Анатомія музею, або Що мусять знати житомирці про обласний краєзнавчий

У спілкуванні зі знайомими житомирцями не раз мав змогу пересвідчитися, що значна частина їх має у кращому випадку приблизне уявлення про те, що власне собою являє Житомирський обласний краєзнавчий музей (ЖОКМ). Житомиром гуляє небезпідставна думка, що це будівля на Замковій Горі, праворуч від римо-католицького катедрального костелу св. Софії (як дивитися від Катедральної вулиці), або, иншими словами, будівля колишнього вікаріяту, зведена на початку XX ст. Воно нібито й так, та не зовсім...

Розріз перший. Структура музею

Насправді будівля колишнього вікаріяту — тільки одна з тих, що належать ЖОКМ. У цій пам’ятці історії та архітектури містяться картинна ґалерея, історичний та етнографічний відділи, там же перебуває адміністрація музею, музейна бібліотека, а також зберігається головна частина музейних фондів. Донедавна (тобто до 2010 року) вхід до цього музею був відкритий для відвідувачів — до цього ми ще повернемося.


Крім цієї будівлі, в місті Житомирі та області існує ще кілька музеїв, які є ВІДДІЛАМИ обласного краєзнавчого музею, а саме:
1) Житомирський літературно-меморіяльний музей В. Г. Короленка;
2) Коростенський краєзнавчий музей;
3) Літературно-меморіяльний музей Лесі Українки в Новограді-Волинському;
4) Музей-садиба родини Рильських в Романівці Попільнянського району;
5) Музей партизанської слави Полісся в Словечному Овруцького району та
6) Брусилівський історичний музей імени Івана Огієнка. (До речі, дуже раджу всім, хто цікавиться історією нашого краю, але ніколи не бував у цих музеях, відвідати їх.)

Ще за адресою вулиця Катедральна, 3 стоїть будівля колишнього маґістрату, в якій нині містяться фондосховища музею, а також працюють співробітники відділу природи і відділу дослідження пам’яток історії та культури. Щоправда, до 2012 року в Житомирі функціював ще один відділ — відділ природи ЖОКМ, або, як його часто називають, Житомирський музей природи. Та про нього поговоримо згодом: ця історія заслуговує на окрему розмову.

Незайве було б означити кілька юридичних нюансів. Будівля вікаріяту, зведеного на початку XX століття, сьогодні перебуває у власності громади Житомирської области, якою на законних підставах опікується обласна рада. Все те, що є в цій будівлі: столи, стільці, комп’ютери, полички тощо — теж, за великим рахунком, обласна власність. А от близько сотні тисяч одиниць зберігання (тобто музейних предметів) у будівлі колишнього вікаріяту належать уже не обласній раді — це власність Української держави. (До речі, фонд ЖОКМ разом з усіма зазначеними вище відділами станом на 1 січня 2015 р. налічував 127969 одиниць зберігання.)

Повну матеріяльну відповідальність за кожен музейний предмет несуть зберігачі фондів музею (на цих посадах працюють не випадкові люди, а наукові співробітники музею з відповідною освітою та досвідом музейної роботи, багатьох із них знаю особисто). Тож коли, наприклад, хтось із них захоче звільнитися із займаної посади, тут нікуди подітися, а доведеться робити повне звірення предметів, що закріплені за ними, і складати акт приймання й передачі.

Розріз другий. Облік музейних цінностей

Як же зберігаються музейні предмети, зокрема у будівлі вікаріяту? Очевидно, що все охороняється згідно з відповідними державними інструкціями і у встановленому державою порядку. Наявність музейних предметів підтверджується періодичними заходами, що звуться повним звіренням (для когось, можливо, зрозумілішим видасться латинське слово "інвентаризація") Музейного фонду України.

До того чи иншого сховища просто так не можна заходити — навіть музейним працівникам, включаючи директора музею, не говорячи вже про людей з вулиці, себто про нас з вами, вельмиповажний читачу! Як розповіла директорка музею Лариса Петрівна Грузська, існує (й не тільки існує, а жорстко виконується!) ціла процедура — з письмовою фіксацією, проставлянням підписів і дати та із зазначенням цілі відкриття того чи того сховища.

Щоб мати приблизне уявлення про те, що таке звірення музейних предметів, які зберігаються у фондах, потрібно знати принципи функціювання будь-якого музею, в тому числі й ЖОКМ (він тут, звичайно ж, не вийняток). Ці принципи формуються, з одного боку, законодавством (на сьогодні в нашій державі існує ціла система нормативно-правових актів, що стосуються музейної справи, починаючи з Конституції України, законів України "Про культуру", "Про музеї та музейну справу", "Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей", "Про охорону культурної спадщини", "Про охорону археологічної спадщини" та закінчуючи постановами й розпорядженнями Кабінету Міністрів України й документами, що ухвалюються Міністерством культури України) і, з другого боку, такою інтердисциплінарною наукою, як музеєзнавство.

