Олена Лань: Не залишайте речі під ліжком, їх вкраде бурдебач!

Ви замислювались, чому і дорослі, і малі з таким нетерпінням очікують на Новорічні свята? Хіба не тому, що ці дні є уособленням чогось чарівного, казкового, коли можуть здійснюватися найзаповітніші бажання?

Запевняю: щоби поринути у хвилюючу атмосферу див, не обов'язково чекати на Новий рік. Треба лише взяти книгу "Бурдебач" сучасної української письменниці Олени Лань, і ви з легкістю поринете у світ казковий і різнобарвний, сповнений хвилюючих пригод і несподіванок. Світ, який познайомить вас, любі друзі, з багатьма забутими, але такими реальними для наших предків міфологічними істотами. І не можна поділяти їх на добрих та злих. Насправді, кожен із персонажів повісті Олени Лань багатогранний та глибоко психологічно виписаний – як і справжні люди.

Визнання "Бурдебач" отримав не тільки в Україні, де був виданий двома мовами, але і в Чехії. У 2017 році книга вийшла друком чеською з ілюстраціями словацького художника Яна Лауки Скорки.

Олено, а звідки взялась ідея – написати про домовика, та ще й не звичайного, а "дикого", "лісового"?

Як журналіст, я працювала для газетного матеріалу над збіркою наукових статей українських етнографів і була просто вражена тим, наскільки мало ми знаємо про те, яким бачили навколишній світ наші предки. Їхні ліси, річки, озера та, зрештою, і власні обійстя повнилися настільки незвичними казковими істотами, що просто дух захоплювало.

Чи не в кожній області були свої варіанти "диких" та "домашніх" духів, про яких ми і гадки не маємо. Сучасні діти безпомилково дадуть відповідь на питання, як виглядав грецький сатир, але навряд чи опишуть домовика, мамуну, нявку чи польовика.

Вже тоді ця ситуація видалася мені в корені неправильною. Але знайти час, щоб обробити таку силу-силенну матеріалу, вдалося тільки в еміграції, коли закінчився щоденний газетний марафон.

Фактично, я поєднала дитячу казку, яку придумала колись для свого сина, – про маленьких чоловічків, які крадуть з-під ліжка все, що погано лежить, та ідею популяризувати українську демонологію. А кого ще можна зустріти у власному помешканні посеред ночі, крім домовика? І де краще сховаєш вкрадені речі, ніж у зачарованому лісі?
 
Кумедне слово "бурдебач" вигадане? Наскільки знаю, такого слова в міфологічному словнику немає…

Його вигадав мій чоловік – чех Петр Главачек. Маленьким він не знав жодного справжнього лайливого слова, тож називав "бурдебачем" кожного, хто йому не подобався. Тому казковий бурдебач досить вередливий.

Вередливий наскільки?

Настільки, що Микиті від нього час від часу добряче дістається. Жодні "тюті-муті". З лісовими духами він теж особливо не панькається, хоча ліс, за великим рахунком, не його територія. Так, чарівницю Господиню він щиро поважає та об'єктивно оцінює її неабияку магічну силу, але це зовсім не заважає йому зламати охоронні чари на вході до її печери тільки тому, що самовпевненість духів, які їх накладали, видається йому відверто смішною.
 
Між іншим, рекламний слоган цієї книги має дуже корисний виховний аспект – привчає дитину до порядку.

"Не залишайте речі під ліжком, їх вкраде бурдебач"? Ну, через нього я вже не можу ввечері заскочити на каву до кількох своїх львівських коліжанок. Оминаю їхніх чоловіків. Річ в тім, що діти не тільки починають прибирати власні речі, а ще й роблять зауваження татам: "Де ти кинув свої чоботи? Ти що, не знаєш, що вночі може прийти буребач і забрати їх до зачарованого лісу?! Бурдебачі ж у них живуть!" Ці тати тепер мене дуже "люблять" (посміхається). Втім, з часом бурдебачі стають у пригоді і дітям. Коли ті йдуть до школи та починають губити там числені олівці та гумки. "Мамо, це не я, виправдовувався один з моїх маленьких читачів. Це все бурдебач!"
 
