Чому мов так багато й вони такі різні?

Питання, винесене в заголовок цього розділу, віддавна бентежило людський розум – бодай через те, що багатоманіття мов створює дуже відчутні незручності. За біблійною версією, цим багатоманіттям Господь покарав будівничих Вавилонської вежі, змішавши їхні мови й змусивши відтак полишити свій зухвалий задум та розійтися. Себто, за планом Божого творіння, мова початково мала бути лише одна?.. Ця проблема дотепер хвилює лінгвістів: чи походять усі людські мови від єдиної прамови (що могло би засвідчувати одноразовість винайдення цього засобу спілкування), а чи розмаїття мов існувало завжди, а отже, їх винаходили багато разів незалежні навзаєм "колективи винахідників".

На нашу думку, таке питання не має принципового значення з однієї простої причини – якщо історія людства й починалася із "золотої доби" тотальної одномовності, така доба могла протривати хіба зовсім недовго. Первісні люди практикували кочовий спосіб життя, а їхні кочування часто набували характеру розселення, коли окремі частини доти єдиної мовної спільноти вирушали шукати кращої долі різними шляхами, нераз завдовжки в тисячі кілометрів, із мізерною ймовірністю подальшого підтримання контактів.

Що трапляється, коли переривається зв'язок між різними групами носіїв мови й кожна з них починає розвивати цю мову самостійно? На цю тему історія поставила сотні "дослідів", висновки з яких є доволі однозначними. Вже через кілька століть незалежного розвитку нащадки таких груп розмовляють різними, хоча й близькими навзаєм мовами. Згрубша через кілька тисячоліть перестає "кидатися у вічі" взаємна схожість мов-нащадків, проте факт їх спорідненості ще можна довести філологічним аналізом структур та лексиконів.

Мови, спільне походження яких вважається доведеним фактом, дослідники об'єднують у мовні сім'ї, як от індоєвропейська, семіто-хамітська, кавказька, дравідійська, сино-тибетська, майя-кіче тощо. Метод Сводеша дає можливість у деяких випадках розраховувати дати розпаду мовних спільнот: оскільки з моменту розпаду базові словники мов-нащадків починають змінюватися незалежно один від одного, логарифм відсотка спільної лексики в цих словниках є показником, зворотним до тривалості періоду їх роздільного розвитку (точну формулу можна знайти в літературі).

Але через 6 із гаком тисячоліть окремого існування мов філологи мусять "скласти зброю" – такий довгий проміжок часу здатний затерти будь-які сліди спільного походження мов, доступні для фіксації на сучасному рівні лінгвістичних знань. Усі заявки на відкриття мовних макросімей досі мають статус лише робочих гіпотез. Наприклад, дотепер для жодної з питомих мов американських індіанців та австралійських аборигенів не знайдено беззаперечних "родичів" серед мов Старого Світу, хоча майже ні в кого не викликає сумнівів те, що предки корінного населення Америки та Австралії прийшли на ці континенти саме звідти…

Спробуймо провести власний нескладний підрахунок. Уявімо, що всі люди початково розмовляли однією мовою, потім поділилися на дві спільноти, мови яких, почавши розвиватися незалежно, через 2 тис. років своєю чергою теж поділилися навпіл; через наступні два тисячоліття відбувся черговий поділ (себто мов стало вже 8) і т. д. Історія свідчить, що мовні спільноти зазвичай розпадаються частіше, й то не лише на дві частини… – але навіть за такого "сповільненого" сценарію десь за 16 тис. років кількість мов на планеті досягла б сучасного показника в 6-7 тис., продовжуючи далі зростати!.. При тому, як уже знаємо, видимі ознаки спорідненості мов зникають набагато швидше – "лише" за понад 6 тис. років.

Таким чином, припущення про існування на початках єдиної для цілого людства прамови не суперечить видимому фактові поточного мовного багатоманіття. Але, з іншого боку, залишається лише припущенням… Інакше кажучи, наразі кожну з приблизно 180 відомих у світі мовних сімей плюс близько 120 ізольованих мов мусимо розглядати як такі, що могли виникнути незалежно від інших. 

Окрім міграцій, дивергенція мов може бути спричинена або прискорена політичними, релігійними та іншими позамовними чинниками, а також міжмовними взаємодіями. В останньому випадку відбувається не лише зміна первісного стану мови, але й зближення її з партнерами по взаємодії, себто конвергенція. Очевидним виявом останньої є лексичні запозичення, приклади яких може навести кожний мовець. У ході тісних та довготривалих контактів мови здатні запозичати одна в одної також елементи фонетики, морфології й навіть граматики. Приміром, під впливом європейських мов фонетика івриту майже втратила семітські особливості, характерні для неї у стародавні часи: написання слів залишилося старим, але стали "німими" букви, вживані для позначення забутих звуків "біблійної" мови… Лінгвістам відоме таке явище, як мовний союз, коли внаслідок територіальної близькості ареалів навіть генетично далекі навзаєм мови набувають виразних спільних рис.
 
Здавалося б, як може граматика однієї мови "працювати" в іншій мові, й то зовсім відмінній від першої? Гаразд, пригадаймо перший рядок відомого російського віршика-скоромовки: "У попа была собака…". Все, здавалося б, у цьому віршику є типово російським – лексика, граматика, навіть ментальність дійової особи, яка стрімко переходить від любові до смертельної ненависті, але… Переклад висхідної фрази майже в усіх європейських мовах звучатиме як "піп мав пса" - така форма є більш відповідною й до законів українського мовлення. Натомість дослівно, себто саме як "у попа був пес" перекладається ця фраза угорською, естонською, марійською, удмуртською та іншими мовами, які належать до угрофінської мовної сім'ї. Росіяни, як мабуть жодний інший індоєвропейський народ, мали давні й тісні контакти з угрофінами.

