Перекладач думок

Далеко не всі слушні й новаторські ідеї в різних галузях знань і мистецтва спадають на ум представникам одного народу. З огляду на це певну кількість думок доводиться запозичувати. Допомагають цьому — перекладачі. В перекладацькій галузі є свої складнощі й здобутки. Про це ми й поговоримо з київським перекладачем Віктором Рябчуном. 

Однією з найболючіших проблем є словники. Перш за все великі та фахові з різних галузей. Головним чином їх немає. Є хіба українсько-англійський, що склав Ласло Балла, чесько-, болгарсько-український. Всі ж інші — це тоненькі — для школяриків-маляриків. А великих, для дядюг-перекладюг — немає. Переклад здійснюється головним чином через російські словники, а вже від них відшукуються українські відповідники. Тобто переклад на українську здійснюється з відбігом, відскоком, і ті відскоки бувають не завжди вдалі. А якщо потрібно перекладати якісь фахові терміни, то буває, що знайдені українські відповідники є не завжди вдалі. Зайве казати, що поважніші словники коштовні.

Наступна проблема — це знайти ту книжку, яка потрібна читачеві, на яку буде попит. Зараз не в останню чергу слід зважати на покупця. Вгадати з таким твором не завжди вдається. Художні твори, якщо це не якесь розважальне чтиво, не дитяча література а щось із вершин світової літератури в сучасних умовах продаються не вельми швидко. Повільний продаж впливає на наклади. Вони зменшуються. Відповідно зменшується і гонорар, перекладачам доводиться працювати задешево. А видавництва… Зараз небагато таких, що в змозі самі видати переклад. Треба шукати додаткові кошти. Тому усі видавці шукають.

Ще до проблем перекладу. Є така тенденція серед деяких перекладачів: вони беруть текст, відскановують його, закидають на електронний перекладач, який дає послівний переклад. Машина на граматику, зрозуміло, не зважає. Та й вимагати від електронного перекладача багато не можна. Адже він створений для механічного послівного відтворення тексту. Якщо перекладач совісніший, то після машинного перекладу він ще того механічного текста перечитає й підправить, а менш совісний, то так абракадаброю і віддасть.

Серед видавничого поспільства стало відоме й таке собі львівське ноу гау. Пан прохвесор беруть у видавництва текст зі свого фаху, роздають його на початку семестру своїм студентам, кожному сторінок по 10–20, з наказом перекласти на українську. Зайве казати, що не здавши того тексту, потім можна довго складати тому пану прохвесору іспити й заліки. Студенти перекладають свої частки тексту і віддають свому науковому патрону, а він віддає цей "вінеґрет" видавництву. Деякі недобросовісні видавці, не читаючи того перекладу, беруть його і видають. Такі книжки жодної цінності не становлять. Вони — просто макулатура.

Чи закінчуються цим проблеми?

Уявіть собі, що ні. В Україні є хороші перекладачі художніх текстів і поезії. Але зараз на цю літературу попит незначний. Тож вони беруться за переклади з інших дисциплін, скажімо, з філософії, психології, соціології, за вузькофахові тексти. Перекладачі, які не є фахівцями з цих галузей, допускають ляпи. У одному філософському творі трапилося слово "горизонт". Це філософський термін. Він всюди має проходити як горизонт, байдуже, скільки разів автор вжив його в реченні — двічі, тричі, хоч п’ять разів — всюди має бути "горизонт". А перекладач подав його в одному випадку як "краєвид", в іншому як "овид", потім "горизонт", тобто підійшов до цього по художньому. А тут по художньому не можна було, треба було тільки "горизонт" і все. Специфіка.

У перекладах є й інша ахілесова п’ята. Це — термінологія. В одному підручнику із соціології трапився мені німецький термін "die verstehende Soziologie». Російською він звучить "понимающая философия". А в тому підручнику цей термін скалькували з російської і вийшло "розуміюча соціологія". Мені переклад цього терміна не сподобався. Тому я поговорив про це з фаховими соціологами і зрозумів, що це "розуміннєва соціологія", а не понімаюча і не розуміюча.

