Як ми бачили, не існує ні чітко окреслених "природних" меж між мовами та діалектами, ані надійних критеріїв розрізнення цих феноменів. Певний ідіом дістає той або інший статус великою мірою завдяки суб’єктивним чинникам. При тому визначення статусу ідіома тягне за собою дуже серйозні наслідки! В законах будь-якої країни йдеться про мову (мови), якими послуговуються на її теренах, але там, як правило, нічого не сказано про діалекти! Розвитком та підтримкою мови займаються спеціальні інституції – діалекти такими інституціями здебільшого не диспонують. Мови принаймні "в теорії" є багатофункціональними, функції ж діалекту обмежені переважно цариною усного мовлення…
Ще вагомішою за своїми наслідками є відмінність статусу мов та діалектів у масовій свідомості. Мова спільноти має тенденцію заповнювати всі сфери її буття. Якщо розвиток спільноти породжує нові практики, в її мові природним способом формується відповідна термінологія; якщо до спільноти долучаються нові члени, вони змушені опановувати мову цієї спільноти й т. ін. Натомість діалект є неповнофункціональним, а його носії налаштовані перебувати "в тіні" іншого ідіому – "великого", престижного; такого, що володіє більшими виражальними можливостями. Носії мови болісно реагують на тенденції скорочення сфери її вживання, натомість носії діалектів слабо відчувають такі тенденції, а навіть відчувши – вважають їх неминучими, природними тощо.
А тепер пригадаймо собі дивний феномен, гідний призабутої серії
"Очевидное – невероятное". Від доби царату й дотепер всі переписи та опитування засвідчують кількісне переважання на теренах України осіб, які рідною мовою вважають українську. Приміром, за даними останнього перепису 2001 р. таких виявилося 67,5% (зокрема, у м. Київ – 72,1%; в Харківській обл. – 53,8%; Одеській – 46,3%; Донецькій – 24,1% і т. д.)… Чому ж тоді на місцях ми часто-густо неспроможні ні відшукати цих численних україномовців, ані виявити якісь суспільні практики, реально здійснювані в україномовному режимі? Одне з двох: або місцеві носії мови дружно уникають з’являтися на людях – або їхня україномовність має винятково "підпільний" характер, не поширюючись на основні сфери суспільного буття й не виходячи з підпілля за жодних змін політичних режимів та соціальних обставин…
Але ж одне й друге є повним абсурдом!.. Чи вам не здається, що братися відроджувати українську мову, не знайшовши розв’язання цієї загадки – все одно що будувати якусь велику й складну споруду, не знаючи властивостей використовуваних будівельних матеріалів? Чи може така "творчість" в принципі виявитися успішною?..
Автор довго розмірковував над цим парадоксом, порівнював з практиками інших націй та країн і лише нещодавно знайшов принаймні задовільне його пояснення. Річ у тім, що питання про рідну мову не передбачає попереднього з’ясування іншого важливого питання: яким є
статус цієї мови в очах опитуваних? Якщо він відповідає статусові правдивої національної мови (так як розуміють його, приміром, французи, поляки, фіни та інші нації), то розрив між статистичною й реальною картинами дійсно виглядає загадковим. Але припустимо, що значна частина опитуваних сприймає українську мову як такий собі діалект… Адже діалект використовується, нагадаємо,
поряд із основною мовою, несамостійно, причому пропорції між першим та другим можуть бути найрізноманітнішими! Для десятків країн, включно з високорозвиненими, звичною є практика, коли, приміром, людина в місті говорить "правильною" мовою, а по приїзді в рідне село переходить на місцевий діалект.
В нашій країні україномовними називають себе мільйони людей, які реально використовують українську лише в частині своїх життєвих практик. Можливо, вони вивчали її в школі, або розмовляють нею зі старшими родичами, або тільки в селі, або співають українських пісень під час застілля, або інколи дивляться україномовні телепередачі… Таких людей справді є багато й у своїй уяві вони порівнюють себе з іншими особами (яких теж є чимало) – тими, хто не вивчав, не розмовляє, не буває у селі, не співає, принципово не дивиться… Порівняно з цими останніми перші виглядають ніби щирими українцями!
