– Тимуре, Олено, разом вами написано стільки книг!.. А як це – писати разом? Чи комфортно ви почуваєтесь при цьому?
Тимур Литовченко: Разом ми почали писати в 2011 році, на той час стаж нашого подружнього життя наближався до 27-річної позначки. Себто, перш ніж розпочати спільну творчість, ми залишили далеко позаду «срібне» весілля. Отож повірте: якщо нам до того було комфортно йти по життю разом, то й про спільну творчість можемо повторити те ж саме.
Олена Литовченко: Почуваюся дуже добре, адже мій співавтор – це мій чоловік, ми вже 33 роки разом. Отже, жодного дискомфорту не відчуваю. Нам дуже цікаво і в житті, і в творчості. В будь-якому сенсі. Звісно, розбіжності в роботі над текстами мають місце, але долаємо їх так само, як і побутові складнощі. В робочому порядку, так би мовити. Це вже деталі…
– А в кого першого з’являється ідея нового роману? Це відбувається спонтанно, логічно виходить із попередньої книги чи є результатом тривалих пошуків?
ОЛ: Ми дихаємо в унісон, постійно спілкуємося, обмінюємося інформацією про прочитанє, почуте й побачене. Тож ідея чергового роману зазвичай виникає у нас обох майже одночасно. Чесне слово, це щось схоже на колективний розум! Хоча за характерами ми дуже різні, та водночас дуже близькі емоційно, фізично, інтелектуально – в усіх сенсах.
Отже, коли в поле зору когось із нас потрапляє цікава історична особистість, яка заслуговує на те, щоб стати героєм чергового твору, то одразу розпочинаємо обговорювати цю особистість. Кожен зі своєї позиції… Саме в подібних обговореннях все й народжується. І найточніше визначення авторства – це МИ, а не хтось один.
ТЛ: «Козацький» цикл я започаткував ще самостійно романами «Помститися імператору» й «Орлі, син Орлика» – саме в такому порядку вони писалися. Початкова задумка першого нашого спільного роману «Пустоцвіт» виникла в Олени, я її доповнив. Далі я запропонував написати романи спочатку про Байду Вишневецького, потім про Юрія Немирича. Однак якби Олена не додала інших важливих героїв – в першому випадку Роксолану, в другому – Тимоша Цецюру, то не було б ромаів «Кинджал проти шаблі» й «Фатальна помилка». Було би щось інше… типове не те… Не настільки цікаве, як вийшло в підсумку.
Що ж до «Шалених шахів», то першою про цей сюжет заговорила все ж таки Олена. П’ятий спільний і сьомий в загальному ліку роман «козацького» циклу, який ми все ще дописуємо, також був ініційований переважно Оленою.
– Ви друкуєтесь лише в одному видавництві. Скажіть, видавництво підказує вам теми? Чи то є лише ваша добра воля – написати про щось чи когось?
ОЛ: Про що і про кого писати, ми вирішуємо самі, потім пропонуємо видавництву. А вже видавець погоджується… або не погоджується.
ТЛ: Інша річ – жанрова й контекстуальна приналежність. З «козацьким» циклом ми впевнено вписалися в сучасній українській літературі в нішу авантюрно-історичного роману – видавець це схвалює. Коли обговорювали з видавцем ідею найсвіжішого роману «Принц України», то отримали побажання: історія має бути детективною. Саме тому ми наситили її протистоянням розвідок трьох держав – СРСР, США й Великої Британії, кожна з яких чогось домагалася від українців… Отак і вийшов «шпигунський» пригодницький роман.
ОЛ: Що ж до одного видавництва… Нас повністю влаштовує співпраця з «Фоліо», все складається дуже добре, просто прекрасно. Навіщо тоді шукати добро від добра?!
– А як стосовно фатальних збігів? Ну от, написали ви роман, а тут дізнаєтесь, що у когось із ваших колег-письменників вийшов друком роман східний за тематикою. Бувало таке? І, якщо б було, то ви б дуже засмутились?
ТЛ: В цьому зв’язку пригадую, що Аркадій Гайдар не дописав повість «Бумбараш» тому, що в 1937 році Валентин Катаєв надрукував твір аналогічного формату «Йшов солдат з фронту». Схожість сюжетів та ідей була для Гайдара очевидною, і він закинув роботу. «Бумбараша» реанімував лише Валерій Золотухін геніальною акторською грою, але ж то кіно!.. Гайдар же бачив: Катаєв сказав першим те саме, що хотів сказати він.
Звісно, це погано – бо ти не оригінальний. Але якщо твій твір є оригінальним, то боятися тематичної схожості не варто. Про Григорія Орлика першим написав Ілько Борщак, але «Великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика XV» – це фундаментальне історичне дослідження. «Гетьманич Орлик» Івана Корсака вийшов в 2007 році. На той час я саме завершував свій рукопис майбутнього роману «Орлі, син Орлика» і таки дуже злякався, що втрапив в халепу. Але прочитавши книгу Корсака, зрозумів, наскільки різняться наші підходи до однієї теми! Його твір є документально-художнім з наголосом на першому слові, я ж писав повноцінний художній авантюрно-історичний роман. Те саме можемо сказати про «Немиричів ключ» Корсака і нашу з Оленою «Фатальну помилку»: наші книги займають різні ніші, тому не заважають одна іншій.
