Любов СЕРДУНИЧ: «МРІЯ ГЛОБАЛЬНІША – ЩОБ УКРАЇНА В УСЬОМУ БУЛА УКРАЇНСЬКОЮ»

30 травня 2021
Любов СЕРДУНИЧ

Любов СЕРДУНИЧ: «МРІЯ ГЛОБАЛЬНІША – ЩОБ УКРАЇНА В УСЬОМУ БУЛА УКРАЇНСЬКОЮ»

Хтось зрівнює її з Іваном Огієнком (за доробком), хтось величає другою Лесею Українкою (за націоналізмом та одержимістю), а хтось називає донькою Ліни Костенко (за духом).

Письменниця, просвітниця і просвітянка, дослідниця голодоморів, краєзнавиця, журналістка, етнограф, блогерка... Входить до Національних спілок письменників, журналістів, краєзнавців України, Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Очолює районні організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів, ВУТ «Просвіта» імени Т. Шевченка і творчі гурти для дітей та дорослих. Наставниця молоді. Волонтерка з 1995 року. Входить до ГО «Народне об’єднання «Майдан», до волонтерської ГО «Обєднання українок «Яворина» (заст. голови РО). Публікується у часописах, газетах України і за кордоном, на літсайтах і в соцмережах. Переможниця багатьох літературних конкурсів. Літредактор, співредактор, автор передмов, співавтор багатьох міжнародних та всеукраїнських альманахів і збірників. Перекладає з московинської. Деякі вірші Любови Сердунич перекладено французькою і московинською мовами. У її однокімнатному помешканні, як вона каже, – «шість офісів».

– Любове, коли це все можна встигати?

– Я й не встигаю, хоча, «здається, часу і не гаю». Але можна встигати, бо в добі – 1440 хвилин, а «що проспиш, те не проживеш», як каже наш нарід. Тому намагаюся встигати.

– Які життєві принципи Любови Сердунич?

– Стійка у своїх переконаннях, завжди стою на боцi правди. Ціную щирість (її так мало!). Ненавиджу дволикість. У мені мирно співуживаються й лірика, і певний прагматизм, і ситуативне бунтарство. А якщо глобальніше, то вважаю, що Україна – насамперед для українців, бо ми вже побачили, що значить «пустити кота під стіл», себто бути дуже толерантними. На землі, даній народові долею й історією, повинен жити і господарювати саме її нарід. А українська земля належить українцям! І все! Про це споконвіків мріяли наші пращури, захищаючи її від різних заброд.

– Яка мрія була в юності?

– Стати вчителькою рідної словесности. Стала. На жаль, через хворобу голосу змушена була залишити школу, але не Слово, бо «рідну мову треба вивчати все життя». Та й учитель – це пожиттєво. Хоча й на пенсії, а не полишаю й літературу: сама пишу, видаю, допомагаю иншим у редагуванні. А мрія глобальніша – щоб Україна була українською в усьому.

– Ти так багато написала, так багато вклала праці в літературу! Почитати у Вікіпедії про тебе – твою творчість сміливо можна порівняти з доробком І. Огієнка. Ділися секретом такої титанічної праці.

– Дякую, Юленько, за таке порівняння! Хоча, звісно, ще далеко. А секрету нема. Просто якщо нічого нема (городу, господарства, роботи…), то маєш більше часу на улюблені справи. Але головне – це любов до всього національного. Ну й мій робочий час – ізраночку до 2-ї, а то й 3-ї години наступної доби, бо багато роботи. Та й інтернет – це бездонна криниця, а спрага знань і потреба поділитися ними – постійна.

– Назви свої книги. Яка з усіх наймиліша для душі, а яку вигріваєш у планах?

– Протягом 25 років побачило світ майже стільки ж моїх збірок для дорослих і для дітей: поетичних, прозових, краєзнавчих, фольклорних, дослідницьких, просвітницьких... А з колективними, які видавала, то й понад 30 набереться: це реґіональні та всеукраїнські видання із залученням закордонних авторів, цебто й міжнародні збірники. Мої збірки: «Перша крапелька», «Джерелинка», «Квіти грудня», «Городище над Іквою», «На човнику долоньки», «Загублений перстень», «Барва смерті – 33-ій», «Душа не терпить порожнечі», «ОдКРОВеннЯ», «Краплини сонця на долоньці», «Вустами правди і болю», «Із народної криниці», «Дві барви», «Вітражі жартів», «Столиця твого родоводу», «Зайдам – зась!», «Розвиднень», «І слово боролось», «Сучасний, злободенний, вічний», «Без чого не буває дня?», «Народитися вдруге», «Таємниці двохсот місяців»Поки що їх 22. Ще майже стільки готових до видання, однак... Виживання покриває всі наші бажання...