Забаганками громадян з вулиці, різних організацій та установ, які не мають стосунку до музейної справи, функціювання музеїв не реґулюється й реґулюватися не може в принципі. Врешті, гіпотетичне грубе втручання в роботу музею (а иноді, як ми побачимо, й зовсім не гіпотетичне), яке намагаються видавати за об’єктивну критику, не відповідає інтересам як українського суспільства в цілому, так і громади Житомирщини зокрема.

Натомість існують і мітологічні уявлення про наш краєзнавчий музей. Не вірите? Тоді зайдіть, приміром, до будь-якої каварні на Михайлівській, де реґулярно поцмулюють каву (варіянти: чай, коньяк тощо) окремі громадяни Житомира — як обтяжені вищою освітою, так без оної, й попросту заведіть мову про наш краєзнавчий музей. Вам може пощастити, і ви натрапите на тих, хто із задоволенням і неабияким знанням справи повідає: та він уже з 1988 року не працює! там уже все порозкрадали! що вони там роблять? хто зна, за що тільки зарплатню отримують? Можливо, вам іще вдруге пощастить і ви одразу почуєте вирок: директора — звільнити, а инших музейних працівників... ну і те-де і те-пе.

Не раз звучали заклики негайно провести повну інвентаризацію краєзнавчого музею, так би мовити, на стихійно-демократичній основі. Причому це доводилося чути навіть із вуст, здавалося б, поважних людей: деяких викладачів високих навчальних закладів, краєзнавців, громадських діячів. Припускаю, що вони, незважаючи на величезну кількість титулів, учених звань та нагород, припасованих перед прізвищами, мають дуже приблизне уявлення про музейну справу, виносячи безапеляційні присуди.

Отже, повернімося до наших баранів. Доречно пояснити, що останнє звірення фондів ЖОКМ (згідно з чинним законодавстом) проводили з 2003... аж по 2013 рр. Цей факт підтверджується, наприклад, листом під заголовком "Про проведення повного звірення наявності музейних предметів державної частини Музейного фонду України з фондово-обліковою документацією" за підписом директора ЖОКМ Л. П. Грузської на адресу начальника Управління культури ЖОДА Ю. Г. Градовського від 9 червня 2015 р.

У цьому документі, зокрема, повідомляється, що "у квітні 2013 року було завершене повне звірення наявності музейних предметів. Матеріали по звіренню були передані на розгляд колегії Управління культури, яка своїм рішенням від 16.04.2013 р. № 2/2 затвердила результати звірення наявності. З листом управління культури № 715-1.20/8-13 від 31.05.2013 р. документація по звіренню була здана в Міністерство культури головному спеціалісту відділу музейної справи Управління музейної справи та нормативно-методичного забезпечення переміщення культурних цінностей Клименко Л. М. у вересні 2013 р.". Якщо комусь цього листа видасться замало, можу в приватному порядку підказати адресу Міністерства культури України.

Розріз третій. 10 років — не термін

Цікавим для обивателя (принаймні, для такого, як я) видасться ось цей факт. Коли Житомирський музей у зазначеному вище 2013 році привіз до Києва цілі стоси документації, складеної за результатами звірення, в Мінкульті повідомили, що висновки будуть готові через... 5–10 років. Хто дружить із такою математично-астрономічною дисципліною, як хронологія, або хоча б не забув шкільний курс аритметики, може легко підрахувати, що інвентаризація буде офіційно затверджена державою — приблизно! — в період від 2018 до 2023 року.

Отже, майже 130 тисяч одиниць зберігання обласного краєзнавчого музею (разом з його відділами, звичайно ж) є державною власністю — ще раз наголошую на цьому: саме власністю держави Україна, а не міською чи обласною — і перебуває під тотальним контролем Міністерства культури України. Це є фактом, як те, що Земля обертається навколо Сонця. Попросту кажучи, директор музею як посадова особа не те що має право, а ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ нікого не допускати до фондів музею, навіть якщо з "перевіркою" прийде комісія "нового домоуправлєнія нашого дому" у складі особисто товаришів Швондера, В’яземської, Пєструхіна і Жаровкіна. Припускаю: якщо міліціянт-охоронець, що стоїть на варті музею, справно виконуватиме свої обов’язки, самопальна перевірка активістами такого "домоуправлєнія" може скінчитись великими неприємностями. Вгадайте, кого потім судитимуть від імени Держави Україна?

