"Ежииииик!... Лошаааадка!" або що робити зі спільним культурним простором?

24 травня 2017
Simple History

Автори - Козловська Євгенія, Козловська Наталія

Впевнена, багато хто впізнав цитату з культового у свій час мультфільму про Їжачка в тумані. Крилаті фрази, улюблені пісні, літературні й художні твори — ось лише декілька прикладів того, що формує спільне культурне поле України та Росії. Власне, можливість швидко порозумітися на основі спільного культурного бекграунду — це одна з незаперечно позитивних характеристик цього явища. Але не все так просто й однозначно, як може здатися з першого погляду.

Здобувши у 1991 році незалежність, Україна разом з нею отримала і доважок — спільне культурне поле з Росією та іншими постсоціалістичними країнами. Якщо попервах це не надто хвилювало широкий загал і здавалося природнім, то зараз дискусії виходять на новий рівень. Так, російський письменник і журналіст Дмитрій Биков, що доволі рішуче критикував Путіна і воєнні дії на Донбасі, дуже емоційно відреагував на блокування в Україні деяких російських сайтів та зауважив, що у нас зникає ніша для російськомовних поетів та письменників. За його словами, «культурний інтернаціонал між Росією та Україною» — чи не найцінніше, що було в СРСР.

Тут виникає перше питання. Якщо цей «культурний інтернаціонал» можна було розглядати як хоч якийсь плюс від перебування в «тюрьмі народів», то чи є він позитивним в теперішніх реаліях? Що ми отримуємо, плекаючи та підживлюючи спільне культурне поле — цінні взаємозв'язки чи збіднення власної культури і асиміляцію?

Чим керуються ті, хто вважає, що це поле потрібно зберегти і які переваги перебування у ньому вбачають? Без сумніву, спільне культурне поле — це чудовий вимір для існування двох чи більше країн. Це спрощена комунікація, це можливість долучитися до багатого культурного спадку, не докладаючи зайвих зусиль для його розуміння. А також це усвідомлення себе як частини чогось більшого, грандіознішого, ніж окрема нація. Спільне культурне поле дає можливість читати Пушкіна та Достоєвського в оригіналі, говорити натяками і розуміти одне одного. Воно полегшує адаптацію в російськомовних країнах, відкриває нові можливості — наприклад, вибору вузу для людини, що не знає англійської чи інших європейських мов, корисне для наукової роботи з джерелами, переклади чи оригінали яких є тільки російською.
 

(Сторінка з твору Пушкіна)

Одним із аргументів за збереження спільного культурного поля також є те, що росіяни можуть отримувати правдиву інформацію про події в Україні. Цьому сприяє велика кількість російськомовних блогів культурного та політичного спрямування, які часто ще й розміщено на російських платформах.

Проте вже чертвертий рік триває війна. Війна з північним сусідом. Війна, що стала можливою не в останню чергу через несформовану національну ідентичність частини суспільства, для якої Україна так і залишилась додатком до СССР. Відсутність чітко сформованої державної стратегії з побудови цієї ідентичності, фінансування культурної сфери «за залишковим принципом» і ще багато інших чинників спричинили таку ситуацію, що зараз ми маємо чітко визначити: чи потрібне нам спільне культурне поле з Росією? І чи взагалі можлива побудова української ідентичності без руйнування спільного культурного поля з Росією?
 

(Київ, Майдан Незалежності, 2014 рік)

Спробуємо поглянути на нього з іншої точки зору — не як на корисне утворення, а як на таке, що несе у собі загрозу існування української нації. Наразі, говорити про повністю сформовану та виразно окреслену національну самоідентифікацію українців складно. Скоріше, саме зараз відбувається її кристалізація та формування — як не сумно, не в останню чергу «завдяки» анексії Криму та війні з Росією. Чи є розумним підтримання спільного культурного поля з країною, у якій відбувається реставрація культу Сталіна та ідеї відродження СРСР? Чи таким вже цінним воно є?

Частина його цінності все ж є надуманою. Вона тримається на глибинному страху перед «великим братом», небажанні вийти з зони комфорту та банальному незнанні альтернатив.