Ха-ха! То правда. Жаль, коли я була маленькою, не була знайома з такою видатною особистістю як бурдебач… Але про головного героя ми все з'ясували. А інші міфологічні істоти? Окрім етнографічних досліджень ти користувалась ще якоюсь спеціальною літературою? Адже виписані вони настільки детально, зі знанням справи…

Тільки наукові дослідження, словники та енциклопедії. Все те, що нормальна людина з непідробним захватом на ніч читати не буде. 
 
Прекрасно. Тобто, пригоди на науковій основі. Та ж дійсно, читати "Бурдебача" спокійно неможливо. Текст "не відпускає" читача від першої до останньої сторінки. Отже, звідси питання: хто був налаштований розказати про всі пригоди – їх вигадувала ти, як автор, чи то самі герої шепотіли тобі на вушко?

Це репетував мій Микита: "Нууудно! Мало бійок! А чому я нікого не рятую, а всі рятують мене?! Я що – знову плачу? Ще чого! Я ж не дівчинка!" Лірична розповідь у стилі "було колись на Вкраїні" за таких екстремальних умов творчості народитися просто не могла. Як на мене, це головна вимога до сучасних дитячих літературних творів – шалений темп пригод та подачі цікавої інформації. В умовах конкуренції з кінематографом і телебаченням ми вже не можемо дозволити собі писати по-іншому. А "Бурдебач", на думку деяких фахівців, взагалі готовий сценарій для мультфільму.
 
Після того, як ця книга вийшла друком (або ще в процесі написання) чи не прибігли до твоєї господи домовики з усіх усюд? Чи не коїлось у тебе вдома якихось див? Ти не боялась, що ображені чи незадоволені чимсь охоронці домашнього затишку постійно влаштовуватимуть тобі неприємні сюрпризи?

Навпаки, у мене завжди були чудові взаємини з домовиками. Один з них навіть жив у моїй львівській квартирі. Я чула його кроки на кухні, у коридорі та у нашій з чоловіком кімнаті. Зазвичай, він бігав по шафі, але далі її кута якраз над моїм комп'ютерним столом ніколи не заходив. За кілька років проживання в цьому домі мені не вдалося розбити жодного горнятка чи тарілки, хоч я "дуже старалася".
 
Знаю, що друга частина пригод бурдебача в тебе вже написана. А як стосовно третьої?

Третя в роботі. І вона ще "інакшіша", ще більш сучасна.
 
До речі, щодо другої частини… Твої герої не просто стають старшими за віком, але й гартуються у важких випробуваннях, небезпечних пригодах. Над якою частиною було працювати важче – над першою чи другою?

Другою. Мені здавалося, що вона сама вихлюпується на папір, біжить поперед мене. Якщо першого "Бурдебача" можна умовно назвати "живим" етнографічним словником, покликанням якого було познайомити сучасних дітей з тим, як виглядали і чаклували духи давніх слов'ян, то другий "Бурдебач. Операція "Порятунок" відповідає напрямку "казковий реалізм". Адже у ньому майже немає вигаданого. Особливо коли йдеться про магічну армію душ, зібрану відьмою Олілгою для війни з людством. Кожен воїн цього війська чітко відповідає реальному прототипу. Юний читач дізнається, як виглядала тварина, що зникла з Землі з провини людей, під яким приводом і як саме її винищили, вимираючий це вид чи вже вимерлий.

Комусь вистачить казкової форми подій, хтось зазирне до документальних зносок, але інформацію діти отримають по суті однакову і зможуть замислитися. Злегка зачіпається в книзі й тема садизму щодо тварин у мистецтві. Всього двома штрихами. Свого часу я зіткнулася з обома у реальному житті, і вони справили на мене таке сильне враження, що захотілося підготувати сьогоднішніх дітей до зустрічі з подібними явищами.

