Сливка про силу: як львівська інтеліґентка своєю книгою торкає читачів

Ми розповімо, як Юля вражає читачів Інстаґраму глибокими думками та щирими текстами. І як так сталось, що соцмережа не для всіх є комерційною? Юлія Сливка розповіла нам про книгу, власну справу та особливе бачення літератури.

Як прийшла ідея створити книгу з дописів? А зрештою — і власне видавництво?

Не скажу, що це була ідея створити таку книгу: це було нав’язливе прохання читачів блогу. З кожною новою історією в моєму Інстаґрамі більшало коментарів про те, що було б добре читати ці історії на папері, що так було б зручніше до них повертатись. Читачі стали буквально вимагати книгу, і тоді я подумала: «чому – ні?», але це було все ще на рівні роздумів, не більше. Правду кажучи, я навіть боялась про це думати серйозно. Це звучало трохи нереально.

Якось перед Різдвом минулого року ми з моєю однокурсницею пили каву в затишній львівській кнайпі, говорили про книжки, Instagram, про свої редакторські будні, про те, що зараз читаємо і що б прочитали. Марічка сказала, вона б прочитала мою книжку. Тоді це теж прозвучало, як жарт. Але за дві хвилини ми вже узгоджували концепцію власного видавництва.

Охарактеризуй свою книгу. Якою вона вийшла особисто для тебе?

Красивою. Але це не моя заслуга, а дизайнера. А загалом — вона є кращою, ніж я собі уявляла.

Як ти підбирала дописи, які складуться у довершений пазл?

Це був найвиснажливіший для мене особисто етап роботи над книжкою. Мені треба було вибудувати таку струнку композицію й так розмістити історії, щоб із кожною новою розкривався характер персонажів. Якась історія мала бути першою і знайомити читача з усіма, а якась — останньою. Зробити це було дуже складно, бо первісно ці тексти не були задумані як книжка. Робити з блогу книгу було, зрештою, дуже навіть небезпечно: папір легко міг знищити ці тексти. Я п’ятнадцять разів змінювала зміст (і не лише послідовність текстів, а й, власне, тексти!). Коли перша версія книги була готова, я знову все переінакшила, і довелось все верстати знову. Так минуло три місяці роботи.

Тоді мені було найскладніше, зізнаюсь. Я критична до себе і всі тексти видавались мені убогими. Багато текстів, які входили до першої редакції, так і не ввійшли до другої. Зрештою навіть зараз, уже в готовій книжці є один текст, який все-таки, я вважаю, не треба було публікувати, а поза книжкою є той неопублікований, за яким тепер шкодую.

"Слава Богу, я не вважаю книжку ідеальною".
 

Презентації вже відбулись. У скількох містах ти побувала і як зустрічала тебе твоя аудиторія? Як ти почувалась? Ти ж подорожувала вже не сама, а з #Кнопочка_молодша.

Упродовж грудня — мого дев’ятого місяця при надії — ми були в презентаційному турі шістьма обласними центрами України: Львів, Київ, Тернопіль, Івано-Франківськ, Рівне та Хмельницький. Таким презентаціям позаздрив би кожен, справді. Сотні читачів у кожному місті. Стільки квітів, як на кожній з презентацій, я не отримувала навіть в день весілля, а стільки подарунків не мала на жоден день народження. Унікальна атмосфера, коли у залі, де двісті чи триста людей, — ідеальна тиша. Феноменальна аудиторія. Якщо зустрічі були в обласних бібліотеках, то бібліотекарі зізнавались, що ще ніколи не бачили так багато охочих прийти на презентацію книжки, а потім питали, що таке Інстаґрам. У Тернополі я спізнилась на три хвилини і черговий на рецепції не хотів мене впускати; мовляв, місце для мене вже немає. Пощастило хоч, що я автор (сміється — прим. ред).

Зрозуміла, що трохи втомилась, вже аж у пологовому. Три дні там після презентацій мені здались відпусткою, але я не скаржусь. Мені все подобається.

Чи є страх розчарувати читачів?

Страху немає. Є відчуття відповідальності перед ними за те, що я пишу, що я роблю і куди кличу їх із собою прийти.
 

Як ставишся до наслідування власного стилю?

До наслідування – нормально. Але я не люблю, коли мене копіюють.

Кого із сучасників порадила б до прочитання? Хто для тебе є літературним вчителем?

Я просто порадила б читати. Багато читати. Зробити своєю звичкою читати бодай кілька сторінок на день. Книжка має бути в сумці такою ж обов’язковою, як мобільний і ключі до хати.

Я не розумію, чому українці так мало читають. Свій день без книжки вважаю марно прожитим.

Мій літературний вчитель парадоксально не письменник, а мовознавець, але я не буду називати його імені. Писати навмисно мене не вчив ніхто (хіба можна навчити писати?), але були в моєму житті люди, які навчили розуміти літературу, — від шкільного вчителя історії до університетського професора. І є письменники, які мені близькі ментально. Наприклад, Сергій Осока. Я навіть намагаюсь менше таких читати, щоб мимоволі не наслідувати.

Якби тебе запросили зіграти героїню з української літератури будь-якого часу, хто б це був?

Я б хотіла зіграти радше чоловіка. Але якщо Ви наполягаєте на жінці, то будь-кого з «Valse melancolique» Ольги Кобилянської. Я до Чернівців у музично-драматичний театр імені Кобилянської навмисно їхала на першому чи другому курсі університету, щоб потрапити на цю виставу.