ОЛ: Після півроку роботи над романом «Шалені шахи» ми випадково дізналися, що якийсь білоруський письменник одночасно з нами зацікавився тією ж темою, що й ми. Нічого дивного: адже події розгорталися на території Великого князівства Литовського, до якого входили як сучасні українські, так і сучасні білоруські землі. Це наша спільна історія! Та найприкріше полягало в тому, що за історичними матеріалами білоруський колега звернувся до тих же музеїв, що і ми. Отримавши звідти аналогічні відомості, він спромігся зорганізувати цикл документальних телепередач, в яких розповів про свої музейно-архівні пошуки, враження й умовиводи…
З іншого боку, добре, що дописати свій роман ми на той час не встигли. Зупинивши роботу, кардинально переглянули початковий задум, ввели декілька нових героїв, разом з ними намітилися додаткові сюжетні лінії. В підсумку вийшов зовсім новий твір, якщо порівнювати з початковими намірами. Хоча робота тривала значно довше, ніж ми розраховували.
– Ще кілька років тому видавці відмовлялись працювати з рукописами, більшими за 7-8 авторських аркушів. А зараз – дивлюсь – нова тенденція. Навіть «Коронація слова» змінила умови прийому в номінації «Романи», тобто маємо істотне збільшення обсягу. Як вважаєте, сприймуть сучасні читачі твори, більші за звичним обсягом?
ТЛ: Ще в середині 90-х у мене в співавторстві з Олегом Авраменком вийшло в Москві дві «цеглини» – таким чином на письменницькому жаргоні називають роман обсягом 20-25 авторських аркушів. Тож особисто мене навпаки дивувало, чому українські романи не дотягують до цього формату! Хоча… Україна – не Росія, тут проза компактніша.
Втім, твердження, що «кілька років тому видавці відмовлялись працювати з рукописами понад 7-8 аркушів», чесно кажучи, є для мене новиною. Звісно, мої ранні міні-романи «До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять», «Повість про чотири квітки» і «Двоє в чужому домі» – це «чвертьцеглини»… однак саме їхня публікація була проблемною. А так і я сам, і ми удвох з Оленою завжди орієнтувалися на 10 аркушів. А «Пустоцвіт» – це загалом 14 аркушів, і з ним не було проблем.
ОЛ: Загалом-то, не важливо, який обсяг твору. Важливо, щоб він був написаний легко і доступно для читачів, щоб була інтрига й цікаві події, а не просто перелік історичних фактів. Тоді книга будь-якого обсягу читатиметься легко, з приємністю.
– Ваші романи – побудовані за класичним сюжетом. Хотілося б дізнатись про ваше ставлення до романів, що складаються із окремих новел. Іноді вони навіть не поєднані наскрізним героєм. Не виникало у вас бажання написати щось на такий кшталт?
ОЛ: Можу лише повторити сказане щодо обсягу. Неважливо, яку внутрішню структуру має твір. Важливо, наскільки цікаво його читати. Роман в новелах чи роман в оповіданнях?! Окремі епізоди без наскрізних героїв?! Нехай так – аби тільки гортати сторінку за сторінкою, не маючи змоги відірватися від сюжету.
ТЛ: Не люблю говорити про не завершену роботу… Але чесно кажучи, саме зараз ми пишемо такий твір. Втім, структурно це вже не роман, а дещо більше. Розкривати докладніше не хочу. Але вже обсяг твору там просто шалений! Одна з газет назвала це «романом» – але тільки тому, що журналістка не змогла підібрати іншого слова для визначення великогабаритного твору.
– Що презентуватимете під час Львівського Форуму-2017?
Тимур і Олена Литовченки (синхронно): Свіжий історичний детектив «Принц України», відзначений свіжим дипломом «Коронації слова». Біографічний роман про Данила Скоропадського – найостаннішого українського гетьмана у вигнанні, який помер рівно 60 років тому.
– А яку зі своїх книг Ви вважаєте найбільш привабливою для пересічного читача?
ТЛ: Якщо вести мову суто про мої книги, то з авантюрно-історичних це – «Орлі, син Орлика», з фантастичних – «Приречений жити». Остання книга вийшла друком у Львові в 2005 році, але мені й досі приносять її на підпис. Що ж до наших спільних книг… Це краще у Олени спитайте.
ОЛ: Будь-яка з наших книг цікава. Та й читачі різняться за віком, за статтю, у всії різні смаки, а добрий роман за визначенням є багатогранним. Отож я б не стала виділяти якийсь окремий твір з-поміж інших.
ТЛ: Хочу дещо додати. Володимир Висоцький колись співав: «Лучше гор могут быть только горы, На которых еще не бывал… На которых никто не бывал». Хочеться сподіватись, що найпривабливіші наші книги ще не написані. Що все у нас попереду J
– Ваші побажання читачам...
ТЛ: Зичу якнайбільше талановитих українських письменників, які писатимуть для них все нові й нові талановиті книжки! А ми особисто конкуренції не боїмося J
ОЛ: Читайте більше, шановні J
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