Втім, не хочу, щоб ви подумали, ніби у другій книзі "Бурдебач" перетворився на інтелектуальне "страховидло". Зовсім ні. У ньому, як і раніше, багато неймовірних пригод, кохання, дружби, сміху і дрібного хуліганства. Він вірний своїм старим давньослов'янським героям: домовикам, мавкам, нявкам, русалкам, мамунам і водяному, але до них приєднуються нові: банники, болотний, дворовий, хмурники... Щоправда, вони зустрічаються з цвергами і лепреконами, – але чому б і ні? Адже головні події книги розгортаються на лижному курорті. А кого там тільки не буває!

Книга існує в електронному вигляді для всіх типів носіїв російською мовою.



Зрозуміло, що син, для якого саме й створювала першу частину, вже виріс. Чи переймається він зараз долею свого прототипу?

Час від часу йому доводиться приходити на мої чеські презентації. А інколи я скидаю йому рецензії юних читачок, де вони захоплюються літературним Міком. Тоді він відверто сердиться: "Мамо, ну, ти ж знаєш, що я ніколи не був таким ідеальним!" До речі, в книзі він саме так неідеально і поводиться.
 
А для донечки ще не створила якогось казкового персонажа?

Мене цілком влаштовує паралель з мавкою Варварою. Бойова дівчина, і мудра.
 
Вкотре упевнююсь, що вислів "Талановита людина талановита у всьому" правдивий. Це ж і про тебе – і журналіст, і письменник, і – відкрию таємницю – танцюристка. Причому, дипломована. Про цей "відрізок" життя мало хто знає. Розкажи, з чого пішло захоплення танцями?

Це не було "відрізком", це було УСІМ моїм життям (посміхається). Танцюю з п'яти років і, скільки себе пам'ятаю, ніколи не уявляла життя без сцени. Це дуже швидко зрозуміли мої батьки і вдало використали: або вчишся у школі на відмінно, або – жодних танців. Довелося вчитися, та воно того вартувало. Останні роки перед народженням Микити я була солісткою львівського модерн-балету "Акверіас". Ми довго співпрацювали з Софією Ротару, а до неї – з Оксаною Білозір. Виступали всюди: від Якутська до Нью-Йорка.

Про нагороди не забудь згадати…

Ти про грамоту від Асоціації діячів естрадного мистецтва України "За значний особистий внесок у розвиток українського естрадного мистецтва"? Я отримала її вже "на пенсії" – з нагоди 25-річчя колективу. Так що – не рахується, не бойова нагорода (сміється). Але, як і кожному пенсіонерові у такому випадку, було приємно, що про тебе ще не забули.   
 
Як? Ти стільки років танцювала і жодної відзнаки? Не вірю! Відзнака – то стимул для митця, в якій би сфері він не працював, ким би не був – письменником, композитором, художником, танцюристом… Інакше – навіщо прикладати стільки сил і – все дарма?

На рахунку "Акверіаса" чимало перемог у професійних конкурсах та фестивалях, участі у виставах, але усі наші перемоги були спільними. Якщо хтось і має право їх "привласнити", так це тільки керівник та хореограф нашого колективу Оксана Лань (рідна сестра першого чоловіка письменниці – авт.). Що ж до мене особисто, то найдорожчою нагородою стала головна роль Венери в хутрі у балеті за однойменним твором Захер-Мазоха на музику сучасного українського композитора Олександра Козаренка.

