Олена Візерська, фотомитець "В мене була потреба висловити щось зсередини і цей болісний процес тривав роками"

Вона вражає... Кілька років тому мені показали її профайл у Фейсбуці і з тих пір я слідкую за народженням нових фотошедеврів, які немов фрагменти яскравих снів, фантастичні сюжети яких є відлунням напередодні прочитаних казок. Неймовірно вигадлива, з невичерпною фантазією київська художниця - Олена Візерська, на псевдонім Кассандра, є митцем, яким ми будемо пишатися, згадуючи кожного разу її походження. Але згадувати будемо лише в контексті її реалізації за межами України, тому що художниця, котрий цікавиться лише чистим мистецтвом, який складає її внутрішній світ, на жаль не знаходить себе в цьогочасних українських реаліях....

Олено, в Інтернеті вказуються різні відомості щодо місця твого народження. То де ти народилась – в Макарові чи в Києві?

Я не знаю, звідки взялась інформація про Макарів (сміється), але воно якось до мене щільно причепилось. Я взагалі не маю жодного стосунку до Макарова, літала там на літачках маленьких поруч на аеродромі. А взагалі - я народилась в Києві і тут живу донині, поки що.

В тебе є якась художня освіта?

Так, звичайно. З самого дитинства туди тягнуло. В мене за плечима дитяча художня школа – 4 роки, і художній інститут - КДІ ДПМД (Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука.

Окрім фотографії чи  займаєшся ще якимись видами образотворчого мистецтва?

Так, звісно. Я малюю, знімаю відео, роблю анімацію.
 
А до фотографії зразу прийшла чи спочатку був живопис?

За камеру я взялась, як тільки знайшла її в шафі свого вітчима - це була ціла гора плівкових фотоапаратів. Я не знаю, чому так, але запам'яталось, що їх там було багато. Я почала вчитись сама, методом "тику". Купила якусь дешеву плівку, розібралась, як з нею працювати. 
Мені було років тринадцять. Мене вже тоді не влаштовував просто якийсь кадр, я намагалась сфотографувати щось інше. Я не могла зрозуміти, що саме хочу, тому експериментувала і з позитивною плівкою, і з накладанням кадрів. Можу сказати, що я все рівно залишалась невдоволеною своїми фотографічними результатами аж до 2004 року. 

В тебе сім'я теж творча? 

Ну, в принципі, так. Мій батько художник. І мій дід також був дуже талановитим, однак, на жаль, не розвинув жоден свій талант. В мами теж є якісь задатки художні, але вона їх жодним чином не розвивала, тому що Радянський Союз, інженер і так далі. 

Спочатку, коли ти виставляла свої фотокартини, то пояснювала, що не домальовуєш спецефекти, а сама їх робиш. Це правда?

Звичайно. Тому що фотошопом намалювати якийсь складний об'єм, з освітленням, з текстурою – буде видно, що це намальовано. Фотошоп для цього не призначений. Я завжди прагнула реалістичності, тому вважала за краще виходити зі становища якимись замінами. Наприклад, фарба в мене може мати більш тверду форму в картині,  фарба, яка у воді, розливається. Я граю з цим.
 
Тобто, ти й надалі продовжуєш працювати з реальними субстанціями у реальному світі. А, наприклад, на картині, де ти стрибаєш з хлопчиком посеред полуниць – полуниці намальовані?

Ні, звичайно, я їх фотографувала. Це була ціла епопея – все було в борошні, тому що ця полуниця в мене стрибала в борошні.
 
Ти це робиш в домашніх умовах чи в тебе є спеціальна майстерня?

Ну, всі ці дрібні спецефекти, де мені потрібно фотографувати якісь об'єкти, я в основному знімаю вдома. В мене тут є все світло, яке мені потрібне.

Мені це нагадує фотографію Сальвадора Далі, де все, враховуючи кота, летіло в повітрі.

В мене те ж саме відбувається. Мені просто подобається сам процес, я можу годинами займатись перекочуванням тих полуниць. Мені набагато органічніше і простіше працювати з неживими предметами, ніж з людьми, тому що будь-яка зйомка з моделями для мне завжди стрес, а не задоволення.
 