Лесь Подерв'янський в інтерв'ю для «Українського Тижня» зазначав, що «фразу про те, що ми один народ треба розуміти так: асимілюйтесь або будете знищені». І цей страх — бути знищеним, навіть фізично, за відмову від ідентифікації себе як «радянської людини» насправді глибоко вкорінено у ментальність частини українців. Тому що протягом століть спочатку царат, а потім СССР рішучо підтверджував, що це не пусті слова.

Для когось використання здобутків спільного культурного поля — питання комфорту та небажання напружуватись. Так, поки не було запроваджено обов'язковий український дубляж фільмів — це були додаткові витрати, які не вважались рентабельними. Та, незважаючи на побоювання, що глядачі взагалі відмовляться від кіно, зараз усі звикли до української з екрану та сприймають як належне. І про пошук альтернатив: після блокування Вк одна моя знайома радісно ділилася новими музичними знахідками — виявилось, що на Ютубі теж досить непогана колекція музики.
 

(прінтскрін невдалої спроби зайти у Вк)

Використання спільної мови не може бути лише культурним питаням, особливо під час війни. Особливо тоді, коли керівник сусідньої держави відверто каже, що «Росія там, де звучить російська мова». Існування спільного культурного поля з Росією не захистило нас від військової експансії, навпаки — саме захист російськомовних було оголошено приводом для вторгнення на українську територію.

Багато міфологем та усталених образів цього поля шкодять національній самоідентифікації та не передбачають жодної інакшої інтерпретації — зокрема, про «братні народи», «Велику Перемогу», тощо. Досить часто це поле є доволі агресивним - все інакше, нове, не сприймається і відкидається як шкідливе. Відбувається протиставляння «великого русского мира» і «Європи, що загниває». Ця риторика дісталась нам у спадок від СССР, але активно використовується і досі.

І останній, але мабуть, найголовніший аргумент, який використовують ті, хто виступає за руйнування цього спільного поля — воно не є природнім утворенням. Його турботливо підгодовували кров'ю і страхом протягом багатьох навіть не років — століть. Згадаймо насильницьке «возз'єдання» у 1654 році, руйнування Батурина, знищення запорізьких Січей, Валуєвський та Емський укази... Приналежність до цього поля означала можливість успішної кар'єри, особисту безпеку. Спроби ж вибудувати свою ідентичність поза ним мали дуже сумні наслідки — аж до фізичного знищення.
 

(Остання рада на Січі. В. Ковальов, кінець ХІХ ст.)

Звісно, спільне культурне поле дає багато можливостей для країн, що перебувають у ньому. Але потрібно враховувати, що культурне поле Росія-Україна формувалось не між рівними країнами, а між імперією і її колонією. Україна, як складова Російської імперії, а потім — СРСР, змушена була існувати у цьому спільному культурному полі й не мала альтернативи. Але зараз вона у нас є. І роблячи вибір, треба враховувати, що спільне культурне поле з Росією містить у собі не тільки Їжачка у тумані та Пушкіна без словника. Це також фільми, у яких виправдовують злочини радянської влади, це маніпулятивні пости та статті, це привласнення Росією українських культурних діячів і спроби культурної асиміляції.

Хочемо ми чи ні, спільний культурний простір — це частина нашого минулого. Але чи потрібен він нам у майбутньому?

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Simple History Simple History 26 травня 2017
Приємно, що поділяєте нашу точку зору)
Любов СЕРДУНИЧ Любов СЕРДУНИЧ 25 травня 2017
Дякую за статтю-роздум! Однозначно: СПІЛЬНОГО культурного простору з раSSєєю у нас нема і не повинно бути! Поширила!
Який стосунок має Гелловін до України?
​Незабаром нас очікує дещо контроверсійне свято. Для когось Гелловін – це можливість стати казковим чудернацьким створінням і повеселитися з друзями. А хтось вважає, що це – "диявольське свято, яке не повинно з'являтись у лексиконі українців". Але який же стосунок Гелловін має до України?
Читати більше