодну іншу мовну оболонку. Трагічною й непоправною є така втрата як для спільноти, що її зазнала, так і для цілого людства.