А тобі допомагають з цими предметами працювати?

Єдиний помічник, який був у мене на зйомках – це мій син. Він також захоплено бере участь в цьому процесі, оскільки сам знімає мультики з шести років. Якось сам додумався до цього. 


Ти фотографуєш в якомусь конкретному жанрі? Є якісь схожі технології чи методики, чи ти сама все придумала?

Я досить давно шукала можливість самовираження. В мене була потреба висловити щось зсередини, і, насправді, цей болісний процес тривав роками. Я не могла зрозуміти, яким чином я це можу зробити. А сталось все дуже швидко – коли я народила свого сина і пішла з роботи в декрет, то буквально через декілька місяців щось прорвало. Тобто, я чітко зрозуміла, чого я хочу. Нам з чоловіком на весілля подарували "мильницю" чотирьох мегапіксельну, "Olympus" – це мій перший фотоапарат – і я, практично не виходячи з дому, почала знімати, робити свої перші фотографії для фотоколажів. В основному в них брала участь моя близька подруга, єдина, хто до мене тоді приходив... Це все якось пішло само собою. Я відчувала потребу щось зобразити, і зображала, тому що, насправді, в мене ніколи не було бажання ходити по якихось фотографічних інтернет-галереях, я не цікавилась цим. Мені було нецікаво дивитись на чужу творчість, хотілось робити щось своє. Це все відбулось 10 років тому. 
 
Ти кажеш, що моделі в тебе викликають стрес. Але в тебе є якісь обличчя, що часто повторюються. Наскільки я розумію, перш за все, це ти сама, твій син, а також часто зустрічається співачка з гурту "NikitA"

Даша Астафьєва. Я її знала ще до того, як вона стала зіркою. Я її знаю з 18 років, нас познайомив наш спільний друг, який багато років займався ретро-фотографією. Він, до речі, один із найкращих у світі, якщо не найкращий. 
 
А як його звати?

Його звуть Олексій Галушков, його творчий псевдонім "Ретро-ательє", Retroatelier. У нього теж, до речі, багато фотографій з Дашею, коли їй було зовсім мало років. Він мене з нею познайомив, сказав, що "класна модель, для мене вона відкриття". Вона тоді жила в Дніпропетровську. Навіть не в Дніпропетровську, а в Орджонікідзе. 
Я її, можна сказати, знаю змалечку. Яка вона була тоді – сором'язлива, широко відкриті очі, і вже, напевно, десять років потому, це дві різні людини. 

На неї вплинули виступи на публіці чи вона вже набралась досвіду перед камерою?

Вона дуже талановита в плані камери, як модель. Я думаю, це в неї від народження закладено, вона дуже органічна. До того ж, вона закінчувала театральний на відділені режисури, але як актор вона теж прекрасна. 

Як можна стати твоєю моделлю? 
Іноді буває, що я бачу якусь людину в фейсбуці й розумію, що вона живе в Києві, є якісь спільні знайомі (це було, звісно, не часто, але декілька разів було), і я просто закохувалась з першого погляду. Тут справа навіть не в зовнішності – я просто знаходжу щось в людині. Щось, що чіпляє мене на даний момент, паралельні якісь відчуття, не знаю. І просто пишу цій людині: "Не хотіла би ти пофотографуватись?". Таке бувало. Але вже дуже давно я не фотографувала нікого нового.
 
А що первинне, що вторинне – сюжет чи людина, яка входить в цю картинку? 

Десь 5% моїх робіт - спочатку вигадані як конкретний сюжет, і я під нього вже фотографую. А все решту – це я просто пишу дівчині: "Чи не хотіла би ти знятись в моїй фотосесії?". Вона каже: "Так". І ми з нею робимо якусь пробну зйомку,  не прив'язуючись особливо до якогось сюжету. Потім, коли я переглядаю весь відзнятий матеріал, можу зачепитись за якийсь кадр і так може народитись ідея з емоцій, які цей кадр несе – може бути багато нюансів, які дадуть поштовх. 

Звідки ти береш сюжети? Адже багато з них нагадують навіть не те що сюр, але якесь фентезі.