Тобто, якщо перекладається якийсь фаховий текст, то його має перекладати або фахівець з цієї галузі знань, який знає ту іноземну мову, з якої перекладається текст, або найматися науковий редактор, що знається на тому предметі.

Чи можна нині говорити про українські перекладацькі школи?

Можна. В Україні історично склалися дві перекладацькі школи. Це київська і львівська. Київська тяжіє до нормативної мови, львівська — до галицького діалекту. Чому це в галичан превалює — сказати важко, але от вони за якийсь там локальний термін чи слово стоять насмерть. Хоча за межами Львова це слово можуть вже й не зрозуміти. Є така тенденція, так я собі бачу, нормативно так, як у Львові на кухні. Залучати у фахові тексти діалектизми полюбляють не тільки львів’яни. Деякі перекладачі з інших реґіонів України вважають за свій святий обов’язок поставити у переклад слова їхньої рідної місцевої говірки. На мій особистий погляд, це сумнівно й не завжди доречно.

Можна вжити якийсь діалектизм, що більш-менш буде зрозумілий з контексту для всіх — від Чорнобиля до Форосу і від Ужгорода до Мілового, якщо в ориґіналі теж вжито діалектне слово. Але перенасичувати весь текст малозрозумілими для інших людей діалектизмами і крім того ще й вживати їх у фахових текстах я вважжаю недоречним. Наприклад, трапилося в одному перекладі слово "лилик". Це — кажан. Навіщо ж вживати навіть у Західній Україні не всім відомого "лилика", якщо є слово, зрозуміле усім?

Скажіть, коли перекладається твір, написаний в минулих століттях, не якийсь фаховий, а художній, щоби він не втратив стильових і часових ознак, якою мовою його слід перекладати?

Це неоднозначне питання, і скажу чому. Треба розуміти, для кого перекладається та книжка. Хто її зараз зрозуміє, якщо її перекласти давньослов’янською або староукраїнською книжною мовою? Гадаю, що невелика група людей, обізнаних з історією мови, тобто, як їх ще називають, дaвники. Таких людей в Україні не так багато. Дві тисячі, може, й не набереться.

Основна ж маса читачів знає сучасну мову. Якби мені трапився такий текст, то я б його перекладав на сучасну й зрозумілу для всіх мову зі збереженням певних архаїзмів. Скажімо, є письменник Іван Білик, і його твори "Меч Арея" і "Похорон богів". Він пересипає тексти архаїзмами, але вони там не для того, щоб викаблучитися, а щоб передати колорит тієї мови й історичної доби. Потім — чи є фахівці, щоб отак взяли й переклали на мову 17–18 століть? І яку мову — писану чи живу? Мову Волині, Наддніпрянщини, Галичини, Закарпаття, Поділля чи Слобожанщини? Гадаю, треба йти назустріч читачеві. Бо якщо потенційний споживач погортає такий переклад і нічого в ньому не зрозуміє, то навіщо йому така книжка?

Як видавництво знаходить перекладача?

Винайм перекладача — це двосторонній акт видавництва й перекладача. Чому видавництво наймає саме цього перекладача? Бо воно його знає. Воно йому довіряє — його інтелекту, фаховості, працездатності. Інших причин я не бачу.

Як людина може увійти в перекладацьку сферу? Чи може сама вибрати певний твір, домовитися з іноземними власниками прав на нього, самостійно зробити переклад — і вже з готовим продуктом прийти до якогось із наших видавництв?

Може прийти з готовим продуктом, але домовлятися про права може тільки видавництво. Із перекладачем власники авторських прав на твір не матимуть справи. Вони співпрацюють тільки з юридичною особою. Хіба якщо перекладач є приватним підприємцем. Але чи захочуть з ним мати до діла іноземні партнери — це велике питання.

