Максим Кідрук: "Для результату потрібний довготривалий період, банальна впертість і віра в свої сили!"

1 листопада 2017
Редакція
Максим Кідрук – відомий український письменник, його твори видаються великими накладами, їх читають багато й з задоволенням. Схвальні рецензії, визнання та успіх… І спілкування з відомим письменником, вірогідно, передбачає глибокі філософські запитання та поважні занурюючі відповіді. Але з Максимом Кідруком все інакше: він стрімкий та структурований в діях і словах. Тому не дивно, що його твори гостросюжетні та багатошарові, з непередбачуваними розв'язками й гострим діалогами, екшен-сторі та техно. А на всі серйозні питання він знаходить прості та раціональні відповіді.
  "Сьогодні ми говоримо про мою нову книгу "Не озирайся і мовчи". У містечках малих, куди я зараз їжджу, я розказую про всі книги і показую всі трейлери, навіть ті старі, які були зроблені ще у 2013 році, демонструючи їхню еволюцію. Там не все так романтично, але показати і розказати хочеться"

"Коли я починав цю книгу, поштовхом було не бажання писати про підлітків. Я мав кілька цікавих епізодів, кілька цікавих історій, як з точки зору сюжетної складової, так і з точки зору наукового підґрунтя. Я думав, що треба показати щось реалістичне, що насправді може бути. І потім вже, коли я продумував сюжет, я зрозумів, що буде краще, якщо то буде історія про підлітків. Чому? Бо більшість дорослих, навіть ті, хто погано вчився у школі, інтуїтивно мають оце реалістичне сприйняття світу, інтуїтивно не все сприймають на віру, дошукуються справжніх причин, дізнаються, чому це може бути саме так, а не інакше. В підлітків все не так, хоч підліток – то вже, власне, доросла людина. Із своїми тарганами в голові, але стосовно реального світу, предметів в реальному світі вони мають бачення вже дорослих людей. Але й серед них є такі, що ставляться до світу більш безпосередньо, не копають глибоко і сприймають речі такими, як вони є. І тоді я зрозумів, що саме цей типаж підлітка дуже гарно ляже до моїх героїв – чотирнадцятирічних Марка й Соні. Марк має більш реалістичне бачення світу, а Соня – більш безпосереднє. І саме тому існування тих місць, про які я розказую, не викликає в неї якогось шоку, дисонансу. В неї не виникає проблем з розумінням реальності"

"Мій крок в літературу, і це зрозуміло, був розтягнутим в часі. Дуже сильно!"
 

"Озираючись назад, це тільки здається, що "оп!" – і ти вже в літературі. Насправді я все життя хотів стати письменником. У мого батька величезна бібліотека, я читаю з дуже малого віку дуже-дуже багато. Але коли людина закінчує одинадцятий клас, точніше фізмат клас, у неї це виходить дуже гарно, у неї золота медаль, то не скажеш батькам: "Мама, тато, я хочу бути письменником". В кращому разі вони посміються".

"Тато в мене журналіст, письменник, а мама працювала реєстратором в пологовому будинку. З маминої лінії там була дуже культурна й освічена родина, яку страшенно розкуркулювали, підводами вивозили безліч старовинних книг. Дід по маминій лінії був директором школи. Тому з генами передалася легкість у засвоєнні нової інформації, її опрацювання і формування певних висновків. Я пам'ятаю по собі, що в школі я не вчився: був відмінником, але ніколи нічого не зубрив. І те, що мені треба було зубрити, наприклад, вірші, я ненавидів. У мене хороший зір, і я пам'ятаю, як здавав вірш "Каменярі". На третій парті хлопці поставили між собою книжку і я читав. От таким чином я здавав вірші, які треба було вчити напам'ять".

"Найбільш ненависні предмети, з яких вчителька зі скрипом поставила мені "відмінно", були українська мова й українська література. Я дуже багато читав, але програмні твори ненавидів. Хоч навіть з того всього совкового трешу можна було б вибрати щось таке, що було б цікаво підлітку. Я читав Майна Ріда і Жуля Верна, а потім батько зібрав цілу серію вестернів Луїса Ламура. І я років зо три вважав, що кращого письменника в світі не існує. Такі були бойовички цікаві! Але мене просто до неможливого вкурвлювало оце догматичне вимагання написання творів, там якісь думки Гончара у романі "Собор". О! І я мав писати півтори сторінки чи три сторінки! Я цього просто не міг зрозуміти, і твори в мене були жахливими! Я просто витискав з себе їх по літері! Але щойно на зарубіжній літературі, коли нам якогось року дали завдання написати твір на вільну тему, я описав, як ми з товаришами на Кіровоградщині гралися в індіанців. Це був якийсь восьмий клас, там були боброві загати, і ми полювали на тих бобрів, наробили собі луків! Той твір зачитували перед усіма. А от догматичні твори, які ти маєш писати нібито від себе, але маєш бути чітко в рамках, я ненавидів. Я думаю, що моя вчителька зараз знає, ким я став, навіть думаю, що вона щось читала, але я не знаю, що вона з цього приводу думає. Мене ніхто на медаль не тягнув, це без дурні! І я розумію, що математичний клас, а українська мова і література не профільні предмети, й поставила вона мені ту оцінку, але ж…" (Посміхається)
  "Для мене діаметрально різне розуміння понять того, які країни подобаються, і в яких країнах я себе бачу. Бачу я себе тільки в Україні. В мене була можливість жити у Стокгольмі, у Швеції, але бути українським письменником, живучи у Стокгольмі, – це неправильно і навіть нереально. Тут, в Україні, я на своєму місці, тут займаюсь тим, чим хочу займатися, тут я щасливий".

