Ментор людських душ: Степан Процюк

 UaModna мала нагоду поспілкуватися зі Степаном Процюком.

Письменник, викладач, ментор. У своїх романах він не боїться заглядати в очі людській слабкості, болю та його причинам. Його героїв ненавидиш та співпереживаєш їм.

Про книги, людську природу та авторитети — далі в ексклюзивному інтерв'ю.

Розкажіть, скільки часу займає написання однієї книжки? Чи залежить це від жанру?

Степан Процюк:

По-різному. П′ять місяців — на одному диханні писав роман про Стефаника. Три роки — роман про радянську Україну 70-тих. Підліткові книжки, зокрема із серії про Марійку і Костика (ще одна сторона моєї творчості; навіть частина моїх читачів дивується, як, мовляв, одна людина може писати такі різні книжки) писалися швидше, але у них спершу треба перевтілювався внутрішньо.

Також деякі романи («Інфекція» (мій перший роман), «Жертвопринесення»,«Під крилами Великої Матері», «Десятий рядок») я писав приблизно від року до півтора.

Прозою почав займатися від середині 90-тих. Перша збірка повістей — «Шибениця для ніжності» — вийшла аж на початку 2000-тих. Так виходить, що найбільшу частину мого життя займає написання книжок.

Як, на Вашу думку, зараз протікає літературний процес (від чого це залежить, якщо брати до порівняння, скажімо, окремі десятиріччя тощо)?

Степан Процюк:

Зараз є багато талановитих письменників, зокрема молодих. Але, як на мене, маємо поки що небагато романів, де би відбулося диво словоплетива, де би книжкові події хвилювали велику кількість читачів. Можливо, таких романів є більше, але наша комерційна доба не потребує їхнього розпізнавання. На жаль, однією із рис розвитку літератури зараз є гонитва видавців і письменників за швидким комерційним успіхом. Я лише констатую це як факт, без оцінних суджень.

Гадаю, в Україні є кілька, а може, і близько десятка паралельних українських літератур, які мало перетинаються між собою або і зовсім не перетинаються. Важко сказати однозначно: це добре чи погано? Це є реальністю, тобто її варто прийняти такою, якою вона є.

А щодо десятиріч, то для розвитку літератури це дуже малий відрізок часу. Він відчувається хіба між змінами суспільно-історичних обставин країни, як-от у нас між першої половиною 80-их і першою половиною 90-их, де вже утворювалася зовсім інша українська література.

Чи важко проживати життя з героями романів? Наскільки вдається абстрагуватися від них у реальному житті в період написання книжки?

Степан Процюк:

Це буває по-різному, Лілю. Мені доводилося перевтілюватися у таких різних персонажів, як-от від закоханого шестикласника Костика (трилогія про кохання Марійки і Костика) до радянського полковника КДБ Ніколая Дурбачова (роман «Травам не можна помирати»).

Щодо абстрагування, то наведу лише один приклад. Коли я писав про радянську Україну в сімдесятих, були такі миті, що відчував майже щастя, що можу сидіти із приятелями у кав′ярні і ніхто не буде переслідувати мене за переконання. Я кілька останніх літ багато «дотикаюся» до машини радянської пропаганди (а зараз ще пишу роман про 50-ті), коли готуюся до написання. Певно, тому гостріше відчуваю українські суспільні і ментальні зміни до кращого.

Кого з українських письменників вважаєте найбільшими світочами української літератури? Чому?

Степан Процюк:

Шевченка, Франка, Лесю Українку. Їхні духовні світи безконечні. Також мені дуже близькі, кожен по-своєму, Василь Стефаник, Володимир Винниченко та Архип Тесленко. Зрештою, про цю близькість свідчать і мої художні романи про кожного з них. Загалом українська класична література виникла і утвердилася, не маючи для цього майже ніяких умов! Вже це є дивовижею.

Щодо сучасної літератури, мені важко говорити про видатних письменників, бо сучасники не завжди до кінця розуміють роль того чи іншого свого сучасника.

Повернімося до Ваших книг. Одним із яскравих здобутків Степана Процюка є трилогія, видана «Академією» в рамках серії «Автографи часу». Якось ви обмовилися, що могла вийти ще одна книга – про відому жінку. Ви вже навіть почали працювати на нею. Чому не склалося і що могли прочитати читачі, якби не «якби»?:)

Степан Процюк:

Я починав писати роман про кохання видатної української актриси Марії Заньковецької та видатного актора із родини Тобілевичів Миколи Садовського. Але з технічних причин, які від мене не залежали, цей роман спершу довелося відкласти… А потім ще… Якщо би я його написав, як задумував, на читачів чекала би складна, глибока і нервова любовна історія, де, як кажуть французи про подібні випадки, «вони не можуть жити одне з одним, вони не можуть жити одне без одного».

Як боретеся з власними демонами? Наприклад, у «Тотемі» та й не тільки, роздумуєте про людську тягу до порочного.

Степан Процюк:

Я би не називав це роздумами над «тягою до порочного». Швидше за все, це травми нашого дитинства, відчуття недостачі любові, ошуканості та покинутості, страх фізичного і психічного насильства, відтак грізний, як вулкан, що приліг подрімати, страх смерті. Я вважаю «Тотем», свій третій роман, вдалим і, можливо, єдиним в українській літературі романом, де зображено розпад людини під впливом залежності від психотропних препаратів. Хоча відкинув би зараз деякі натуралістичні епізоди звідти.