Ніколи не виникає зразу картинка в голові такою, якою вона буде в кінцевому результаті. Може бути, що виник в голові якийсь один предмет, якась емоція, і вона починає логічним ланцюжком обростати всім іншим. При цьому, в процесі, вже в самому фотошопі все може змінюватись, тому що я знаходжу якийсь інший об'єкт при перегляді фотографій. І я розумію, що він кращий, і тут вже все змінюється, змістове навантаження і все інше. Таке теж може бути. Бувають такі фотографії, точніше, роботи, які я можу робити місяцями. Я від них втомлююсь, закриваю, потім через місяць відкриваю і знов продовжую... А є такі, що просто на одному подиху робляться. 

А якою камерою ти працюєш зараз чи в тебе їх кілька?

В мене їх декілька, наприклад, зараз в мене дві камери стоять і фотографують самі – "Залишки заходу сонця"називається, таймлапс для відеоролика. Є камера, якою я переважно знімаю студійні, постановочні кадри, моделей і так далі. А є камера, в якій трішки менше мегапікселів, але вона набагато швидше працює – її я беру на виїзди чи в подорожі. 

А хто тебе фотографує, коли ти стаєш моделлю? Чи ти сама встановлюєш камеру і себе фотографуєш, правильно?

Фотографую тільки я сама, цей процес налагоджений вже багато років, це вже не питання. Це є штатив, це запрограмований автоспуск, отакий процес. Я думаю, що фотографи знають як це робити. 
 
Ти кудись їздиш, подорожуєш і використовуєш кожний момент для якихось таких, скажімо, серій? Чи це просто іноді виходить?

Ні, коли я кудись їду, я взагалі не знаю, де і що мене спіткає, і що буде. Наприклад, останні три роки так сталось, що я їздила не одна. І три роки підряд, три зими підряд я знімала серію з кульками. Я приїжджала кудись, ми купували багато-багато повітряних кульок, сиділи їх надували...
 
Звісно, цей процес – жахливий стрес, неймовірний. І на третій рік я зрозуміла, що більше не хочу цього повторювати. Чесно кажучи, я не знаю, чому останнього року під час моїх подорожей мені не дуже хочеться щось фотографувати безкінечно. Тому що мені завжди хотілось фотографувати безкінечно. Зараз я, напевно, більше насолоджуюсь і дивлюсь очима. В мене навіть було декілька не дуже тривалих подорожей, коли я взагалі не брала із собою камеру, чого я не робила вже багато років. Відходить на задній план потреба все знімати.

Чи ти однаково почуваєш себе перед камерою і поза нею? Чому ти віддаєш перевагу?

Зрозуміло, що коли я сама перед камерою – це дуже комфортно, тому що нікого більше немає, ніхто цього не бачить, і я можу робити все, що мені потрібно. Якщо я знімаю якусь стрибаючу полуницю, то мені так само комфортно, якщо не виникає жодних незручностей в плані того, що потрібно одночасно робити декілька речей в кадрі – тоді потрібно запросити когось на допомогу. Найбільш некомфортний момент для мене – це, як і раніше, зйомка моделей, робота з людьми. Не те що би це некомфортно, ні, це просто стрес, я не можу розслабитись. Я отримую задоволення від спілкування з людиною, але я не можу це поєднати. Тобто, мені потрібно спілкуватись, я не можу просто сказати: "Так, людино, ми з тобою тільки що познайомились, і мені потрібно, щоб ти зробив так-то і так-то перед камерою. Все, дякую, зробив – до побачення".  Мені потрібно поспілкуватись з людиною, мені потрібно зрозуміти, відчути її внутрішній світ, що вона може дати, що вона не може дати, чи мені це цікаво. І тільки після цього я починаю її знімати. І виникає багато незручних моментів – дуже багато людей мене бояться, хвилюються, мабуть я справляю якесь страшне враження.

Ти сваришся? Ти жорстка чи ні?