"Світ я поділяю не за країнами, а за місцями. І тут безперечно номер один для мене – це острів Пасхи. Це найбільш віддалений шматок суші на планеті Земля. І ціла книга "Подорож на пуп Землі" – це все про острів Пасхи"

"Ролик для Азарова я знімав у Намібії. Це плем'я хімба. Абсолютно така спонтанна була ідея, хоч скільки мене про цей ролик розпитували: "Як ви готувались?". Та ніяк не готувався! Просто тоді ця тема була з біса актуальна, всі про те говорили. У мене те все було в голові, й от я проїжджаю, йдуть люди. Знаєте, є такі племена, які я називаю "туристичні". Вони одягаються, приходять щось туристам показують, а тільки ти їдеш, вони одягаються в нормальний європейський одяг та йдуть за 500 метрів у хатинку із супутниковою антеною дивитися по телевізору кліпи. А от ці – ні! Ми їхали в якомусь реально забитому куті отої Намібії, а просто серед тих каменів сім'я йшла з дітьми. Голі жінки, пов'язки. Ми помахали, зупинились. Там з нами була голландка, австралієць, і ми вже, власне, мали їхати, коли я сказав: "Чекайте". Ми підійшли до них, почали пояснювати, хтось з них знав англійську. Я пояснив що і як, щоб вони не думали, що там будуть матюки і потім з них просто будуть всі сміятись у ютубі. Я пояснив, спитав, чи окей, навчив їх дві-три фрази. І це було смішно. Це був гарний досвід, але я не очікував, що буде такий розголос. Ну, так, я думав, що буде розголос у моїй літературній тусовці, хто знає мене, але щоб так! І знаєте, це трохи дратує: коли ти робиш якусь дурницю, і всі про те говорять. А тут ти пишеш книгу, в яку стільки всього вкладаєш, а всі кажуть: "Ну, окей!". Тут ти зробив абсолютно ідіотський ролик і потрапив у топ. Але це прикольний досвід. І вони реально гарно говорили українською" (Сміється)



"В політиці у мене також був досвід. Це було вже давно, й дуже довго розповідати, чому я на те погодився. Досвід був, безперечно, негативний, але це досвід. Кіровоградщина – моя друга батьківщина, там багато контактів, і я знав ці всі підводні течії, розумів до чого все йде. Вибори я програв, і тоді був страшенний пресинг в усіх сенсах, дуже було непросто. Я програв вибори, але за лічені дні все перевернулось. Коли я приїхав на презентацію свого роману в Кропивницький десь за півроку, прийшла купа людей на презентацію, які казали мені: "Пробачте, що ми не за Вас голосували". Врешті-решт був повний хепі-енд, ледь не як у кіно, але до того було достатньо трешу, який просто неприємно згадувати"

"В Україні я на своєму  місці, тут займаюсь тим, чим хочу займатися, тут я щасливий"
 

"Я раціоналіст. В моїй книзі "Не озирайся і мовчи" є персонаж Дід Арсен. Через нього я транслюю чимало своїх поглядів: реалістичне ставлення до всього, починаючи від науки до стосунків між людьми, в тому числі до політики. Радикальні зміни нічого не дадуть. Зміни будуть, якщо вони йтимуть через поступову освіченість і розвиток раціоналістичного сприйняття в головах людей. Люди мають фільтрувати всю інформацію, відрізняти фейкові новини від правильних, розуміти, як шукати правильні новини, розуміти, хто що каже або чому, хто може стояти за тим. Тоді через вибори підуть зміни. Ідіотів повно і в Америці, але їхня перевага в тому, що там тверезо мислячих людей трохи більше. Тому вони і функціонують як нація успішна. А у нас надто багато людей, які вірять в популізм, які після совка чекають, що прийде месія … Має пройти ще декілька поколінь, щоб відбулися зміни. Ми багато їздимо по селах, і от коли в селах замість трьох позолочених церков і забитої школи буде три школи і одна церква, відбудуться зміни. При тому я не маю нічого проти релігії, це також треба. Але ж в політиці тоді все буде добре, коли політиків будуть обирати більшість освічених людей".

