Марія Дружко: "Для мене найвище задоволення — зробити щось таке, чого від мене ніхто не очікує"

Зараз вислів «люди з особливими потребами» вживається хіба не на кожному кроці. Для таких людей робиться дуже багато: створюються відповідні умови, надається пріоритет в усіх сферах... Не подумайте поганого, я не проти! Я тільки «за».

Іноді мені здається, що таке ставлення створює певні незручності для тих самих «людей з особливими потребами». Можливо, вони вважають себе звичайними? Нічим не гіршими за нас, «нормальних»? Або й кращими? От, наприклад, візьмемо громадську діяльність письменниці й журналістки Оксани Радушинської. Та такого активного волонтера лише пошукати! Пані Оксана встигає, і посилки збирати, і з концертами наших вояків відвідувати, і писати цікаві повісті й романи...

Нехай і в іншому ключі, але те ж стосується і камʼянчанки Марії Дружко, члена НСПУ, координатора артпроекту «VivArt», директора літагенції та видавничого дому «DRUMIYAV».

– Маріє, мені здається, що тобі не треба створювати якихось «особливих» умов. Навпаки, письменникам та й, взагалі, пересічним громадянам, можна з тебе приклад брати. Ти – працьовита, енергійна, наполеглива... Звідки такі бійцівські якості?

– Та хіба ж справді бійцівські? (посміхається). Ніколи не мала на меті комусь доводити, що потребую більшого, ніж маю, ніж дає мені моє оточення, Всесвіт взагалі. Просто я люблю те, чим займаюся, і прагну займатися тим, що до вподоби. Ймовірно, звідси й енергія до створення, реалізації та досягнення нового. Для мене найвище задоволення – зробити щось таке, чого від мене ніхто не очікує. Наприклад, покататися верхи, спуститися лісовою річкою на байдарці, освоїти новітні технології, як-от ведення Інстаґрам-акаунта чи ютуб-каналу, або запустити якийсь новий артпроект чи культурний захід.

– Продовжу говорити компліменти: ти позитивно налаштована, усміхнена, відкрита до спілкування... Хто або що надихає на нові ідеї, допомагає у втіленні?

– Натхнення – штука непередбачувана. Воно може з’явитися абсолютно раптово у, здавалося б, зовсім недоречний момент! Наприклад, коли конче необхідно здати запланований проект або зробити якусь важливу роботу. Іноді буває достатньо легенького доторку вітерця, якогось аромату чи мимохідь пійманого слова, аби народився вірш чи проклюнувся сюжет для майбутнього прозового твору. Та буває і так, що не пишеться. Тоді на допомогу приходить редакторська колія, бо часто маю чимало текстів моїх колег, які звертаються до мене по допомогу у якості літературного консультанта або й редактора. Отак і долаємо творчі застої :)

– Ти звикла до чіткого планування чи навпаки? Не було такого, щоб залишила виконання якогось проекту задля іншого?

– Намагаюся бодай якось планувати свою діяльність. Адже, окрім літератури, сьогодні все активніше займаюся журналістикою та організацією різних культурно-мистецьких подій. Власне, цей напрямок і спричинився до заснування літературної агенції та видавничого дому «Drumiyav», що ми сьогодні активно розвиваємо разом з командою однодумців, письменницею Євгенією Яворською та медійником Олексієм Михайловським. Проте завжди лишається місце для творчого рішення. Якщо не складається якийсь запланований проект чи захід, аби не втрачати час, швидко перемикаюся на іншу ідею чи роботу.

Відтак сьогодні працюю над кількома проектами одразу: укладаю черговий альманах творів учасників літературно-мистецького клубу «VivArt», просуваю аудіопроект «Атмосфера слова», спрямований на створення аудіокниги для незрячих та слабозорих людей, редагую кілька персональних збірок та веду парочку інтернет проектів. Це – не враховуючи поточних справ, пов’язаних з роботою літагенції «Drumiyav» та співпраці з іншими культурними проектами, де я лише співорганізатор.

– Тож скільки виконаних проектів (про літературу ми поки не говоримо) у твоєму громадському доробку?

– Важко сказати, бо я ніколи не мала на меті підраховувати. Найбільший і найцікавіший мій проект, який розвивається і трансформується й дотепер, – артпроект «VivArt», який складається з літературно-мистецького клубу, що працює у затишних стінах центральної міської бібліотеки нашого міста уже 13 років, видавничої серії та молодіжного літературного конкурсу.

– Самотужки стільки справ «потягти» важкувато. Звичайно, в тебе є помічники. Це тільки члени клубу «VivArt»?

– Спочатку усе розпочиналося з ідеї та підтримки тодішньої очільниці централізованої бібліотечної системи Кам’янського та культурної діячки Тетяни Герасюти разом з нашими митцями Миколою Миколаєнком, Володимиром Сіренком, Сергієм Злючим, Олександром Чегоркою. Від цих людей я набиралася творчого досвіду і наснаги, на них орієнтувалася у своїй творчій та громадській діяльності.