Мало того, повідомлю ще одну страшну "таємницю". Ніхто — ані активісти "домоуправлєнія", ані громадські, ані благодійні організації, ані навіть обласна рада (sic!) не може ухвалити жодного рішення про "інвентаризацію" музейних предметів Житомирського обласного краєзнавчого музею!

Отже, наш музей зберігає те, що юридичною мовою зветься "державна частина Музейного фонду України". А тому порядок звірення в нашій країні (не в музеї, а в КРАЇНІ УКРАЇНА) ось такий (хоч головою об стінку бийся): пункт перший — Верховна Рада України ухвалює постанову (остання така постанова — № 140-IV від 12 вересня 2002 р., у пункті 6-му якої, зокрема, сказано: "...розробити план проведення повної перевірки наявності пам’яток Музейного фонду України та вибіркових експертиз найбільш цінних пам'яток, у першу чергу з дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння"; а також "доручити виконання цього плану Міністерству культури і мистецтв України, місцевим державним адміністраціям, органам місцевого самоврядування, Національній академії наук України; передбачити у державному та місцевих бюджетах кошти на ці цілі"); і пункт другий — Міністерство культури України (тоді воно називалося Міністерством культури і мистецтв України) видає наказ (в даному випадку наказ від 29 жовтня 2003 р. "Про проведення повного звірення наявності пам’яток державної частини Музейного фонду України з фондово-обліковою документацією").

От і вся нехитра процедура.

Розріз четвертий. Крадії в музеї?

Здається, зрозуміло, що державний музей — не приватна крамничка й не має нічого спільного зі звичайним торговельним складом. Не здивуюсь, якщо подібний до цього погляд панує у свідомості певних людей, котрі в кращому випадку мали справу з бізнесом і розглядають специфічну державну науково-дослідницьку установу в якості ласого шматка для поживи, привласненні сумнівної першости в науці чи банальних претензій на посідання керівних посад. Адже насторожує те, що на музей періодично робляться певного роду атаки під гаслами величезної любови до рідного краю та його історичної спадщини.

Одна з таких атак була вже давненько, років зо двадцять тому. Працівники музею розповіли, як наприкінці планової перевірки господарсько-фінансової діяльности ЖОКМ контрольно-ревізійним управлінням до кабінету директорки увійшли суворого вигляду чоловіки і, відрекомендувавшись співробітниками одного із силових відомств, не забарилися повідомити: надійшов сиґнал про вкрадену з музею ікону. Вони завимагали негайно показати її. Йдеться про справді дуже цінну ікону, виготовлену з коралів. Та стародавній витвір, як виявилося, надійно зберігався (та й досі зберігається) в музеї. Пересвідчившись у відсутності складу злочину, заспокоєні офіцери ретирувались.

Иншу атаку вчинив кілька років тому один місцевий депутат. Він написав листа — знову ж таки на адресу силового органу, — мовляв, у музеї вкрали картини Олександра Канцерова (1872–1937), відомого художника, який майже все життя прожив у Житомирі. Знову перевірка "сиґналу" — і знову хибний постріл. До чести депутата, він згодом вибачився перед музеєм.

Хочеться вірити, що обидва ці сиґналізатори дуже любили рідну землю, а невігластво — дрібничка, що примостилася побіля ніг їхнього великого патріотизму. Проте, погодьтеся, ці атаки навряд чи сплановані з розумом — радше скидаються на спроби дестабілізувати роботу закладу або, що вірогідніше, на звичайну глупоту.

Що б там не було, далі йтиметься про "розумнішу" атаку, бо вчинено її було за допомогою газетного слова.

Розріз п’ятий. Зачинені двері музею

Погортаймо число народного тижневика "Субота" від 24 липня 2013 р. зі статтею житомирського журналіста Олександра Гуцалюка "За бідний музей замовте слово". Справді, є що почитати, є й чому подивуватися! Автор безапеляційно заявляє, що обласний краєзнавчий музей, "деградуючи з початку 1990-х, поступово за 20 років перетворився на примітивну виставку переважно чужих експонатів та їх склад, а три останніх роки взагалі закритий у зв’язку з капітальним ремонтом-довгобудом". Не розуміючи, що означають такі пасажі, як "примітивна виставка", "чужі експонати" чи "їх склад", завважу, що автор або не володів темою, або навмисне чи знехотя вводив в оману читачів народного тижневика.

Щоправда, навівши слова директорки музею про необхідність коштів для проведення ремонту будівель вікаріяту й маґістрату, О. Гуцалюк зробив короткий екскурс в історію музею, згадав імена видатних людей, які започаткували й розвинули житомирську музейну колекцію. Та після такої шляхетної справи, гідної кращих традицій вітчизняного просвітянства, раптом стверджує: "...наш обласний краєзнавчий музей (один з найкращих в Україні!) чомусь не працює, а картинна галерея є якимось „додатком” до краєзнавчого музею, а не самостійною установою". Важко збагнути: чому раптом ґалерея має бути самостійною? Невже це щось за Фройдом?

