Мова, культура, літературна творчість, волонтерство в інтерв'ю з Любов'ю Сердунич

Майбутня журналістка взяла інтерв’ю у відомої журналістки. Проблеми мови, розвиток культури, літературна творчість, волонтерство – у розмові з письменницею, краєзнавицею, просвітницею, волонтеркою Любов’ю Сердунич.

Любове Андріївно, у нашому, сільському, краї нема особливо великої проблеми щодо вживання української мови. Принаймні мені не вдалося тут зустріти жодної російськомовної людини. Але у нас дуже поширений суржик. Чи треба з ним боротися і як саме?

– Справді, у нашому краї, на Старосинявщині, москвомовство майже не виражено. Однак, на жаль, і в нас є люди инших національностей, зокрема, московини, білоруси, які, на ще більший жаль, так і не вивчили української мови і послуговуються тільки своєю. Кажу «на жаль», бо переконана, що кожна нація повинна жити у своїй державі, для того держави й існують. Тим паче, що людство не вміє жити мирно, і рано чи пізно країна, яка прихистила людей иншої національности, страждає від них же: спрацьовує прислів’я «пусти кота під стіл, то вилізе й на стіл»… А щодо суржику, то, справді, він у нас дуже поширений, практично – у мовленні кожної людини. Це – як пирій на дуже занехаяному городі, позбутися якого вкрай важко, хоча й можливо, чого не скажеш про суржик. Вважаю це якраз проблемою, і не лише нашого краю, а й України загалом. Звісно, боротися із суржиком потрібно. Як із тим же пирієм. А методи, гадаю, повинні бути різні: і роз’яснення, і стимул, і певне покарання, й заохочення. І державна програма повинна бути, вимоги прийому на роботу тощо... А головне – людина сама повинна захотіти викорінити цей словесний бур’ян зі свого мовлення, бо яке мовлення, таке й мислення, а отже, – й дії. Але це можливо тоді, коли вона полюбить українську мову на ділі, а не на словах, коли пишатиметься нею і дбатиме про її престиж, бо ж слушно хтось сказав, що мова живе тоді, коли нею розмовляють. Мовою, а не суржиком. Можу згадати лише двох – трьох краян, у яких майже бездоганне мовлення. Їх завше приємно слухати, на них хочеться рівнятись. Треба любити рідну мову й поважати себе – і можна всього домогтися. Говорити правильно – це не важко. Головне – говорити. Як писав Іван Франко, «говори! Хоч до німої стіни, але говори!»...

Яе Ви гадаєте, коли на наших землях з’явився суржик? Бо, приміром, мій прадідусь розмовляв зовсім не так, як уже його діти. Його українська була набагато «чистішою».

– Це Ви правильно зауважили щодо прадідуся. Відрадно, що Ви мали щастя бачити свого прадідуся і чути його мову! Я теж таке запримітила і вважаю, що суржик з’явився в нас із нашестям в Україну московин і їхньої мови (тобто «їзика»). До окупації України московинами, до примусового нав’язування ними їхньої мови і викорінення української наші малописьменні бабусі й дідусі краще, правильніше, говорили, ніж ми, які маємо вищу освіту, а нерідко й дві. Навіть я пам’ятаю, як говорили мої дідуньо і бабуня, і як говорила їхня дитина (моя мама, хоча в моєму дитинстві мама говорила добірною мовою. Але на мовлення наших батьків нерідко впливали й діти, які приїжджали з міста і привозили у село чужі слова: «сахар», «нада», «понімаю»… Або оте «рубель» («рубль»), якого не можна скараскатися навіть на 30-ому році нашої незалежности... Саме суржик і показує культуру, ні, радше, безкультур’я мовців.

Попри те, що сфера обслуговування у нас уже перейшла на українську мову, зросійщення не припиняється. Помітила таку тенденцію: часто молодь, яка їде на навчання до великих міст, починає розмовляти російською. Хоча до того людина була українськомовною. Як гадаєте, чому це відбувається і що з цим робити?