Надзвичайно поширеним явищем є переоцінювання громадянами своєї мовної компетенції. Автор неодноразово зустрічав осіб, які стверджували, що вони знають українську мову, знають її добре, ба навіть що вона є їхньою рідною мовою, однак при тому підтримати просту розмову цією мовою були неспроможні. З подальших розпитувань виявлялося, що спорадичні, нераз задавнені україномовні практики цих людей врізалися в їхню пам'ять саме через свою незвичність, контрастність щодо усталеного трибу їхнього життя.
Але така постава "щирих" прирікає українську мову на вмирання! Для них є природним і звичним полишати "свою" мову, заходячи в кабінет керівника, приступаючи до праці, потрапляючи в "серйозне" товариство, поринаючи в інтернет, повертаючись із поїздки в село абощо. Вони, як правило, не помічають або не реагують на те, що російськомовних практик довкола них стає дедалі більше; що мова не передається їхнім дітям; що самі вони дедалі частіше користуються російською навіть у думках й, зрештою, що їхня українська мова перетворюється на потворний суржик… За більшої комунікативної потужності та не до порівняння кращої забезпеченості ресурсами однієї з мов-антагоністів, традиційності її домінування й, зрештою, мудрої й послідовної політики сусідньої держави з придушення та винищення українства – за таких умов будь-яка невизначеність, амбівалентність, "миролюбність" та "нейтралітет" носіїв української мови однозначно спрацьовують проти неї.
І тут маємо розуміти надважливу річ: амбівалентне, "діалектне" ставлення до українського слова є ТРАДИЦІЙНИМ для величезної частини українців! Таке ставлення не склалося вчора чи передвчора й не є, як багато хто вважає, лише захисним рефлексом на агресивність російськомовного середовища; воно має свої лінгвістичні та історичні передумови, які ми будемо згодом аналізувати більш детально. В домодерному українському суспільстві, за абсолютного переважання традиційного укладу та усної комунікації, двозначна позиція не становила загрози подальшому існуванню українства, її могли поділяти й поділяли чимало творців української культури. Сама позиція відтоді принципово не змінилася, проте зовнішні обставини її виявлення (урбанізація, інформатизація та ін.) змінилися докорінним чином. Саме через зміну обставин ця традиційна постава стає нині згубною й самовбивчою.
В уяві багатьох патріотів українського слова на підсвідомому рівні присутня така собі райдужна картинка: одного чудового дня всі ківалови, царьови, табачники й тисячі їхніх однодумців, які живуть на українській землі, люто ненавидячи все українське, зрозуміють, що на берегах Дніпра їм більше нічого не світить, спакують валізи й дружно потягнуться "за поребрик" - або ж кремезні хлопці з "Правого сектора" допоможуть їм зробити такий вибір… Але навіть у цьому "ідеальному" випадку на місці залишаться носії амбівалентного ставлення до українського слова, люди з суржиковим мовленням і розмитою самосвідомістю, які є надійним середовищем для подальшого зросійщення. Таких український народ позбутися неспроможний, бо вони за великим рахунком і є українським народом. Людині можна відтяти гангренозну руку, ногу… - але ж не половину її тулубу!
Нікуди не дінеться й східнослов’янський ідіомний континуум, який існує так само незалежно від будь-чиєї волі, як, приміром, германський чи індоарійський континууми. І російська мова в тих чи інших формах і кількостях не перестане бути присутньою на українських теренах. У ході модерних національно-визвольних змагань успішно здобули незалежність до півтори сотні раніше підлеглих країн і заледве в двох десятках випадків мова колишніх колонізаторів згодом стала в цих країнах уповні "іноземною". Причому в жодному з таких випадків мови метрополії та колишньої колонії не утворювали ідіомний континуум!
Перспективи виживання українства пов’язані винятково з перетворенням "напівукраїнців" на свідомих адептів рідної мови в усій повноті її функцій. Однак мовна свідомість суспільства є надзвичайно інертною й має свої, нераз непідвладні суб’єктивним намірам та бажанням закони розвитку. Уявляти, що якась постанова владних інстанцій чи навіть закони держави можуть змінити цю свідомість – наївність, яка межує зі злочином! Аби намітити дієві та реалістичні способи утвердження українського слова в його рідній домівці, маємо добре розуміти всі аспекти взаємин між мовою та діалектами, чи ширше кажучи – між ідіомами різних рівнів. Спираючись лише на український досвід, збагнути "як працює ця система" практично неможливо. На щастя, проблема не є виключно українською й досвід інших народів та мовних спільнот допоможе нам осягнути ширше й повніше її бачення.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