Чому музей не працював, пояснюється дуже просто: будівля конче потребувала капітального ремонту (останній було проведено в 1987–1989 роках), тому адміністрація музею припинила відкритий доступ до експозицій. Хто взяв би на себе відповідальність, якби на голови відвідувачів упав шмат ліпнини чи обвалилася стеля? Гадаю, Гуцалюк не взяв би. І Грузська не взяла.

Треба віддати належне, автор досить різко критикує тодішніх "обласних керманичів", щоправда, не називаючи імен (треба розуміти: голову облдержадміністрації Сергія Рижука та голову облради Йосипа Запаловського). Тут я його підтримав би: є за що! Та, можливо, не самі вони винуваті? Чи не той самий склад обласної ради, що й нині, розподіляв кошти обласного бюджету, виділяючи на ремонт приміщень музею крихти?

Розріз шостий. Запровадимо в музеї... ринок

За уявленнями Гуцалюка, музей працює тільки тоді, коли люди споглядають експозицію. Безспірно, це дуже важлива функція музею. Але не єдина. Шкода, що инші численні аспекти роботи наукових працівників залишилися поза увагою публіциста.

Логіка статті дивна. Автор пропонує не чекати бюджетних грошей на ремонт, а... заробляти. "Чому б вам, — запитує Гуцалюк, — не відкрити при музеї туристичну агенцію для екскурсій по Житомиру, як це робить зовсім стороння (неспеціалізована) фірма?" Продовжуючи публіцистичне менторство, він, окрилений райдужними ідеями про життєдайні перспективи занурення музею в цілюще болото українського ринку, влаштовує грізний допит: "Скільки музей випустив рекламних буклетів і створив разом з обласним ТБ передач і фільмів для популяризації краєзнавчого фонду і залучення спонсорських коштів на реставрацію та виставки в инших містах і країнах?" Врешті-решт не витримує й дає спасенну пораду: "Візьміть банківський кредит і зробіть великим накладом високохудожній фотоальбом-репродукцію Житомирської картинної галереї".

Така мішанина комерційних порад з ухилом у жебрання, вихлюпнута зі свідомости журналіста на газетну шпальту, свідчить тільки про те, що автор довгенько пропрацював в одній з комерційних фірм Житомира, тому й плутається в питаннях заробляння грошей, не бачачи різниці між приватним підприємством та державною установою. Можливо, пан Гуцалюк знає, яку заставу музей міг би внести під банківський кредит: картини? музейні предмети? будівлю вікаріяту? власне майно голови й депутатів облради?

От з фільмами мені все зрозуміло. Краще, ніж Гуцалюк, навряд чи хто може зіграти у фільмах авторства житомирського краєзнавця Георгія Мокрицького! Як на мене, таки непогано зіграв! То може, логічно було б все залишити на своїх місцях, де кожен гарно робить те, що він уміє: Мокрицький зніматиме краєзнавчі фільми про Житомир, Гуцалюк гратиме в них як актор, а працівники музею служитимуть у музеї? Та ні ж бо — журналіст дозволяє собі ставити запитання на кшталт: "За які "трудові досягнення" колектив працівників музею регулярно отримує зарплату?" Чесне слово, запитання, гідне непоганої матеріяльної компенсації за заподіяну моральну шкоду!

Розріз сьомий. То хто ж спав 20 років?

Утім, те, що в історичному центрі Житомира протягом майже п’яти років не працювали експозиції тієї частини музею, що в будівлі вікаріяту (з 17 серпня 2010-го по 25 червня 2015-го), а три роки тому з будівлі Хрестовоздвиженської церкви було виселено музей природи, зовсім не викликає позитивних емоцій. Навпаки, мені соромно за наших обласних керманичів (як я вже зазначав вище, зовсім не безіменних), за наш депутатський корпус, яких часто-густо вистачало тільки на те, щоб ставитися до музею, як до бідного родича, або влаштовувати принизливі перевірки руками силовиків. Так і хочеться запитати: що ви, панове обласні очільники, особисто зробили (крім виділення коштів на ремонти), щоб житомирці, гості міста, молодь і діти могли в музеях знайомитися з історією нашого краю?

Останнє з "досягнень" обласної влади (вже нової, але зі старим депутатським начинням) — влаштування виборів на посади всіх організацій, засновником яких є облрада. Тут Житомирська область знову попереду всіх. Ніде в Україні не здогадалися обирати директора музею на засіданнях конкурсних комісій, та ще й із залученням людей із різноманітних громадських організацій (цікаво: хто з них востаннє ходив бодай до якогось музею?). А в Житомирі здогадалися! Щоправда, забули врахувати думку колективу музею, а це більше сотні працівників. Панове, якщо ви вже граєтеся в демократію, то грайте за правилами!