– Щодо причини переходу українськомовних на чужу, московинську, та ще й ворожу, то тут і гадати нічого. Вони просто не люблять своєї рідної, прабатьківської, державної мови. Це – манкуртство, як би страшно це не звучало. Це – неповага до себе і, звісно, закомплексованість. Лише люди з почуттям меншовартісности так можуть чинити. Але є маленьке сподівання, що це – ще не свідомі люди, вони, можливо, ще не доросли до статусу громадянина України. От сказала це, і подумала: 18 – 20 років – і ще не доросли? Отже, ще – не дорослі! А хтось у такому віці уже керував цілою армією! Тому ми й борсаємось у болоті, що більшість із нас ще не дорослá, не усвідомила, не прозріла, не визначила для себе пріоритети, навіть під час війни… Таким людям треба повсякчас нагадувати вислів: «Чия мова, того й влада». І доводити, що українська мова дала початок усім індоєвропейським (точніше, арійським) мовам. І що село, саме село витворило й українську мову, і наші звичаї та обряди, завдяки яким ми стали самобутньою нацією. І що ми (гіпербореї, арії (орії), анти, трипільці, косаки, русичі…) розповсюдили цю культуру по багатьох країнах, де ми жили і заснували там цивілізації. Вважаю, відсутність гордости за Своє – це від невігластва, тобто невідання. Тому треба вивчати свою історію, аби знати правду і мати чим пишатись. А ми маємо чим пишатись! І позичати нам щось чуже нема потреби й необхідности, бо в нас є і власна, прадавня, мова, і рідні свята, і свій День Матері, і свій День закоханих. У нас є все своє! Бракує тільки національної гідности...

А як щодо авторських неологізмів? В одному зі своїх інтерв’ю Ви зазначили, що не проти їхнього використання, проте не замість слів, які вже мають українські відповідники. У Вашій творчості теж є слова, які раніше не звучали (як-от «розвиднень»). Це Ваші неологізми чи давні, забуті слова?

– Як на мене, неологізми – гарна річ, адже вони прикрашають і збагачують нашу мову. Якби Михайло Старицький у свій час не вигадав слів «мрія», «завзяття», «майбутнє», «пестливий», Олена Пчілка – «мистецтво», «переможець», «палкий», «променистий», Іван Котляревський – «несамовитий» і «угамуватися», а Шевченко – «високочолий», «почимчикувати», «фортеця», як би ми обходилися без них? Важко й уявити. Але, гадаю, неологізмами не варто зловживати, аби не переборщити. Нові слова (авторські) повинні бути доречні, виправдані, тоді їх сприйматимуть читачі і, можливо, ці слова стануть загальновживаними. Дякую, що знаєте й моє слово («розвиднень»)! До речі, дехто уже похопив його і вживає там, де йдеться про прозріння, переоцінку вартостей, бо саме таке його значення. Утворене, звісно, від слова «розвиднітися», себто у прямому розумінні це – початок нового дня, коли надворі розвидняється. Коли я видала книжку «Розвиднень», то згодом випадково натрапила в інтернеті на слово «розвидень», але мені воно не зрозуміле: хоча там бачиться слово «день» (у моєму слові його нема), але загалом значення важко визначити. Моє ж народилось органічно, навіть не вагалася, як назвати книжку, позаяк у моїй збірці йдеться про те, як мені розвиднялось. Можливо, є й слово «джерелинка» (так називається одна з перших моїх збірок і вірш), але інтернету в мене тоді, у 1990-их роках, ще не було, слова такого я не чула і досі не знаходила, тому вважаю, що й «джерелинка» – це теж мій неологізм. Думаю, з десяток моїх неологізмів у понад двадцятьох збірках набереться. Кажуть, це найголовніше і найважче вміння письменника: створити нове слово. А ще я не зустрічала слів «українна» (прикметник), «заприміта», «щодумник», «Надіквиння», тому вважаю їх власними неологізмами. Є й инші, зокрема, у віршах.

Якщо це Ви створили ці слова, то чи перейшли якісь із них із книжок у реальне життя?

– Як я вже сказала, дехто з моїх фейсбуківських друзів, бачила, при нагоді вживає слово «розвиднень». Звісно, ті, хто читав мою збірку з такою назвою. Можливо, хтось прикрашає своє мовлення і моїм словом «джерелинка», не знаю. Проте стати загальновживаним – це дуже не швидкий для слова процес, треба, щоб книжка була розрекламована, цебто саме слово-неологізм, а мені займатися собою нІколи. Та й не з тією метою вигадала слово, точніше, я й не вигадувала його: воно, нове слово, якось органічно створюється, коли пишеш. А вже яка доля йому випаде: стати загальновживаним чи залишитись тільки у моїх творах – побачимо, як поживемо.