Скажу банальне: дорогі всі книжки, бо це моя праця, час, недоспані ночі… Але коли видала найоб’ємнішу (на той час) зі своїх збірок: «Із народної криниці» (посібник для закладів освіти й культури, збірник сценаріїв свят, двічі видана), то думала, що це – головна моя збірка. Коли вийшла ще одна об’ємна книга: «Столиця твого родоводу» (історія мого рідного села), то, звісно, її вважаю головним своїм доробком, бо працювала над нею все своє свідоме життя. Книжка охоплює 1000 років історії села. І це надзвичайно цікаво: досліджувати минувшину батьківщини. Я взагалі вважаю, що кожна творча людина просто зобов’язана видати книжку про свій ріднокрай, бо наші села – це така terra incognitа! І те, що иноді пише Вікіпедія про час заснування села – це далеко не так. Напр., я зробила свої Теліжинці старішими на сім років. Мало того, ще й повернула йому правильну назву. А коли вийшов «Розвиднень» (просвітницьке видання про український світогляд), то і її вважаю головною своєю працею, тим паче, що такі ж відгуки про неї й отримую. І «Розвиднень» витримав уже три випуски. Ну й збірку «Вустами правди і болю» (фольклор періоду голодоморів, має 2 випуски) теж вважаю важливою працею. Кажуть, в Україні до мене ніхто не зібрав цього фольклору голодоморних часів. Оце, мабуть, ті книги, які «наймиліші для душі», бо в них вкладено багато праці і вони мають попит, а я – схвальні відгуки. Хоча кожна книжка – це твоя дитина, тому дорога кожна. А вигріваю – ще близько 20 нових проєктів, не лише поетичних, а переважно просвітницьких, пізнавальних. Однак вони давно «зависли», бо потребують коштів. Але… «contra spem spero»…  

– Так багато написано тобою і так мало написано про тебе! Чому?

– Не знаю. Все відносно (щодо «багато написала»). Та й за працею ніколи думати про це (щодо «мало про мене») й, тим паче, займатися собою. І нікого не прошу, як це буває.

– Читаючи про сучасних літераторів, звертаю увагу на таке: творчості мало, а відзнак багато. А в тебе навпаки... Хоча й відзнаки маєш теж. Які вони?

– Я лавреатка Хмельницької обласної премії імени Микити Годованця та Хмельницької крайової ім. Лесі Українки. За просвітницьку діяльність відзначена медаллю «Будівничий України». За «вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні та активну громадську діяльність» нагороджена орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Є й инші відзнаки, зокр., літературні: переможниця літературних конкурсів ім. М. Утриска (2014, 2015) та «ProPatria!» («За Батьківщину!») (номінант, 2014), всеукраїнських інтернет-конкурсів у номінації «Поезія», «Проза» та «Переклади»), переможниця Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання»... Але, справді, не гонюся за ними. Якщо випадково й натраплю на якийсь конкурс, то можу щось надіслати, але якщо він не вимагає багато праці. Бо иноді навіть читання умов участи в конкурсі не витримую: в добі всього 24 години, а справ неміряно…

– Ти багато займаєшся просвітництвом. Чому ставиш його чи не на перше місце у своїй діяльності? І що насамперед варто ставити за мету у цьому напрямку?

– Справді, просвітництво вважаю найпотрібнішою, тому й найголовнішою своєю справою, бо незнання нашої історії призводить (і вже призвело) до катастрофічних наслідків. Як сказав Павло Мовчан, «криза культури супроводжується духовною кризою». Зі здобуттям Україною незалежности, а особливо з початком московинсько-української війнми ми почали пильніше придивлятися до своїх коренів, а заодно – й переоцінювати ті духовні вартості, до яких звикли, які довгі віки нам нав’язували. Виявляється, не всі вони рідні нам. Ми – українці. Ми – українці?.. А з чого це видно?