Щодо моїх власних демонів. Найперше треба жити тим, що є. Прийняти те, що маю. Хотіти різних див скупо і стримано. Займатися спортом і легкими медитаціями. Помірно їсти і не зловживати спиртним.Тоді демони злякаються і втечуть до когось перспективнішого (сміється — прим. ред.).

Звідки таке зацікавлення психоаналізом, бажання копатися в людських неврозах?

Степан Процюк:

Чому Вам це так дивно? У світі психоаналізом цікавиться величезна кількість людей. У мене лише «Аналіз крові» можна вважати аматорською (бо я  — не лікар) психоаналітичною есеїстикою.

Також «бажання копатися у людських неврозах» видається не зовсім коректним щодо мене формулюванням. Якщо і бажання є (а воно в мене було вродженим: я навіть у школі якийсь час мріяв стати «лікарем для душі»), то воно пов’язане з тим, щоб зрозуміти людину. Не засудити, не схвалити, а саме зрозуміти. Тому навіть у для деяких читачів епатажному романі «Тотем» відчутна моя певна любов чи принаймні християнське милосердя до Віктора. Я знав певний прототип героя цього роману. Повірте, у житті було набагато страшніше. Цієї людини вже давно нема на світі… Я ж залишив Віктора жити, даючи йому ще один шанс…

Припідніміть завісу нового роману для наших читачів. Чого їм чекати від нової розповіді? Нові обставини, нові герої?

Степан Процюк:

Це роман «Пальці поміж піском», про радянську Україну 50-тих років. Мій роман про 70-ті роки в радянській Україні «Травам не можна помирати» вийшов в кінці 2017-го року у київському видавництві «Легенда». Вже закінчився його перший наклад, створено короткометражний фільм, почалися підготовчі роботи до створення повнометражного фільму.

Читай.UA

Але повернемося до нового роману, Лілю. Буду чесним, без прикрашувань ситуації. Він дуже повільно і нелегко пишеться. Мені треба в цьому романові вирішити кілька важливих завдань і розв’язати кілька ребусів. Робота дуже важка, кропітка і багатошарова. Адже, щоб написати по-справжньому важливий роман, треба, окрім збігу інших чинників, ще й жити фактично лише ним…

Також я знаю наперед, що сили, вкладені у роман, переважно не співвідносні із скромним рівнем українського читацького запиту. Я би хотів, щоб такі романи розходилися накладом, принаймні, 15-20 тисяч екземплярів. Тоді я би мав значно істотнішу гонорарну підтримку, бо життя триває кожен день, а я, на жаль, не вмію робити щось інше, крім написання книг і викладання літератури студентам…

 ... а я, на жаль, не вмію робити щось інше, крім написання книг і викладання літератури студентам…

Ще однією гранню в письменницькій ніші є ваша підліткова література. Чи можуть юні читачі розраховувати на ще одну історію, сповнену юнацької спраги?

Степан Процюк:

От ви і сформулювали це так палко — «юнацька спрага». Моя повість «Аргонавти» (третя із серії про Марійку і Костика) вивчається у 7 класі загальноосвітніх шкіл України. Також користуються популярністю мої оповідання про дитинство письменників і повісті «Полянами і хмарочосами», «Варвари» і «Сорок цистерн любові». Мені вдалося під час написання цих творів перетворитися на закоханого підлітка. Одна із особливостей письменницького хисту — вміння перевтілюватися. Таке собі літературне акторство. Багатьом підліткам, що читали мої книжки, було дивно бачити автора не хлопцем, а дядьком. Але на те не було ради.

Чи можуть розраховувати юні читачі на ще одну історію? Не знаю, чесно кажучи. Побачу. Деколи краще вчасно опустити завісу…

Деколи краще вчасно опустити завісу…

 Як переживаєте особисті невдачі?

Степан Процюк:

Складне запитання. Все життя вчуся філософському ставленню до невдач та успіхів. Але до певних успіхів мені легше ставитися по-філософському, ніж до невдач.

Останніми роками я трохи навчився займатися медитацією: тобто, у моєму розумінні, концентрацією на реальному моменті, без зайвого прокручування можливих сценаріїв певної ситуації, без стогонів і само- жалісливості. Тому, попри відчуття болю, якими супроводжуються певні невдачі чи швидше мої уявлення про розвиток якихось ситуацій, знаю, що життя є швидкоплинним і вічнозмінним. Буває і так, що невдачі стають удачами. Господній Промисел незбагненний для людини…

Молодість — час помилок і незвіданого. Що б порадили собі двадцятирічному, якби була така можливість?

Степан Процюк:

Дякую за таке класне запитання! Важко сказати однозначно. Але найперше радив би не наробити багатьох помилок у приватному житті. Радив би одразу брати курс на здорове проживання, без алкогольно-нікотинного надміру.

Може, якщо би я 20-річним мав те розуміння життя, що зараз, то би менше понаписував книжок, а більше би жив живим життям. Окрім того, це таке запитання, де неможливо і навіть непотрібно перерахувати усе, що міг би порадити ще...

Світлини — Ярема Проців

Тут можна переглянути особисту сторінку автора на Фейсбуці та запитати, де можна придбати його книги.