До того ж, відхилили, як на мою скромну думку, одну з найкращих кандидатур, що відповідає кваліфікаційним вимогам, — Віктора Балюрка, бо він, бачте, був заступником голови ОДА та заступником міністра культури за часів Януковича. Знайшли ворога! Може, й чинного Президента України цій сміховинний люстрації піддамо? Чи він не був міністром в уряді Азарова?

Поки що маємо ось це Гуцалюкове на адресу цілого колективу музею: "Чим ви там займаєтесь уже понад 20 років? Скільки провели археологічних розкопок і де? Скільки опублікували наукових праць і де? Скільки видали ваших краєзнавчих книжок? Захистили дисертацій? На це теж немає грошей?"

Можливо, пан Гуцалюк 20 років перебував у стані анабіозу. В иншому випадку знав би, що тільки в центральному приміщенні музею з 1991 по 2010 рік включно були створені і з успіхом діяли 104 (!) стаціонарні виставки. Це й експозиції волинських ікон, і творів таких житомирських художників, як О. Канцеров, В. Єлісеєв, М. Максименко, Б. Портной, О. Жегунов та багато инших.

Широкий резонанс викликали виставки "Художнє зібрання баронів де Шодуар" (1994), до 100-річчя Волинського давньосховища (1992), "Життя цілого плід" (присвячена Борисові Тену, 1995), "Культура Житомира
XIX — початку XX ст." (1994), "Польський портрет середини XVIII — початку XX ст." (1996), "Українське козацтво та Житомирщина" (1998), "Реліквії Романівського палацу у зібранні ЖОКМ" (2006), "Наш край у добу УНР" (2007), "Ми звинувачуємо! Голодомор 1932–1933 рр. — геноцид українського народу" (2008), виставка різдвяної обрядової атрибутики (2010) і багато-багато инших... Крім експозицій, створених із предметів, що зберігаються в Житомирському музеї, тут гостювали й унікальні виставки з инших музеїв України.

І це ще не все. Під час тривалого капітального ремонту головної будівлі ЖОКМ музейні співробітники постійно експонували пересувні виставки в численних закладах Житомира та области (середні, середні спеціяльні та високі навчальні заклади, військові частини, дитячі оздоровчі заклади, бібліотеки, будинки культури тощо). Тільки за 2014 рік таких місць експонування нараховується 53, а відвідали різноманітні за тематикою пересувні експозиції майже 60 тисяч осіб. Така практика — звична для ЖОКМ, це робиться рік у рік. І то не просто виставки — їх доповнює постійна робота різних лекторіїв, проведення тематичних заходів.

Жаль, що для пана Гуцалюка це семипечатна книга. Инакше чому б це він вважав, що "20 років музею як такого немає"? Знову запитаю: проспав два десятиліття? Чи банально сфальсифікував історичні факти? Цікаво, що б він ще написав, якби музей насправді не працював для відвідувачів, приміром, цілісіньких 18 років? Адже саме стільки — з 1995-го по 2012-й — був зачинений для відвідувачів Державний природознавчий музей Академії наук України у Львові — один із найкращих і найбільших в Европі! Нікому й на гадку не навернулося звинувачувати директора музею в руйнації музейної справи в місті Лева чи давати поради, як "заробляти" кошти на ремонт. На щастя, не знайшлося там місцевого Гуцалюка.

Розріз восьмий. Копирсання в археології

Не знає Гуцалюк і порядку виконання археологічних розкопок в Україні. Може, й не скромно, але відсилаю його до своєї статті "Що розкопали археологи на Замковій горі?" (газета "Житомирщина" від 2.11.2012 р.). З неї він дізнався б, як це робиться на практиці. Ще він міг би запитати в керівництва обласного осередку Українського товариства охорони пам’яток і культури, яке взяло на себе ініціятиву з організації археологічного дослідження Замкової гори з весни 2013 року: а чому це розкопки досі не проводяться? Куди поділися обіцянки житомирського спонсора Геннадія Зубка профінансувати таку археологічну експедицію? Чи тут теж колектив музею на чолі з Грузською винен?

Пригадуєте епізод з кінокомедії "Кавказька полонянка", в якому Шурик запитує в міліціонера: "
Простите, часовню тоже я развалил?" Може, досить робити з директорки музею Шурика, цькувати поважну людину, справжню фахівчиню музейної справи, яка очолює музей з 1989 року, жінку врешті-решт, а разом з нею ображати здоровий колектив?