Ні. Вони з самого початку мене бояться, ще не будучи зі мною знайомими, ще не прийшовши до мене на зйомку. Так склалось. На зйомці я намагаюсь максимально викликати до себе прихильність людини. Хоча я сама по собі інтроверт. Мені важко іноді входити в контакт, особливо з незнайомими людьми; я себе прекрасно почуваю в колі своїх друзів. А з новими людьми мені складно. В мене є моделі, яких я знімаю десять років підряд, мені просто з ними зручно. Я як однолюб у шлюбі. 

У тебе є портретні зйомки на замовлення?

Ні-ні-ні, я вже п'ять років нічого не роблю на замовлення. В мене було декілька винятків, та й тільки тому, що я могла робити все, що завгодно. Ну, і декілька винятків, які провалились одразу, звісно ж... Просто я трохи забувала, як це – коли ти робиш на замовлення. Мені не подобається абсолютно щось робити на замовлення, тому що в мене досвід СНД і України, і цей досвід дуже сильно відрізняється від західного. Я не хочу працювати взагалі з українськими замовниками. Ну, навіщо пояснювати, це й так зрозуміло. А п'ять років тому я робила портрети на замовлення, щоправда, не свої супер-сюрреалістичні картини на власний розсуд – я робила плакати для виконавців, диски, тобто працювала як дизайнер, плюс якісь фотографічні моменти.

А в Європі, Америці ти фотографувала для когось?

Я робила замовлення для Еміратів, ще для декількох країн... Насправді, в моєму досвіді не було такої великої кількості замовних робіт, тому що я дуже швидко закінчила з цим.

Але в чому таки проблема із замовленнями від наших людей?

Це дуже велика неорганізованість, неналагоджений процес роботи... Тобто, для того, щоб зробити якийсь продукт рекламний – там же бере участь велика кількість людей: замовник, рекламне агентство… Вони всі повинні працювати злагоджено, всі чітко мають розуміти свою задачу та строки; все має бути чітко прописано. І тому, якщо слідувати конкретно тому, що говорили-прописали – немає питань, так працюють всі люди на Заході. У в нас в Україні так ніхто не працює, у нас всі починають десь проколюватись, хтось починає зливатись, десь хтось щось не робить і звалює вину на іншого. А в результаті я виявляюсь крайньою, на мене звалюються всі промахи цих людей, плюс їхні боягузливі спроби перевести на інших всю вину і відповідальність. Для мене, як для творчої людини, це все нестерпно. Я не бачу сенсу в цьому, якщо я можу заробити іншим шляхом. 

Коли я говорила про замовні портрети, то мала на увазі приватні замовлення, обличчя людей – хтось подивився і захотів, стати героїнею своєї казки? Були такі?

Так. В мене було дуже багато таких пропозицій, але я ніколи до них не бралась, мені це нецікаво. Я не буду мати натхнення чи бажання щось робити з людиною, яка мене нічим не зачепила. А тих, хто мене чіпляє, насправді дуже мало. 

З дітей мене завжди цікавив тільки мій син, я його нафотографувала вздовж і впоперек, а щодо чужих дітей, не знаю. В мене серед знайомих немає таких "няшних" дітей, які мені подобаються, викликають замилування. Але  я часто таких бачу, коли десь по вулиці йду, або десь за кордоном, вони прекрасні. Але це чужі діти, я не можу підійти і сказати "Дайте мені вашу дитину".

Чому саме Кассандра? Знаючи її долю – чому таке ім'я?

Насправді мені це ім'я набридло як гірка редька, але я не можу від нього позбутись, воно прилипло немов місто Марків, «де я народилась». Це жах. 
Зі мною трапилось це чудо в той момент, коли я почала займатись фотомистецтвом, десять років тому. Я просто ще знаходилась в декретній відпустці, вона тривала в такому стані рік, тому що я годувала дитину грудьми. І ось, коли я його годувала, в мене стан був абсолютно безглуздий і дебільний, я не була здатна читати нічого розумнішого, ніж журнали, історії з життя, які друкувались на жовтому папері – це найгірше, що можна придумати. І в мене взагалі не включався мозок, я не могла осилити якусь складну інформацію. А  мій чоловік в той час читав книгу Михайла Веллера "Кассандра". І він настільки нею захопився, був під таким враженням, що постійно на мене кричав: "Як ти можеш читати ці бісові газети? Ти не розумієш, ця книга геніальна, ти повинна її прочитати!". І він мені так набрид, що мені це слово "Кассандра" просто застрягло в голові. Потім, коли я реєструвала свій перший акаунт на фотосайті, то думала: "як би то назватись?". І перше, що мені прийшло в голову, – саме це ім'я, це слово. 