"Я дуже люблю американський футбол. Це абсолютно невідомий в Україні вид спорту! В мене вдома є вілсон, який, на жаль, ми не взяли у дорогу. Як заїдемо до Рівного, то обов'язково візьмемо і будемо фоткати, бо у мене навіть хештег є #дружбанчик_Вілсон. Я часто виходжу з друзями або тільки з дружиною, й вона виконує роль ресивера. Це дуже інтелектуальний вид спорту, найбільш інтелектуальний з усіх командних видів. На превеликий жаль, його дуже часто плутають з регбі – вид спорту з надзвичайно простими функціями: "Бери м'яч, біжи, пхайся". А в американському футболі кожний має власну функцію, навіть свою тілобудову під виконувану роль. Хтось один блокує, хтось відволікає, хтось біжить, хтось пасує. Певні гравці можуть торкатися м'яча, а певні – не мають на це права. Це як шахи! Кожен розіграш на лінії зіткнення – це фактично поєдинок між двома тренерами, один з яких щось придумав, а інший має йому завадити. Я люблю і сам побігати, і дивитися. І тут, в Україні, мені навіть не вистачає людей, з якими я міг би про то поговорити".

"Я колекціоную холодну зброю та моделі пасажирських лайнерів. У мене величезна любов до авіації! Роблять їх різні компанії: "!Herpa", "Inflight 200". Це не клеєні моделі, вони надзвичайно реалістичні – просто зменшений літак! В цьому величезна частина мого життя".

"Колись у школі у нас була група, в якій я співав, хоч це важко було назвати співами, але, тим не менш, музику я дуже люблю. Це зараз є Гугл плей, а я дуже давно купував диски. Звичайно, на мене дивились як на ідіота, коли я 24 євро віддав за диск. Зараз у мене величезна колекція дисків, і там дивовижне звучання. Зараз небагато хто замислюється, що файл .mp3 за розміром менший, вухо людське того не вловлює, бо частота звуку інакша. А на дисках такий формат, що передається усіма доріжками. І якщо ти маєш гарні колонки, ти відчуваєш зовсім інші речі, інакше сприймаєш музику".


"Що  найважливіше в житті? Знайти людину, з якою тобі приємно проводити вечори"


"Що найважливіше в житті? Знайти людину, з якою тобі приємно проводити вечори. І якій так само, як і тобі, приємно проводити час разом. Це не лише любов, це набагато ширші стосунки, але і любов в тому числі. Друге – це самореалізація. Треба, щоб кожного дня ти прокидався з розумінням, що ти на своєму місці, з посмішкою, і щоб тобі подобалось те, що ти робиш. Це теж велика причина того, що у нас все так погано: люди змалечку займаються тим, що їм не подобається, а оточення в жодному разі не сприяє тому, щоб вони себе знайшли. І третя найважливіша річ – ігнорувати шум в найширшому розумінні. Починаючи від того, щоб не слухати, коли кажуть: "У тебе нічого не вийде". І закінчуючи відстороненням від соцмереж, новин, які створюють ілюзію існування".
  "Я не знаю, чи я сильна людина. Це зараз у мене великі наклади друкуються, великі тури по країні. Але перехідний період був з біса важкий. Бували дні, коли я харчувався лише гречкою чи вівсянкою, бо не було грошей ні на що інше. І тому, я думаю, важлива не сила. Тут важлива банальна впертість. Сила – це важливо для одномоментного рішення. От я захотів – йду сьогодні у тренажерний зал. Або я захотів – все, кидаю роботу, починаю писати книгу. Яка б не була сила, її не вистачить. Ходіння в зал потрібно не впродовж двох-трьох тижнів, написання книги – це не два–три місяці. Для результату потрібний довготривалий період, банальна впертість і віра в свої сили! І хай там що відбувається, хай там що тобі кажуть"
 

Текст записала: Оксана Давиденко
Фото: Анастасія Липова​
Джерело:
 zhytomyr.travel
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Сам собі вчитель: мистецький почерк Андрія Гладенького
Мистецтво таке різне: констрастне, емоційне, з якогось боку зрозуміле всім, з якогось — абсолютно абстрактне. Але сила пензля та уяви робить дива. Сьогодні маю намір познайомити вас з Андрієм Гладеньким — самоучкою з надзвичайним талантом бачити та передавати красу на полотні.
Читати більше
Інтонації акварелей: історія однієї вінницької художниці
Наступною героїнею нашої рубрики "Люди" стала вінничанка. Вона лікар, що практикує, і художниця, яка тонко відчуває інтонації душі. Про покликання, свій кругозір і мистецтво — уже в статті.
Читати більше
ЯК УПЕВНЕНО РОЗМОВЛЯТИ ТА СПРАВИТИ ПРИЄМНЕ ВРАЖЕННЯ НА СЛУХАЧА
Якщо ви цінуєте красу української мови, яка ллється, неначе тепле какао, прочитайте інтерв'ю з Тетяною Осадчук — ведучою, режисером, успішним тренером з ораторського мистецтва, яка поділилася з нашою редакцією професійними секретами.
Читати більше