Ще запитання до Вас як до дослідниці нашого краю. Можливо, Ви знаєте, чи діяли загони УПА на території Старосинявщини? Бо мені досі не вдавалося знайти такої інформації. 

– Про саму діяльність я теж не знайшла інформації, можливо, її як такої тут не було, їхньої діяльности. Однак про перебування повстанців можу відповісти ствердно: так, були вони і на наших теренах, коли переходили на схід, можливо, переховуючись від переслідувань кадебістів. Я досліджувала цей факт, бувала і в инших селах, де є спогади про бандерівців, написала не одну статтю, не один художній твір, висвітлювала і в ЗМІ, й у власних книжках та колективних збірниках: напр., у міжнародному збірнику, який я ініціювала, впорядкувала і редагувала: «Україна-мати кличе нас повстати». Мало того, на Старосинявщині повстанці, на жаль, знайшли і вічний спочинок, коли перебували у селі Ївки, відпочиваючи в однієї мешканки села на горищі її хати. Хтось доніс владі, їх оточили, був нерівний бій, і їх постріляли й там же, на околиці села, закопали. А зо 20 років тому патріоти краю насипали могилу, поставили їм пам’ятник. Вшановуємо і Домку Городецьку, яка прихистила борців і за це її було позбавлено волі. Пам’ятаємо, вшановуємо і – досліджуємо. Тож пошук продовжується.

Любове Андріївно, Ви були учасницею Революції Гідности. Зараз досить поширена теза, що ці події були лише способом деяких людей прийти до влади. Цікава Ваша думка щодо цього.  

– Справді, я брала участь у двох революціях: і в Помаранчевій, і в Революції Гідности. Звісно, не глядачкою, а активною їх учасницею. Важко сказати отак-от однозначно, що, напр., Яценюк тільки тому фігурував як один із очільників Майдану, що рвався до влади, хоча й не заперечую, що до влади він рвався завжди. 2003 року, на час початку Євромайдану, який переріс у так звану Революцію Гідности, він був не при владі, тож зрозуміло, що був до тодішньої влади в опозиції, отже, треба було з кимось єднатись. А Майдан же був не задуманий. Він зібрався спонтанно, нас ніхто не кликав, не оголошував, що тоді-то почнемо революцію. Виникла потреба в Майдані як вияві протесту проти свавілля режиму януковича і проти самого януковича. І народ повстав. Себто це було повстання, а не революція, бо революція призводить до зміни не лише осіб біля державного керма, а й до зміни системи, а систему ми, на жаль, не змінили. Бо знову спрацював вислів шотландського історика Томаса Карлайла: «Революцію роблять фанатики, а її плодами користуються відверті негідники». А чому ж користуються негідники? Та тому, що ми дозволяємо їм: це ж ми приводимо їх до влади, причому, зачасту – не українців, які ніколи для українців нічого доброго не зроблять, бо вони – иншої національности, вони мають инші плани, вони – гвинтики у їхніх «грошовитих мішків», у Ізраелю або в путлера. Це ж ми не доводимо революції до кінця, не контролюємо своїх лідерів, обранців-депутатів, вірячи їхнім пустопорожнім обіцянкам. Це ж ми не йдемо на вибори, бо, мовляв, «там уже все вирішено без мене». Тому причини треба шукати насамперед у самому собі.

Ви активно допомагаєте нашим землякам, які воюють на сході України. Скільки Ваших краян зараз там перебуває і, якщо це не конфіденційна інформація, хто саме?

– Дякую за запитання! Точну кількість наших краян, які зараз боронять Україну від московинського агресора, важко назвати. Хоча в моїх записах список немалий. Але ж вони постійно міняються. Та й шукаю я їх самотужки, бо список, можливо, і є у селищній раді чи у військкоматі, однак вони, мабуть, не мають права називати прізвища (так я собі пояснюю). Але ж я волонтерю не перший день і не перший рік, входжу до всеукраїнської ГО «Об’єднання українок» «Яворина», часто буваю на буремному сході з допомогою воякам, завжди мала і маю проукраїнську позицію, ніколи на вибори не йшла заради заробітку, тобто від протилежних за ідеологією партій, то чому мені можна недовіряти? Та нехай уже це буде на їхньому сумлінні… От закінчиться ця війна – й тоді зможемо говорити прямо, і героїв назвемо, і зрадників, і пристосуванців.