Ми зодягнені так само, як англійці, китайці чи французи; розмовляємо, як московини; прізвища, топоніми маємо спотворені – змосковщені; імена – грецькі, єврейські, італійські, латинські; культура насмикана з усіх-усід; релігія – різна, але не рідна; звірокола (гороскопи) – теж чужі, нав’язані нам (східні, японські); поводирі – чужинці, масони або манкурти... 

То хто ж ми?!. Хто не задумувався про це раніше, то, гадаю, з початком сучасної війни переконався, наскільки це важливо: рідна мова, рідна культура. «Нарід без власної автентичної культури зникне», як сказав мислитель Девід Лейн. А в української нації є чим пишатися. Тож потреба відроджувати національний дух актуальна, як ніколи. Проте без знання наших витоків (історії, мови) не збережемо народної душі. Мало того! Без цих знань ми, як бачимо, втрачаємо наші терени. Бо там, де нема нашої культури, де не звучить наша мова, плодиться манкурство, яке й призвело до війни і втрати територій, а головне – тисяч людських життів. Землю ще можна (треба!) повернути, а втрачені життя десятків тисяч – уже, на жаль, ні. І ГОЛОВНЕ! 30 травня 2020 р. вийшов Указ Президента України №303/2020 з ініціативою надання державного статусу окремим релігійним святам: Рамазан-Байрам, Курбан-Байрам, Песах, Рош-Гашана, Ханука, Великдень християн західного обряду та іншим. Три зі вказаних свят із царини світових релігій, три – з етнічної релігії юдейського народу... Але ж кількість чужих свят, які не мають жодного стосунку до української національної культури, у нас і без того зашкалює! Настільки, що вже не відрізняємо рідне від чужого. Схоже, неукраїнцям при владі ще мало, і вони хочуть впровадити всі свята свого (чужого нам!) народу в життя українців, тоді як власне українських, національних, свят на державному рівні нема жодного! То чи не тиха, узаконена окупація це?!. Не розумію, чому ми мовчки приймаємо це. Будьмо пильні! Борімося за Своє, аби не втратити національного коду й української душі! І святкуймо Рідне! А для цього потрібно мати знання, аби відрізняти чуже від Свого. І перш ніж «чужому научатись», потрібно знати рідне, прабатьківське, національне. Бо переймати чуже можна тоді, коли нема рідного (хоча й тоді краще створити своє, а не переймати чуже). А ми ж – прадавня і самодостатня нація! Й тому У НАС Є ВСЕ СВОЄ! І тому мета мого просвітництва – пробудження національної гідности. Щоб боротися за Своє, треба передусім відрізняти Рідне від чужого і пишатися Своїм, національним. А без просвітництва гідности не виховаєш. Втім, просвіту можна сіяти не лише виданими книжками, а й кожним словом: у привітанні, у правильній назві рідної валюти (гривня, а не «рублі», яке досі побутує), у виборі українських наймень для дітей та онуків, у вживанні наших, колись репресованих, слів… Тому мета мого просвітництва – сприяти читачеві пізнати Рідне, пишатися ним, аби викорінювати почуття меншовартісности й утверджувати почуття національної гідности.

– Як давно почалася твоя участь у політичному і громадському житті? І що спричинило її?

– Почалася ще в радянські роки, із зародженням Народного Руху за перебудову. Самій на щось впливати було важко, тому треба було гуртуватись. Тож перебування у «правих» партіях – це було органічно. Була депутаткою Старосинявської селищної і Старосинявської районної рад (секретар постійної комісії з питань освіти, культури, соціального, транспортного забезпечення та духовного відродження району). Була делегаткою ІV Всесвітнього форуму українців, Х з’їзду АДГУ, з’їздів ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, Всеукраїнського об’єднання ветеранів, кількох партійних з’їздів: Українського Народного Руху, Української народної партії, Народного Союзу «Наша Україна», що ще більше наснажує. Волонтерю з 1995 р., це була різна праця, а з початком війни – ще й допомога воякам. Із 2017 р. – заступник голови Старосинявського рай. осередку Всеукраїнської ГО «Об’єднання українок «Яворина»» (це волонтерська організація). Організовую допомогу українським воякам, беру участь у поїздках «яворинок» на буремний схід України з волонтерською допомогою. Учасниця мітингів та акцій на різних рівнях у підтримку національно-патріотичних дій. Учасниця Помаранчевої революції (2004, Київ, Хмельницький, смт Стара Синява). Учасниця Революції гідности у Києві, Хмельницькому, смт Старій Синяві. Входжу до Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка (голова рай. об’єднання від 1997 р., до правління Хмельницького обласного об’єднання ВТ «Просвіта»), до Всеукраїнського об’єднання ветеранів (голова рай. відділення від 2009 р., до ради Хмельницького обласного відділення ВОВ). Нагороджена пам’ятним знаком «Гвардія Революції» (номерний, 2005).