Хто готує перекладачів?

Перекладачів готують факультети іноземних філологій різних вищих шкіл або людина самотужки вчить мови і робить переклади. Але підтвердити фаховий рівень може тільки виконана робота, і тут наявний диплом — не показник. Можна самотужки вивчити ту чи іншу мову й перекладати якісно. Окрім того за кордоном живуть люди, які теж беруться за переклади. Але у якій би вищій школі чи, там, на курсах іноземних мов людина б не вчилася, потрібна ще й наполеглива особиста праця, постійне вдосконалення, бо інакше перекладачем не станеш.

Франко, приміром, однією з вимог до перекладу визначав досконале володіння мовою. Із Вашої особистої практики — чи можливо знати мову досконало, чи щоразу відкривається щось нове?

Нове з’являється в кожному новому тексті. Щоби сказати, що досконало щось знаєш, я вважаю, треба мати сміливість. Адже нічого немає такого, чого не можна було б вдосконалити. Досконало знає лише Бог, а людина завжди має що з’ясовувати. Для вдосконалення немає меж. Тут простір є для кожного — будь-де і будь-коли. Але, звичайно, мову, з якої перекладаєш, треба знати.

Друга умова у Франка — здійснювати переклад тільки з ориґіналу...

Обов’язково з ориґіналу. Обов’язково! Подвійний переклад завжди гірший. Адже певні втрати є і при перекладі з ориґіналу.

Чи можливо в перекладі передати етнічні особливості, ментальне сприйняття? Скажімо, у німців своя ментальна наповненість символів, образів, в українців — своя. Чи трапляється, що після точного відтворення значення слова, розумієш, проте, що воно інакше якось звучить, уже коли повністю перечитуєш певний контекстуальний блок, що там виникає якийсь інший зміст, відтінок?

Якщо це розумієш, то тоді ти вже десь на 90 % знайдеш. Якщо не зрозумієш, то воно пролетить і ніхто не зрозуміє, хіба хто компетентний звірить з ориґіналом. Якщо у творі є щось таке, що треба передати по-іншому, то добросовісний перекладач відчує це і передасть. Відтворити якісь ментальні нюанси можна. Є така річ як примітки. Якщо в тексті не вдається, то це можна зробити в примітках або в додатках. Так часто й робиться. Взяти, приміром, переклад Степана Масляка роману Ярослава Гашека "Пригоди бравого вояка Швейка". Скільки там приміток? Багато. І вони там аж ніяк не зайві, а лише допомагають. Уся ментальність передається там, в додатках або в примітках.

Який переклад можете визначити як еталонний, дуже вдалий?

Я вважаю "Пригоди бравого вояка Швейка" Ярослава Гашека у перекладі Степана Масляка.

Що можна сказати про переклади з української на іноземні мови?

Переклади з української на іноземну характеризуються однією фразою: там ще й кінь не валявся. Кілька книжок якихось там хтось переклав, та й усе. Франкфуртський книжковий ярмарок після Помаранчевої революції схильний котрийсь із наступних років оголосити роком України і запросити наших видавців.

Чудово! Але ж нам ні з чим туди їхати? Можна привезти українські книжки, але ж української там майже ніхто не знає. Російської так само. Тож, аби їхати на Франкфуртський книжковий ярмарок, треба мати якісні переклади німецькою, в крайньому разі — англійською. А їх немає. Аби виходити з українськими творами на міжнародний ринок, треба робити переклади. За нас це ніхто не робитиме.

Так, перекладали декого з наших у Канаді, Штатах. У Німеччині Любка Дереша переклали й Андруховича кілька книжок. Але будь-яке видавництво на Заході буде друкувати твори українських письменників лише в тому випадку, коли з’ясує, що матиме з того якийсь зиск. Інакше — не візьметься. І сподіватися на те, що Захід нас перекладе — марно.