Вважається, що ім'я визначає долю, тим більше, запозичене. Вона ж була дуже не зрозумілою, принаймні в той момент, коли говорила. Чи можна  сказати, що це десь вплинуло?

Так,  взагалі-то так, це робота, це посивіння. Можу сказати, що останній рік я витратила на те,щоб змінити життя, повернути його в інше русло.  

Тобто, ти стала Пелагея Полунична, чи як ти тепер називаєшся?

Ні, я Єлєна Візерська, це моє справжнє прізвище та ім'я.

Але ж ти береш творчі псевдоніми?

Так, в мене був такий період на фейсбуці, коли я мало не кожні три дні змінювала ім'я. Вони просто були всі смішні. А потім у фейсбуці закінчився ліміт (там здається більше п'ятнадцяти разів не можна змінити ім'я). Я так і залишилась на останньому імені, і, слава Богу, що воно не було якимось дурним. 

І ти кажеш, що зараз стала менш, інтенсивно знімати. Тобто тепер ти часто просто фіксуєш все у своїй пам'яті. Як ти думаєш, до чого це почне призводити? Ти будеш поступово відходити від фотомистецтва чи просто будуть якісь інші форми? 

Ні, я думаю, це буде якось розвиватись. От, до речі, вчора я остаточно прийшла до думки, що хочу вивчити ЗD. Насправді в мене була величезна кількість ідей, які я не можу втілити, тому що мені не хочеться ні до кого звертатись. Я завжди відкладала такі ідеї: "ну якось потім, я найду 3D-шника, він мені це зробить, заплачу йому грошенят". І воно в мене назбиралось, а потім я зрозуміла, що в мене дуже багато таких ситуацій, коли потрібно щось в 3D зробити і потім доопрацювати вже у фотошопі як фотографію. Я подумала про те, що мені потрібно вивчити 3D, і ось, наступний етап – я буду вивчати 3D. Я також думаю, що поступово буду звертати увагу на якісь нові технології, тому що дуже багато речей можуть дати поштовх до розширення рамок. Адже в мене дуже багато якихось фантазій та ідей, які не можу розкрити достатньо, як спецефекти. Як от Кемерон - очікував дуже багато років, щоб зняти "Аватар", тому що не було достатньо хороших відео-спецефектів. 

А чи не витікає з цього , що тобі просто треба перебратись в інше місце на Землі, щоб реалізуватись?

Я збираюсь це зробити. Чесно кажучи, я вже "нагострила лижі", і поступово буду це робити, тому що вже почала працювати в цьому місці. Я зараз роблю проект з голлівудським продюсером. Ми робимо спільний творчий проект, тобто, я не найманий працівник. І поступово я розумію, що, напевно, час мені виходити за межі України. І взагалі навіть фізично тут знаходитись це не перспективно в найближчі років п'ять. 

А що за проект чи ти не хочеш говорити заздалегідь? 

Ну, я не можу розповідати, що це за проект, тому що, в принципі, його поки що ще ніхто не робив.

Ага, тільки певний задум є?

Ні, ми його вже робимо давно. А оскільки я єдиний виконавець, я відповідаю повністю за всю художню частину, я приймаю рішення, як це буде виглядати, я можу вносити корективи навіть в сюжет; і я єдина, над ним більше ніхто не працює, як виконавець і художник; він займає дуже багато часу, дуже об'ємний, тому що, в принципі, ми замахнулись на повнометражний фільм, який робиться як анімація моїх картинок. Це дуже довго, дуже трудомістко, дуже багато часу займає, загалом, виснажливо. Я сподіваюсь, що цього року я його завершу восени, і далі, думаю, все буде дуже цікаво. Тому що, революційних планів і проектів дуже багато.