Згодом підросли і молоді митці, учасники клубу «VivArt», які стали моїми помічниками, а тепер і партнерами у багатьох проектах. Але, окрім цих людей, я постійно зустрічаю нових друзів, що також охоче долучаються до моєї творчої та громадської діяльності. Взагалі, я переконана, що Господь мене любить, відтак оточує мене унікальними людьми, що радо підтримують і надихають мене на нові досягнення і проекти.

– Вівартівці – помічники, партнери, друзі... Часто буває, що така майже родинна атмосфера сприяє виникненню більш теплих, я б сказала, гарячих почуттів, таких, як-от кохання. Було у вашому колі таке?

– Аякже! (посміхається) Ми постійно закохуємося у мистецтво, у нові творчі ідеї, і у нас закохуються наші читачі та шанувальники. Але відкрию вам секрет: іноді стріли Амура влучають і в серця із зовсім неочікуваним ефектом. Наприклад, наша лірична і романтична Олена Ляшенко після одруження і народження синочка почала писати чудові дитячі байки. А от якби не творчі вечори з клубом «VivArt», то хтозна чи стрілися б наші молодята Женя Яворська та Олексій Михайловський, які нещодавно порадували усіх появою не лише культурних проектів, а й маленької донечки.

– Ух ти! Дієте ви завжди згуртовано. А в який спосіб досягаєш цієї одностайності? Ви обговорюєте всі подробиці, деталі чи ти наполягаєш у безсуперечному виконанню якоїсь долі своїх обов’язків?

– Я ніколи не прагну втримати людину попри її власне бажання. Відтак, плануючи спільну справу, ми завжди обговорюємо, хто з учасників команди готовий взяти на себе виконання того чи іншого аспекту. Якщо ж хтось не налаштований працювати гуртом, хай лишається глядачем. Іноді і гарні глядачі стають у пригоді. А взагалі, пасивні люди поряд зі мною не витримують. Або, може, я їх просто не помічаю )))

– Які риси характеру вважаєш важливими? Необхідними для громадської та літературної діяльності?

– Вірити у те, що робиш. Чітко розуміти свою мотивацію. А головне – ніколи не чекати чиєїсь подяки чи віддачі. Треба насолоджуватися самим процесом.

Зрештою, усе, що ми робимо у житті, зазвичай створюємо за власним бажанням і задля свого задоволення. Якщо ні, то тоді це вже перестає бути захопленням, обертається на роботу чи комерційну діяльність, а тут уже інша мотивація. Усе, що не приносить задоволення, має приносити інші дивіденди: гроші, самоствердження, популярність тощо.

А от щодо рис характеру, тут сказати складно. Мабуть, найвагомішою у досягненні успіху є не якась певна риса, а те, що люди називають інтуїцією. Просто, якщо уважно дослухатися до внутрішнього голосу, він підкаже, що і як робити, аби справи вдавалися. А ще я – романтик. І досі вірю у Діда Мороза і в те, що чудеса трапляються. От мені й щастить:) Тому завдяки залюбленості в свою справу, на сьогодні маю 6 надрукованих поетичних збірок і 2 написані романи.

– У декого може скластися враження, що ти надто «розкидаєшся»: тут тобі й поезія, і проза, і журналістика. Навіть є видана книжечка для дітей. Чому так?

– Якби ж то йшлося тільки про книжки та літературу (зітхає у розпачі)! Господь щедро нагородив мене купою усіляких творчих здібностей. З дитинства я грала на фортепіано, пробувала писати музику і мріяла стати музикантом. Та не склалося.

Потім захоплювалася вишиванням, усіляким декоративним мистецтвом. В університеті вивчала іноземні мови….

Тож уявіть собі, як мені іноді жаль, що я так і не стала відомою піаністкою, перекладачем чи майстринею! А проте, творець теж має безліч талантів. Але головне, чому він і донині себе присвячує, є створення людини. Тож переконана, усе, що сприяє моєму розвитку і удосконаленню, є для мене корисним. І зовсім не обов’язково одночасно однією рукою грати на фортепіано, іншою щось плести, при цьому надиктовуючи нові тексти. Варто робити те, до чого нині лежить твоя душа. Але якщо вже робиш, то щиро і на усі 100%.

– З ким ділишся своїми мріями, планами на майбутнє? Чи вважаєш за краще промовчати, – щоб все здійснилося? :)

– Я забобонна:) Якщо йдеться про творчі плани, то намагаюся утаємничитися, доки не допишу до останньої крапки. Майже ніколи не показую недописані твори, навіть велику форму, навіть якщо дуже кортить. Бо знаю, що доки там дійде до розв’язки, багато чого може змінитися. Так, принаймні, сталося з моїм першим романом «Шейла», що за нього мене удостоїли премії О. Гончара.

Коли ж справа стосується громадських проектів чи заходів, то тут вже не відмовчишся. Потрібна стороння допомога, порада, та й зайвий розголос не завадить:) Адже, як не крути, а ми з вами живемо в інформаційну епоху.

– Тоді – побажаю, щоб усі плани здійснилися! Дякую за приємне спілкування!