Люблю дуже театр. Баба Богдана завжди мріяла, щоб я стала актрисою трупи драматичного театру Заньковецької у Львові, і був час, коли я серйозно про це думала.

Розкажи про героїв книги. Хто вони? І як склалось, що баба Богдана тепер не лише твоя бабця?

Герої книги — прості люди. Дідо Богдан, баба Богдана, дідо старенький і його дружина, оповідач і ще, може, якісь випадкові персонажі, як-от жінка з історії [дружка]. Особливість книжки в тому, що в цих дідах і бабі Ви або впізнаєте своїх рідних, або вони стануть Вам рідними. Так баба Богдана стала бабою кожного, хто про неї читає.

Книга #Чуєш_коли_приїдеш_додому – це історія однієї родини. Історія любові, вірності і пошани. Персонажами книги є навіть ті, хто відійшов у ліпший світ. Уявляєш?

Яка книга серед прочитаних справила на тебе найбільше враження?

Мене серце болить, коли мене просять виокремити одну або назвати якийсь топ-5, якщо це стосується книг, бо для мене зробити це межує з фантастикою. Мені завжди здається, що кожна книга – унікальна, що кожна вплинула, і кожна – улюблена. Тому спробую назвати хіба щось з недавнього. Спадає на думку «Малала» Малали Юзуфзай і «Природа всіх речей» Елізабет Ґілберт. (Я навіть писала рецензії на них у своєму Інстаґрамі; тобто вони мені дуже сподобались). Так само Мілан Кундера «Вальс на прощання». І от «Дону Флор» Жоржі Амаду в пологовій залі дочитала. Гарна.

Як тримаєш дистанцію? Часом запитання в Інстаґрамі є не зовсім тактовними.

Попри те, що в мене дуже, навіть занадто відверті тексти (мені часто пишуть: «я б так не змогла»), я маю теми-вето, на які ніколи з тих чи інших причин не говоритиму публічно. Є простір, куди я не впущу, аби внутрішньо почуватись добре. Моя авдиторія це знає. Зайвий раз ніхто нічого не питає, хіба новенький, але й той розуміє потім правила гри у профілі, і вдруге вже не напише. В мене тонка, чуйна, інтеліґентна, вихована і освічена авдиторія і я їй вдячна за те, що поважає мій вибір і межі моєї приватності. Вони є дуже чіткими і тримати їх мені легко – такий маю нестерпний характер. Те, на що в мене заборона, в інших – хоч греблю гати, але це те, що я хочу тримати при собі і такого – немало.

Поки що я не напишу у своєму блозі про побут, про своє здоров’я і здоров’я своєї дитини (оце для мене дуже особиста річ), про політику, хоч дуже люблю ту тему і завжди перебуваю в контексті політичних подій (мої читачі про це навіть не здогадуються).

Кажу «поки що», бо завжди треба казати «поки що». Колись я казала, що й про материнство не напишу в блозі, але щось трохи пишу. Може, й інші вето з часом розвінчаються, а, може, якісь додадуться. Хто зна.

Для тебе Красне — це власна зона комфорту? Місце, де пишуться найглибші тексти? Чи муза немає геолокації?

Красне – це єдине місце на планеті, де я можу відпочити. Там голова чиста, а думка – свіжа навіть тоді, коли є багато роботи. Це інший вимір, і на Балі я ніколи не буду такою щасливою, як у провінційному Красному. Та навіть не в цілому Красному справа. Справа в домі, де мешкає баба Богдана і дідо Богдан, і в подвір’ї, де я виросла. Я з цим клаптиком землі, з цим простором відчуваю занадто сильний зв’язок. Кажу занадто сильний, бо аж небезпечний. Це місце сили. Інший вимір.

Але тексти від цього місце не узалежнені. Так, вони часто ним спровоковані, але, на щастя, писати я можу будь-де. Навіть в черзі на пошту.

Ти очікувала, що твоя «ластівка» буде такою бажаною чи не в кожному місті країни?

Аж ніяк! Попередні замовлення і замовлення, яких досі не меншає, перевершили навіть найсміливіші сподівання! Перший тираж книги був затверджений у 1000 примірників. Це мені здавалось дуже великим тиражем для першої книжки, але видавництво оголосило передпродаж і за ніч його не стало. Ми збільшили тираж до двох тисяч, але потім стало очевидно, що тоді не буде з чим їхати у презентаційний тур: книг не вистачає. Зрештою книга вийшла накладом у 3000 примірників, а зараз ведемо переговори з друкарнею щодо другого наклад, бо книжка ще навіть не доїхала до книгарень! Це фантастично.

Який напрямок літератури, на твою думку, переживає свій апогей?

Жоден. Постмодернізм відходить. Я думаю, що про смерть постмодернізму можна говорити вже від «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко.
 

Продовжи фразу «Хороший автор ніколи не…»

Не думає про свого читача. Так, Вам не почулось. Я – поганий автор.

Емоції чи здоровий глузд?

Здоровий глузд. Завжди.
 

Топ-5 порад читачам від Юлії Сливки.

• щовечора думати про те, що сьогодні ти зробив для своєї мрії – маленької або великої;
• планувати завтрашній день;
• прокрастинувати;
• читати книги, а не стрічку Фейсбуку;
• ретельно стежити за тим, хто довкола тебе.

Ми щиро вдячні Юлі за інтерв'ю та за те, що робить простори Інстаґраму такими особливими. Також вітаємо з народженням донечки :) Здоров'я та успіху!

Усі фото з Інстаґраму Юлі.