Завдяки цій партії мені навіть довелося попрацювати диригентом! Для постановки Олександр надав нам надзвичайно складну фонограму. В сенсі танцювальної ритміки. Етно-джаз з елементами фрістайлу і багато чого іншого. Моя партія була прив'язана до дрібних акцентів, які просто зникли, коли твір почав виконувати живий оркестр. Спільна репетиція в нас була тільки одна одразу перед прем'єрою, на сцені театру. Музиканти уривками прослухали фонограму і сказали, що відтворити ці елементи за одну репетицію неможливо, над записом працював інший колектив. Що робити? Слава Богу, їхній керівник не розгубився. "Принцип ми зрозуміли, сказав мені він. Ти танцюй, а ми підлаштуємося. Не ти підеш за акцентами, акценти підуть за твоїми рухами, як за диригентом". Це було дуже дивне відчуття. Особливо, коли у моїй руці, замість вишуканої палички, опинився товстенний спортивний канат. Балет жеж був авангардний, то ж класичні садомазохістичні батоги видалися нашій керівниці Оксані Лань некреативними.

Цікаво-о! Уявляю, скільки позитивних емоцій ти отримала. А донька, часом, не збирається піти маминим шляхом? Вона ще не танцює?

Ми почали з фігурного катання, але, схоже, доведеться віддавати на балет. Дуже любить танцювати. П'ятий рік минає, запізнюємося!
 
Уяви, що твоїм "Бурдебачем" зацікавиться композитор і напише… музику для рок-балету. Ти би брала участь у постановці танців, скажімо?

От чого не бачу для "Бурдебача", так це рок-балетного виконання. І потім танцюрист і хореограф – це зовсім різні професії. Я б за постановку ніколи не взялася. А от театральною виставою "Бурдебач" вже став, його поставив київський центр раннього розвитку дітей "Мандаринка". Мені вислали відео, вийшло пречудово. І з ляльковою виставою також – у Дніпропетровській обласній бібліотеці для дітей.  
 
Ми вже говорили про твоїх рідних. Тепер хотілося б дізнатись таке: як сприймали друзі твої "казкові" перетворення – танцюрист – журналіст – письменник? Були здивовані? Пропонували залишатись на танцполі? Бажали успіху в новій іпостасі?

Заспокоювали, що і без сцени у журналістиці з маленьким Микитою на руках мені не буде нудно. І виявилися абсолютн праві. А книжку буквально випхала у світ моя найкраща подруга, журналіст та письменниця Ярина Коваль. Я до останнього сумнівалася чи не залишити її "для домашнього читання".
 
А ким більше почуваєшся зараз? Журналістом, письменником, дбайливою мамою, домогосподаркою?
 

Оооо, домогосподарка це взагалі не про мене. Звичайно, я веду дім, але за першої-ліпшої можливості тікаю з кухні та передаю керівництво усіма процесами чоловікові. Він чудово готує, охоче і натхненно. Напевно, так, як я пишу казки (сміється).

Зараз ти мешкаєш не на рідній землі. Знайшла своє кохання, щастя, родинний затишок у Чехії. А щоб ти хотіла побажати у Новому році тим, хто залишився в Україні? Своїм читачам?

Миру. І щоб всі їхні рідні, а також близькі і навіть дуже далекі знайомі та незнайомі були живі-здорові та не знали, що таке війна.  
 
Дякую за розмову, Оленочко. Нехай твій домовичок влаштує, аби в твоїй родині завжди панували лад, тепло та благополуччя.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Леся Кічура: "У творенні казок можна мати за собою таку величезну аудиторію, якій позаздрить і дорослий автор..."
14 лютого світ відзначає не лише День Святого Валентина, а ще й Міжнародний день дарування книг. Тому сьогодні авторка дитячих казок Леся Кічура ділиться секретами цього наймилішого жанру.
Читати більше
"Легенда Карпат": весь знімальний процес - то велика пригода
З інтерв'ю із режисером "Легенди Карпат" незадовго до всеукраїнської прем'єри дізнаємося... Чому Сергій Скобун називає Олексу Довбуша карпатським Мойсеєм? Які містичні історії супроводжували знімальний процес та чи справді легенди не потребують імен?
Читати більше