Бюджетні кошти на закінчення ремонту облрада все ж таки виділила. Щоправда, після втечі Януковича. Тож і маємо результат: музеєві не довелося брати кредит, жебрати під стінами церкви і зніматися в краєзнавчих масовках — ремонт було завершено, як і годиться, за бюджетний кошт. А нещодавно, 26 червня цього року, обласний краєзнавчий широко відчинив двері для відвідувачів. Може, це й дивина для Гуцалюка, та подія сталася за директорства тої самої Грузської, яка, на його переконання, занапастила музейну справу в Житомирі.

Розріз дев’ятий. Бібліотека Івана Ґрозного... в Житомирі

Не одне століття шукають леґендарну бібліотеку московського царя. Не там шукають! Гуцалюк її вже знайшов. У Житомирі. Ну, може, не ліберею самого Іоана Васильовича, та все ж таки.

"У підвалах краєзнавчого музею, — таємниче веде він детективну оповідку, — подалі від людського ока, ховають одну з найкращих історичних бібліотек — не менш грандіозну, ніж "Салтиковка" у Санкт-Петербурзі... На превеликий жаль, ця бібліотека абсолютно недоступна для широкого загалу, і мало хто знає, що там на сьогодні в наявності. На якій підставі ми не маємо до неї вільного доступу? Навіть провідний спеціаліст Житомирського державного обласного архіву Руслан Кондратюк спеціально їздив у Київ за книжкою "Архив Юго-Западной Руси" та іншими рідкісними виданнями, не знаючи про те, що вони є в Житомирі".

Оце сенсація! До речі, Руслан Юрійович, відомий у Житомирі краєзнавець, а сьогодні ще й доброволець, учасник АТО, котрого знаю особисто, спокійно повідомив мені координати музейної бібліотеки. Я й сам там бував — книжки "прописані" зовсім не в підвалах, а на цокольному поверсі того ж таки вікаріяту... Як казали мудрі римляни, qui quaerit, reperit (хто шукає, той знаходить).

Що автор має на увазі під доступом до бібліотеки "широкого загалу", я й найменшого уявлення не маю. Точно знаю, наприклад, що в обласній універсальній науковій бібліотеці імени О. Ольжича, як і в будь-якій иншій книгозбірні, існують певні правила: треба записатися, зробити мізерний грошовий внесок на виготовлення читацького квитка, не цупити книжок і газет у читальних залах, не рвати сторінок, поводити себе тихо і, звичайно ж, не лузати насіння.

Що й кому заважає відвідати музейну бібліотеку? Виявляється, нічого і нікому! Потрібно тільки принести лист від організації з проханням дозволити попрацювати в бібліотеці. Приватна ж особа просто пише заяву на ім’я директора. Причому все БЕЗКОШТОВНО! Те ж стосується і фондів музею.

Що ж до "широкого загалу", то тут мене бентежить одна думка: хіба тому загалові, що сьорбає пиво в ганделику, потрібна музейна бібліотека? Багато з них не відають, що на світі існують ще й бібліотеки для дітей... Чи пан Гуцалюк мав на оці якийсь инший загал? І як саме музей має удоступнити свою бібліотеку "широкому загалові"? Може, винести шафи з книжками на Замковий майдан і роздати книжкову колекцію всім змученим спрагою знань?

Сподіваюся, підтвердити той факт, що музей ні перед ким не зачиняє дверей і дозволяє працювати як із фондами, так і у своїй бібліотеці, можуть такі авторитетні житомирці, як відомий житомирський краєзнавець і видавець Г. П. Мокрицький, доктори філологічних наук В. М. Мойсієнко, В. О. Єршов, котрі вільно працювали з музейними фондами, викладачі ЖДУ імени Івана Франка О. І. Чорнописька, В. В. Пивоваров, аспірант С. А. Умінський, журналіст Ігор Александров, диякон Ігор Кучерук, а також викладачка Волинського національного університету імени Лесі Українки І. І. Кузьмішина, рівненська краєзнавчиня І. В. Мілясевич, учитель Новоград-Волинської гімназії В. В. Вітренко, викладач Празького університету Радан Капуцин і сила-силенна иншого наукового та інтеліґентного люду не тільки, як бачимо, з Житомира. Про них та про теми їхніх наукових пошуків свідчать записи в спеціяльній обліковій книзі й теки з офіційними листами та власноруч написаними заявами, що зберігаються в музеї.