На жаль, є люди, які намагаються і нажитися на чужому горі. Часто ходять чутки, що продукти та речі так і не доходять до наших військових. Як не натрапити на шахраїв і впевнитися, що ваші речі таки дійшли до адресата?  

– Раніше я теж переймалася цим. Та й не від одного чула таку думку. А відколи почала займатися воєнним волонтерством, тобто бувати на сході, відвідуючи наших захисників, ця думка розвіялась (хоча й не заперечую, що такі факти бувають), позаяк ми бачимо самих вояків, вручаємо їм наші передачі з продуктами, речами, бачимо, як вони тішаться не стільки продуктам, скільки нашою увагою, що вони не самі, що є й небайдужі люди… Тобто це треба бачити. Та й продуктам тішаться теж. Пам’ятаю слова одного хлопчини: «О, сахарочєк!». А як смакують вони нашими вареничками!.. Це коли буваємо там. Ну а коли надсилаємо посилки, якщо потрібно щось терміново, то хлопці, отримавши посилку, одразу надсилають світлину, на якій впізнаємо нашу посилку і нашого краянина, бачимо його усміхнені, вдячні очі. Тому впевнені: допомога дійшла до адресата. А говорять або створюють плітки ті, хто жодного разу не виділив зі свого льоху ані слоїчка варення або сала, чи теплих шкарпеток, не спік домашнього хліба чи пиріжка, не долучився до вареничної толоки, до збору продуктів, до плетіння маскувальної сітки, от хіба що, даруйте, плетіння язиком. Але «собака гавкає, а караван іде». Тобто «нам своє робить!». Звісно, всі не можуть їздити на війну, але моя порада: долучайтесь до волонтерства – і ви знатимете, кому ви надсилаєте допомогу і чи отримав цю допомогу воїн.  

Ну й наостанок. Куди можна звернутися, якщо людина справді хоче допомогти нашим захисникам? І що їм зараз найбільше потрібно?

– Дуже вдячна за це запитання! Хто хоче допомогти, той завше знайде можливість. Можна звернутися до селищної чи сільської ради, там повинні бути пункти збору допомоги воїнам. Можна звернутись і в військкомат, і до инших волонтерів (мабуть, вони є. Думаю, я не одна волонтерю). І до мене прямо можна звертатися. Приймаємо будь-що: все те, що й ми їмо, в що ми одягаємось і взуваємось. Нашим воїнам потрібно все те саме, тільки більше, бо, крім одягу, їжі, медикаментів, засобів гігієни, нерідко потрібні і кабель, і кікімори, і спеціальні ножиці для перерізання дротів, і ключі для ремонту машин, і «буржуйка» для опалення, і кров... Мусимо долучатися всі, бо 8-ий рік триває війна, а дехто вже втомився від неї, причому, ті, хто палець об палець не стукнув, аби підтримати вояків. Соромно. Але керуюся висловом поета: «Нам своє робить!». Доки стане сил. Бо їм, нашим захисникам, там набагато важче: без найдорожчих, найрідніших людей, у польових умовах, на холоді, та ще й під кулями.

Щиро дякую Вам за інтервю! Бажаю успіхів у всіх Ваших справах!

Інтервюерка Яна Гавришко,

студентка факультету журналістики

Львівського держуніверситету імени Івана Франка

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Ще одне інтерв'ю зі мною - в інтернет-часописі "Порт-Фоліо": http://www.port-folio.us/
Не шукати зручний момент: є шанс, що він не настане
Про нове життя з Нового року: чому хочеться все змінити та як насправді це реалізувати в 2022 році. Інтерв'ю з практикуючим психологом Інною Гречко про шанси почати щось нове і краще з Нового року.
Читати більше
Тіло не бреше. Причини, профілактика та лікування психосоматичних розладів
Чому не варто і неможливо контролювати емоції, як і для чого проживати їх екологічно. Інтерв'ю з психологом-психосоматологом Оксаною Бамбурою про взаємозв'язок тіла і психіки та профілактику психосоматичних розладів.
Читати більше
Хтось відчуває себе доволі добре, а хтось постійно занепокоєний: як справлятись зі стресами
Що означає "стрес", чому деякі люди постійно страждають від занепокоєння та як з цим справлятись. Спілкуємося про особливості сприйняття стресу та способи його подолання з психоаналітиком Олексієм Лемещуком.
Читати більше