До роботи над цією серією я ніколи не бувала в Білорусії, ніколи не спілкувалась із білорусами, і мала доволі загальні уявлення про їх культуру. Як це часто буває: спочатку була просто ідея, пропозиція це зробити. Я подумала – чом би й ні? Це близьке, сусідське, водночас для мене нове. Так ідея розвинулась в дійсну справу.
Складність для мене полягала в тому, що я мала знімати хоча і дуже близьку до української культуру, проте відмінну, зі своєю неповторною душею. Щоб зробити свою роботу якісно – мені потрібно було відчути і зрозуміти Білорусь. І я дуже переживала, що за короткий час свого перебування там не встигну це зробити. Вперше я їхала на зйомку в напруженому стані.
Дарма. Приязність та гостинність білорусів сповнили мій час перебування там радістю і теплом. Ще ніде я не отримувала стільки пригощань, гостинців та опіки як там: загодували, загуляли! Добрі, відкриті, м'які і сердешні люди - наші сусіди. З перших вітань білоруською мовою, з перших їх усмішок і жартів я розслабилась і відчула – якщо я і не у себе вдома, то я вдома у тих, хто мені дуже радий.
За два дні Білорусь з абстрактних уявлень набула для мене реальних рис: ласкаві Мариськіні очі, відчуття дотику до тканих рушників, запах вологого лісу, світле золотаве волосся, дерев'яні хати з ізразцями на вікнах, Пятровий сміх, і тужний поліський спів дівочих голосів…
Проте добрі, світлі враження поєднані у мене із дуже похмурими і болючими. Прикро писати, але не поділитись не можу. Глибоко вразило мене винищення традиційного села в сучасній Білорусії: будинки, в яких ніхто не живе, навіть ті, які перебувають у чиїсь власності, але якщо люди не мають фізичної чи фінансової можливості там наразі оселитись, - підлягають знесенню із подальшим закопуванням решток руйнації в землю. Лишився будиночок від бабусі, але онуки живуть в місті – будинок зносять. І нікого не цікавить, що він вам дорогий, що можливо б ви їздили туди час від часу, або переїхали і самі на старості. Людям не дають можливості лишити село для розвитку в майбутньому, його просто рівняють із землею. Так зникають цілі села, а на їх місці проростає глухий ліс.
Наша зйомка проходила в одному із таких сіл, поблизу Гомеля, де вже майже всі будинки підлягають знищенню в найближчий час. 300 хат, з яких живі люди є мабуть в 5, всі інші стоять в зарослих дворах, темні і спустошені наче домовини, із написаними номерами – позначками зносу. Приречені. Це село неначе дивиться на тебе із сумом і докором тисячами невидимих очей. І серце стискається бачити як одна із моїх моделей, Зося, підходить до будинку своєї покійної бабусі, із вже присвоєним номером знищення, і каже – а давайте винесемо звідти стіл на двір, щоб нам було де сісти на обід. Так дивно я ще не їла. Весела, добра компанія, смачне пригощання, ми сидимо за столом на зеленому ганку, а навколо село-мрець. Мене накрило відчуття "святкування під час чуми". Хотілось не сміятись з усіма, а сісти і слізно голосити – бо ми направду сидимо там, де вже за 5 років буде лише пролісок.
Влада Білорусії діє вправно: знищити село, це значить знищити сам кістяк свідомості здорової нації – традиції, відчуття землі, гордість власності, господарський гонор. Людьми без Батьківщини яку можна вдихнути, побачити, відчути руками – легше керувати. Рветься сам священий зв'язок "земля-нація", рветься нещадно. І мені важко уявити ті надзусилля які потрібно докласти населенню, щоб зламати згубну систему.
Я встигла полюбити Білорусь і її людей. І так само я встигла налякатись, що все це як пісок пройшло у мене крізь пальці – й не лишилось. Що за 20 років вже не буде бабусь із рушниками, дерев'яних хат, і народний спів не лунатиме приліском. Будуть лише "девята май", "расія-матушка", і бодай вони згорять "агро-городкі" - із штампованими цегляними коробками на чотирьох сирітських сотках землі.
Щаслива, що побувала там. Частково з тої причини, що встигла це зробити, до остаточного винищення традицій і села, як їх природнього джерела. Усіма силами хочу вірити, що білоруси матимуть наснагу і можливість змінити існуючий стан речей і повернути шлях розвитку своєї країни в світлий бік.
Від усього серця дякую Нєчаєвій Галині Григорівні –директору "Веткаўскага музея народнай творчасці", Пятру Цалке - завідуючмоу "Філіялу Веткаўскага музея стараабрадніцтва і бела", моїй хорошій і любій Мариські, Зосі, Ігорю, Сашкові, Віталію та Наталці за всю їх любов і тепло, за те що показали мені чарівну, прекрасну, таку світлу, радісну, і водночас безмежно тужну Білорусь.
Моделі: Мария, Пятро Цалка, Ігор Архіпов, Зося Архіпова, Олександр Нікітін
Асистент: Віталій Бурдзілау
Локація: с. Міхалькі, Гомельський р-н, Біларусь
Для зйомки було залучено строї і реквізит фондів "
Веткаўскага музея народнай творчасці"