А на листах і заявах — тільки позитивні резолюції за підписом Л. П. Грузської: "прошу сприяти", "прошу допомогти", як-от на заяві приватної особи Г. П. Мокрицького від 10 січня 2000 року з проханням попрацювати з матеріялами з фонду репресованого совєтського державного діяча, уродженця Житомира А. М. Любовича та з матеріялами, пов’язаними з історією пам’ятника Пушкіну. Є навіть резолюція "прошу підібрати матеріал безоплатно", як-от на листі, датованому квітнем 1998 року, за підписом проректора з наукової роботи Житомирського педінституту Ю. К. Онищенка, у якому він просить "дозволити користуватися фондами музею доц. кафедри зарубіжної літератури Єршову В. О., який працює над темою "
История литературы и культуры Волыни"). Тож ці відомі в житомирських наукових колах люди вже точно знають стежку до фондів музею та його бібліотеки!

Розріз десятий. Церкві — Боже, а музеєві?

Десь на початку 1970-х, ще жовтеням, побував на екскурсії в музеї природи. Запам’яталося розмаїття експонатів — опудал тварин, птахів, жуків, метеликів. А найбільше вразив, звичайно ж, знаменитий скелет мамонта! Тоді музей містився у приміщенні колишнього семінарійного костелу, що на розі вулиць Київської і Театральної.

Совєтська влада, зважаючи на те, що будівля костелу дожила до аварійного стану, не змогла знайти для музею природи кращого приміщення, ніж иншу жертву "всенародної" боротьби з релігією — Хрестовоздвиженську церкву на вулиці Катедральній. Тож одіссея музею природи продовжилася, і 1985 року він переселився в стіни капітально відремонтованої церкви (доти вона була перетворена войовничими атеїстами на торговельний склад; житомирці старшого віку ще добре пам’ятають, як під куполами вже почали рости дерева), щоб 1987 року відчинити двері для відвідувачів.

Після розпаду СССР активізувався рух за повернення культових споруд релігійним громадам. Дійшла черга й до музею природи. Кажуть, на Хрестовоздвиженську претендували відразу три чи чотири українські церкви. Зважаючи на те, що питання передачі досягло апогею за політичних українських реалій 2011 року, приз дістався Українській Православній Церкві Московського Патріярхату. Як би там не було, рішенням VI сесії обласної ради від 8.09.2011 року № 246 приміщення передали Українській Православній Церкві.

Щоправда, в тексті самого рішення чомусь не вказано, якого патріярхату, що теоретично може (не дай Боже!) стати міною сповільненої дії, закладеної переважно обласними депутатами від "Партії реґіонів", представниками Народної партії Литвина, комуністами і навіть деякими депутатами від "Батьківщини", для нового витка міжконфесійного протистояння в Житомирі.

А що ж із музеєм природи? Якийсь час за наказом управління культури облдержадміністрації та домовленістю між УПЦ (МП) та музеєм розпочали богослужіння серед експонатів, тобто настав нетривалий період, коли у Хрестовоздвиженській церкві утворився своєрідний церковно-музейний симбіоз. Згодом з ним не стали панькатися.

У квітні 2012 року з Києва терміново приїхав тодішній міністер аграрної політики і продовольства України Микола Присяжнюк і, як президентський "смотрящий", фактично розпочав форсування виселення музею з будівлі церкви. Принаймні, перед пресою заявив таке: "Треба зібрати студентів на суботники (ех, відчувається ленінська ґвардія! — В. К.), щоб вони експонати спакували і пронумерували. Мамонта та деякі експонати можемо перенести до Житомирського агроуніверситету. У храмі треба навести порядок".

Хто не знає музейної справи, той і уявлення не має, що означає переселити музей в инше пристосоване приміщення. А перенести в агроуніверситет експонати, до того ж, руками студентів, було б рівнозначне актові вандалізму. Та в пана міністра про "порядок", очевидно, власні уявлення. Справді, коли ти владний фахівець у сільському господарстві, музейники нервово курять осторонь.

Одне слово, музей природи з церкви виселили. Музейні працівники власноруч і навіть на власних транспортних засобах в тому числі (!) перемістили експонати до маґістрату та вікаріяту, неймовірними зусиллями влаштувавши там хоч якісь прийнятні умови для зберігання. Щоправда, скелет мамонта все ще зберігається в підвалі церкви під сиґналізацією — на фахову думку палеонтологів, демонтувати його можна тільки за умови, щоб одразу ж зібрати докупи на новому експозиційному місці.

Розріз одинадцятий. Капсули не брешуть!

Музейники не дуже й пручалися виселенню, бо повірили С. Рижукові та Й. Запаловському про фантастично швидке будівництво нового музею природи поблизу катедрального собору св. Софії. 21 вересня 2012 року, рапортуючи про місцеві досягнення грядущого музеєбудівництва напередодні 75-ї річниці створення Житомирської области, обласний дуумвірат заклав капсулу з посланням нащадкам. Замість звернення до тих, хто житиме при комунізмі, скромно написали: "Православній громаді Житомирської єпархії УПЦ повернуто Хрестовоздвиженський храм, а музей невдовзі отримає нове приміщення". Як хитро написано! Якщо хтось в далекому майбутньому прочитає послання, там так і буде в майбутньому часі: "отримає". Наче й не збрехали!