Окрім того є ще й економічні чинники. На книжки іноземними мовами в Україні споживачів не так багато. Тобто більшу частину накладу треба буде вивозити за кордон. Це експорт. Щоб щось експортувати з України за кордон потрібно брати ліцензію і спеціальні дозволи. Тобто це ходіння по кабінетах, брання дозволів і оплата, оплата, оплата. І все наперед, ще до того, як щось продаси. Українські видавництва зараз не в найліпшому економічному стані. Тому я сумніваюся, що іноземними мовами перекладуть багато.

Тут мала б діяти державна програма?

Так, звичайно. Для популяризації своєї культури за межами країни має бути певна державна програма. Але схоже на те, що нашій державі це не потрібно. Судячи з того, яке є сучасне книговидання в Україні, то держава цим не надто переймається. Чому — не знаю. Говорилося-балакалося чимало, але все є так, як і було, і навіть з кожним роком все гірше. Кричать, що треба заборонити завезення російських книжок, — а що тоді будемо читати? Адже всі українські видавництва за рік випускають літератури менше, ніж одне російське видавництво середньої руки. На превеликий жаль. Частина україномовних книжок друкується просто в Росії.

Невже вивільннення простору на ринку готової продукції не сприятиме тому, що наші видавницва запрацюють?

Ринок — це не кількість споживачів, а кількість грошей. Скажімо, книжковий ринок Нідерландів, які за населенням десь в 2–3 рази менші, ніж Україна, в кілька разів місткіший. Бо люди там можуть собі дозволити купувати. В Україні зараз така ситуація, що ті, хто хотіли би купити книжки, далеко не завжди це можуть собі дозволити, навіть книжки, які їм потрібні для роботи. Адже спершу потрібно наповнити шлунок, а вже потім читати книжки. Так вже влаштована людина. Друга важлива річ це те, що все менше й менше читають. Від книжки від’їдає споживачів телевізор, інтернет, кафейки, дискотеки, клуби, мобілки...

Чи є якась чітка схема здійснення перекладу українських творів на іноземні мови?

Є. Спершу робиться список літератури, виділяються кошти на переклад — і тоді розпочинається робота. Як правило, це робить держава, яка зацікавлена в популяризації своєї літератури за кордоном. Зараз у перекладацьких програмах задіяні не тільки країни високого достатку. На переклад творів своєї літератури й наукових творів почали вже працювати й бідніші держави. Свої перекладацькі програми реалізують словаки, чехи, мадяри, болгари, словенці, поляки. Маленька Словенія, там населення менше, ніж у Києві, підтримує в Україні переклади своєї літератури. активно діє в Україні Польський інститут.

Чи може перекладач подати в Польский інститут свою заявку на переклад?

Із перекладачем ніхто діла не має. Заявку в Польський інститут подає видавництво, а вони вже розглядають: співпрацювати з ним чи ні. Інститут формує список книжок для перекладу, і за тим списком видавництво вибирає. Видавництво може запропонувати і власний переклад. Якщо інститут визначить, що його варто фінансувати, то профінансує. Інший шлях — шукати спонсора, що захоче вкласти гроші в цей переклад.


Ще більше дізнатись про переклади та видавництво іноземних книг в Україні ви можете в:
Інтерв'ю з Романом Малиновським - людиною, яка разом з "Видавництвом Старого Лева" видає MUST READ світової інтелектуальної літератури українською 

Довідка. Віктор Рябчун — закінчив факультет іноземної філології Національного київського університету імені Тараса Шевченка. Спеціальність — германіст. Працював у київських видавництвах "Дніпро" і "Тандем", а також у ряді медійних структур. Брав участь у перекладі книжки "Класики політичної думки", переклав книжку німецького філософа Райнгольда Ципеліуса "Держава: історія ідей". Редагував переклади "Класики політичної думки", Петер Слотердайк "Критика цинічного розуму", Ганс-Ульрих Трайхель "Загублений", Ґустав Радбрух "Філософія права", а також "Історія релігій", Василь Ягупов "Військова психологія".