Однак конвергенція мов має свої природні обмеження. Фонетичні та інші відмінності між мовами неабияк ускладнюють навіть простий обмін лексикою. Приміром в'єтнамська мова лише з тяжкою бідою й у змінених до невпізнання формах засвоює слова європейського походження. Та що в'єтнамська, польська мова є вельми близькою до української, проте уявити собі в українському лексиконі хоча б "просте" польське слово rzeczywiście направду доволі важко… Втім, слова все ж "мандрують" з мови в мову досить часто й у деяких випадках (як не дивно, навіть у в'єтнамській!) більшу частину лексикону становлять саме слова-"мігранти". Набагато важче приживаються в мові невластиві їй граматичні форми – тут повною мірою дається взнаки та обставина, що природна мова є органічною системою, яка володіє потужним імунітетом і чинить опір проникненню в її середовище чужорідних елементів.

Коли у 1918 р. постала Чехословацька держава, як серед чеської, так само й серед словацької еліти домінувала думка про те, що цю державу населяє єдиний народ з єдиною мовою, поділений лише примхою історичної долі. Справді-бо, чехи й словаки, як правило, добре розуміють одні одних, бо лінгвістично їхні мови є ближчими між собою, ніж окремі діалекти в багатьох інших мовах. Мовна політика влади попервах виходила з припущення про існування двох варіантів чехословацької мови, які допускалося використовувати паралельно, залежно від уподобань мовця чи автора тексту, але з перспективою подальшого зближення й остаточного злиття. Однак зближення, а тим більше злиття так і не відбулося. Після війни уряд мусив визнати існування двох різних мов, згодом схвалити федералізацію країни, а ще згодом – її поділ на дві національні держави.

Близькою до статусу "змішаної" є англійська мова: після норманського завоювання вона ввібрала таку кількість розмаїтих романських запозичень, що філологи довший час не мали певності в її приналежності до германської групи… Назагал же мови мають обмежену здатність до змішування й приклади утворення нових мов саме в такий спосіб можна буквально порахувати на пальцях. Термін "конвергенція" філологи вживають вкрай рідко, бо практично єдиним чинним механізмом утворення нових мов є дивергенція.

Натомість асиміляція "відповідає" за те, що кількість живих мов на землі в рази менша від тієї, яка могла бути досягнута в процесі послідовного й неперервного мовного поділу. Передумовою кожного акту асиміляції стає інтенсифікація міжмовних контактів; постання ситуації паралельного використання кількох мов на тій же території, в тій же спільноті. Така ситуація може протривати зовсім недовго, а може з різних причин затриматися на багато століть, однак логіка її послідовного розвитку провадить не так до "змішування мов", як до виживання однієї з них коштом всіх решта.

При тому змішування таки відбувається й мова-переможниця нераз зазнає помітного впливу витиснених нею мов. Сліди мови або мов давніших насельників території, витиснених мовою пізніших прибульців філологи називають субстратом. Субстратний характер, приміром, мають численні слов'янізми в угорській мові (угорці, прийшовши зі Сходу на свою придунайську рівнину, застали її заселеною слов'янами) або запозичення з угрофінських мов у російській. Навпаки, для позначення залишків мови прибульців, асимільованих корінним чи більш давнім населенням вживають термін суперстрат. Ті ж слов'янізми в румунській мові є вже суперстратом (на теренах Румунії пізнішими приходьками були саме слов'яни), як і галліцизми в англійській, полонізми в українській тощо. Зрештою, пласт запозичень, який сформувався невідомим шляхом або внаслідок неасиміляційного лексичного обміну має назву адстрат.

Щойно наведені терміни дають змогу розрізняти нюанси міжмовних взаємодій, однак для опису реальної ситуації часом і вони виявляються недостатніми. Чим є, скажімо, в українській мові елементи тюркського походження, корпус яких нараховує до 4 тис. позицій? Деякі, як приміром назви географічних об'єктів (Інгул, Кагарлик, Каланчак, Татарбунари) або степових рослин (полин, ковила, типчак) українці вочевидь перейняли під час колонізації ними південних степів від їхніх давніх тюркомовних мешканців – отже, сукупність таких елементів слід вважати субстратом. Багато інших запозичень (хазяїн, богатир, кошма, баштан, ятаган, тулумбас) схожі на результат культурного обміну, себто адстрат, але з ним теж не все просто. Відомо, що за різних епох окремі групи тюркомовного населення в ті чи інші способи опинялися на етнічних українських теренах (як приміром волинські караїми), де певний час продовжували заховувати свою мову. Слова й граматичні форми, запозичені в процесі спілкування з такими групами, слід, мабуть, кваліфікувати як тюркський суперстрат…

Гіркий, мов татарська неволя, й водночас ароматний, як східні спеції, тюркський лексикон надає нашій мові особливого екзотичного присмаку, прянощів, гостроти. Розділити його на субстратну, суперстратну й адстратну фракції можна хіба дуже приблизно, тим більше що "біографії" багатьох запозичень є заплутаними й непроясненими до кінця. Тютюн, сагайдак, гарбуз, туман, кишмиш, отара… Чим же є для нашої солов'їної цей її вагомий складник? Відгомоном буремних епох, ці слова влилися в українську лексику, аби залишитися в ній на довгі століття. Поповнення цієї скарбнички триває й дотепер! Вже в наші дні ми запозичили низку термінів і назв з кримськотатарської мови (меджліс, курултай, хайтарма, Коктебель), а найновіші тюркізми прибувають "у валізах" українських туристів, які повертаються зі Стамбулу, Адани, Мармарису…