На урочистому закладенні першого каменю голова облдержадміністрації Рижук сказав просто і прямо: мовляв, до перших білих мух бути дахові на музеї. Але не уточнив, у якому році. От і вір після цього різним історичним посланням! Храм вінцеві творіння (себто нам, грішним) повернули, а про музей, що демонструє незбагненну Господню мудрість, втілену у сотворінні мінералів, рослин і тварин, забули. Принаймні, скоро відзначатимемо третю річницю такої ґрандіозної справи, як закладення капсули і початок риття котловану.

На будівництво Кабмін виділяв якісь там мільйони. Розпочали роботи, попрацювали київські археологи (все за законом!), вирили котлован... І все. Що далі буде — невідомо. Куди подівся залишок виділених коштів — не моя справа, нехай цим опікуються ті, хто отримує за це зарплатню. Знаю тільки, що в катедральному соборі св. Софії від цього горе-будівництва на стінах вже з’являються тріщини, тобто храмові для католиків та історичній пам’ятці, що охороняється державою, загрожує руйнація!

Чи бентежить це когось? Працівників музею і католиків точно бентежить — на власні вуха чув слова їхнього занепокоєння, а настоятель собору отець Віктор Маковський розповів, що в травні цього року парафія святої Софії Римсько-Католицької Церкви ще й офіційно звернулася до голови облради В. Й. Француза "з проханням посприяти в справі з приводу фактичного збереження кафедрального костьолу святої Софії", як зазначено в листі. Можу помилитися, але, за деякими оцінками, на консервацію цієї будови сьогодні потрібно 400 тисяч гривень.

Консервація конче потрібна, щоб надалі не руйнувався костел і не розмивалося те, що вже зроблено під фундамент. Адже від краю котловану, що розмивається, до стіни костелу не більше десяти метрів! Де взяти гроші хоча б на консервацію? З обласного бюджету? Просити в спонсорів? Випускати кольорові буклети на продаж? Мо’, хтось підкине ще розумних пропозицій?

Отже, головні проблеми обласного краєзнавчого не розв’язані. Що ж, розв’язуватимемо їх разом? Чи полишимо на пані Грузську, а згодом перекладемо на "демократично обраного" нового директора музею?

Розріз останній. Далі буде?

...Оце нещодавно з власних джерел дізнався, що на адресу високих обласних кабінетів начебто надійшов лист на бланку громадської організації "Рух Автомайдан Житомир", співзвучний цитованій статті Олександра Гуцалюка й підписаний (нібито!) не тільки головою цієї організації Валерієм Арушаняном, а й конкретними житомирськими вченими, краєзнавцями, художниками, представниками громадських організацій, активістами.

Чому автори такого листа (звичайно, якщо він насправді існує) не виступили зі своєю заявою відкрито, в засобах масової інформації та із зазначенням прізвищ усіх підписантів, я не знаю.

А поки що обласний краєзнавчий продовжує працювати, готуючи відкриття 1 вересня нової виставки "Житомирщина за часів Української Народньої Республіки 1917-1921 років". І впевнено посідає одне з провідних місць серед музейних закладів, визнаних Европою. Принаймні про це свідчить диплом Европейського культурно-інформаційного центру в Тюринґії про те, що Житомирський обласний краєзнавчий музей у 2011 році став учасником проєкту "Віа Реґія — Україна — культурний шлях Ради Европи".

Стаття опублікована також у газеті "20 хвилин" за 2015 рік:
№ 24, сторінка 22
№ 25, сторінка 22
№ 29, сторінка 22
№ 33, сторінка 22

Радимо вам також почитати:
Одесса имеет что сказать....
Деперсоніфікація як кінець політичної топоніміки

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Хто вона: Найкрасивіша українка діаспори
Цього року участь в конкурсі краси Мiss Ukrainian Canada-2018 взяли понад 100 конкурсанток з усієї Канади. Уродженка з міста Дрогобич Львівської області, Юлія Щербан стала володаркою розкішної корони з тризубом.
Читати більше
5 причин завітати на "Київські Контракти. Незалежність"
До Дня Незалежності у Києві на Контрактовій площі вже вдруге цього року пройде Великий Подільський Ярмарок "Київські Контракти". 24-25 серпня гості свята відчують справжню атмосферу традиційного українського ярмарку - із безліччю ексклюзивних товарів, смачних наїдок та розваг. У цій статті ми зібрали п’ять переконливих причин, чому варто у ці дні завітати на Контрактову.
Читати більше