Світлана Омельченко: так й творю, дивлячись у світ, пропускаючи його через себе

Світлано, чи є у вас бажання бачити Київ у своїх художніх роботах або в межах іграшкового бренду?

Так, Київ для мене дуже живий і багатошаровий образ. Наразі працюю із будинком, даруйте, якщо так можна сказати. Прогулювалася центром міста та побачила незвичайний будинок на Трьохсвятительський. Як виявилося, це будинок-«обманка». З тротуару на вулиці ми бачимо його три поверхи, а з тильного боку – наче ще два, але вони завдяки ландшафту нижче рівня тротуару. Будинок, між іншим, побудований, на початку 20 сторіччя. Але мене цікавить не тільки зовнішня архітектура, а його настрій — він наче застряг у минулому. А його світло, тиша дворів – це щось! Я хотіла б передати Київ не буквально, а як відчуття присутності моєї творчості у місті. Тому, ця задумка щодо цього будинку перетворюється у картину, на який мої іграшкові коники Арнольд та Луческа будуть частиною цього об’єкта.

Цікаво, й як це буде все виглядати? Вони мешканці стародавнього Києва?

Думаю, відповідь не забариться. Треба почекати й Ви побачите цю роботу. Все ще попереду, треба, щоб форма знайшла свій точний відголос на полотні.

Як на мене, тут перекидаються містки до якогось фантастичного світу, минулого, тварин, архітектури. Звідки це все у Вас?

Всі ми родом із дитинства. Ця класична фраза дуже точно та тонко передає моє життя. Моє дитинство минало у світі спостережень і тиші. Я багато часу проводила наодинці з собою, малювала, вигадувала персонажів і цілі маленькі історії. Це не було усвідомленим прагненням стати художницею, радше внутрішньою потребою щось створювати. Малювання з самого початку було для мене способом мислити й заспокоюватися. Зараз я бачу нові форми, нові ідеї, нові рухи. Звісно, що це все поєднується у моїй уяві, як має виглядати світ.

Коли ви вперше відчули, що творчість — це не просто захоплення, а шлях?

Може з дитинства? Чи ні? Все ж таки – ні. Все прийшло у столиці, де я відчула себе гвинтиком упорядкованого, звичного життя. Й це мене дуже пригнічувало. Я хотіла свободи та творчості, а виявилося, що має лише зайняти своє місце у суспільстві. Можливо, так й народжувалися картини, ідея створити м’які іграшки.  З часом я помітила, що не можу існувати без творчого процесу. Навіть у складні періоди життя я поверталася до образів, форм і матеріалів. Саме тоді прийшло усвідомлення, що мистецтво — це не втеча, а спосіб бути присутньою в реальності, у суспільстві. Може, трішки іншою. Мистецтво стало основою мого внутрішнього балансу. Зараз не уявляю себе без пензля, фарб, ідей, образів, картин.

Що для вас означає розвиток як художниці?

Розвиток для мене — це рух. Без поспіху, але з уважністю. Я не прагну відповідати трендам чи очікуванням, мені важливо залишатися чесною з собою. Робити те, що хочу. Кожен новий етап — це спроба глибше зрозуміти власні теми й образи. У мистецтві для мене немає кінцевої точки, є лише шлях.

Про бренд Arnold and Lucheska. Як він з’явився у вашому житті?

Якось я вже казала, що бренд народився дуже природно, але без чіткого бізнес-плану. Це було продовженням мого художнього мислення, але в іншій формі. Я хотіла створювати об’єкти, які можна не лише споглядати, а й тримати в руках, жити з ними. Так іграшка стала носієм образу, а не просто предметом. Й взагалі, це лише початок. Початок великого проекту, створення серії іграшок.

Яку ідею ви закладаєте в бренд Arnold and Lucheska?

Навряд чи так можна відповісти про м’які іграшки. Це для дітей! Я хотіла би, щоб у дітей з’явилися нові емоції, їм було до вподоби гратися із кониками, наряджати їх, уявляти, що вони ведуть своє, можливо, доросле життя – він та вона… Це просто, як на мене, говорити із світом мовою дитини. У цьому бренді я точно хочу уникнути надмірної емоційності та нав’язливої «дитячості», або «дорослості». Мені важливо, щоб іграшка залишала простір для фантазії й особистого прочитання. Вона має бути другом, а не атракціоном.

Чи впливає ваш особистий досвід на образи, які ви створюєте?

Безумовно. У кожному персонажі є частина мого досвіду, спостережень і станів. Я не копіюю реальність напряму, але пропускаю її крізь себе. Тому мої роботи часто сприймаються інтуїтивно, на рівні відчуттів. Я хотіла би, щоб між мною та іншою людиною, яка дивиться мої робот, відбувся такий собі діалог. Так, він трошки наївний, але як без цього? Без спілкування по простому? Без пояснень і гучних слів. Життя – є життя, по-іншому я сказати не можу. Так й творю, дивлячись у світ, пропускаючи його через себе.