Щонових щороків ми, так і не позбувшись інфантильного ідеалізму, продовжуємо прикрашати ялинку, вірити в казку, загадувати неймовірні бажання і чекати.
Вкотре розчаровуємося і вкотре зачаровуємося подіями і людьми. Знову вдихаємо й видихаємо кисневий ентузіазм і беремося до звичних справ. Тонемо у буденності.
Формуємо навичку/вміння/талант таймменеджменту. Читаємо мотивуючі бестселери.
Викидаємо старі речі. Скуповуємо свіжий мотлох. Прибираємо в шафі. Так і не навчившись прощатися зі зношеними, але такими рідними нам потертими-рваними джинсами. Ми ж самі, потерті і рвані, втомлені й засмучені, поранені колючими пошуками себе і своїх.
Тонучи у меланхолії спогадів, слухаю улюблену Лану Дель Рей. Тільки вона вміє так співати про джинси – блакитні, з великими місткими кишенями (сховала б туди все, що люблю…)…
Тільки вона вміє так – про любов…
"Blue jeans, white shirt
Walked into the room you know you made my eyes burn
It was like, James Dean, for sure
You're so fresh to death & sick as ca-cancer
You were sorta punk rock, I grew up on hip hop
But you fit me better
Than my favourite sweater, and I know
That love is mean, and love hurts
But I still remember that day
We met in December, oh baby! "
Lana Del Rey, (с)
"Ти пасуєш мені більше, ніж улюблений светр"…
Ти пасуєш мені більше… І я тебе чекатиму. До кінця часів…
Дель Рей завжди імпонує своєю інтровертністю в те, про що можеш не всім… хочеш не всім казати… Бо у відповідь на традиційне ознайомче "А що ти любиш? Розкажи!" хочеш прошепотіти незрозуміле – "його потерті блакитні джинси… свій поношений светр… коли вони разом".
І хай там що подумають про тебе. І хай там як назвуть твої словесні вибрики, а ти не вмієш лукавити так, як це вже заведено у цьому прозаїчному світі. Не вмієш говорити те, що інші хочуть чути. Не вмієш прикидатися щасливою/нещасною для чийогось "правильного/стабільного" враження. Не вмієш бути цинічною, здоровоглуздою, реалістичною і т.д.
Ти вмієш пити тепле какао. І сипати у нього полуничні маршмелоу. Вмієш розглядати чиїсь великі вікна. Вмієш писати комусь зворушливі вірші і не дозволяти цьому комусь їх читати вголос. Вмієш не любити дощі у своєму вологому місті, пропахлому кавою. Вмієш молитву з одного-єдиного слова. Вмієш шукати чекаючи. І чекати шукаючи. Хоча для тебе – це одне і те ж…
І мовчати вмієш. І по-особливому готуватися до Нового року. Відчуваючи, що і він буде там. Буде тут. Просто його не може не бути. Ти ж віриш, що його джинсам потрібен твій светр…
Роксолана Жаркова, (с)
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