– А твоя участь у численних літературних спільнотах? Що дає це все тобі? Це ж теж час, зусилля, кошти, врешті…

– Так, і час, і праця, і кошти (внески, поїздки…). Проте, як кожна творча людина, потребую спілкування і люблю діяти спільно, тому коли запрошують, охоче єднаюсь, бо й сама люблю гуртувати, а де гурт, там і гарт. Прийнята до Національної спілки журналістів України (2000 р.), Національної спілки краєзнавців України (2001; секретар рай. осередку), а з 2018 р. маю честь входити до Національної спілки письменників України. Засновниця і керівниця Старосинявської районної літературної студії «Муза Надіквиння» (з 1993 р.). 20 років входжу до Хмельницької літ. спілки «Поділля», організаторка і голова Старосинявського рай. літоб’єднання «Джерелинка» (з 1998 р.). Входжу до Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», до Київського літоб’єднання «Радосинь». Не один десяток років входжу до Хмільницького (на Вінниччині) літературно-мистецького клубу «Золота троянда», де я – віце-президент із питань української культури та духовности. Тісно співпрацюю з иншими творчими гуртами.  

– І Любов Сердунич – журналістка. Хоча це далеко не все, чим займаєшся…

– Точніше, членкиня НСЖУ. Мої дописи і твори друкувались у часописах «Українська культура», «Дивослово», «Радосинь», «Заповіт батьків», «Дзвін», «Педагогічний вісник», «Мистецькі грані», «Німчич»; у газетах «Слово Просвіти», «Вільне слово» (Румунія), «Високий замок», «Свобода» (США), «Народне слово», «Демократична Рівненщина», «Порадниця», «Жива вода», «Пульсуючі джерела», «Я та місто» (Вінниччина), «Колос» (м. Заліщики, Тернопілля), у багатьох районних г-тах, на сайтах і в соцмережах. А на Хмельницькому обласному радіо (ХОДТРК «Поділля. Центр») на громадських засадах вела передачі «Криниця. Культура мовлення», «У нас є все своє», «До рідних витоків», а також краєзнавчі та літературні сторінки на Старосинявському районному радіо. Нині веду персональний блог на «UA. Modna», маю публікації на инших веб-порталах, адмініструю і модерую мовні та патріотичні спільноти у фейсбуці. Чимало моїх віршів покладено на музику, а також перекладено на инші мови. Вивчаю український національний світогляд, культуру, звичаї; вишиваю, люблю співати, люблю все, чим займаюсь.  

– Твій труд – це подвиг! Маєш блискучий аналітичний розум. Стільки праці! Ось кому сьогодні потрібно давати Шевченківську премію! Тим паче, що тобі так потрібна матеріальна підтримка, адже весь твій дохід – скромна пенсія... Дякую тобі, Любавко, за приємну розмову, після якої хочеться ще більше працювати для України, для людей!  

(Інтерв’юерка – Юлія Лискун, 

членкиня НСЖУ, НСКУ,

голова Кам'янець-Подільського осередку "Українського Клубу"')

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Любов СЕРДУНИЧ Любов СЕРДУНИЧ 2 червня 2021
Тим, хто хоче придбати мої збірки, надсилаю передоплатою і з автографом (за бажанням). Звертатись на моїй сторінці у чаті (приватно) на Фейсбуці: https://www.facebook.com/lyubov.serdunich/
Як розвивається лучний спорт в Україні: інтерв'ю із власником лучної компанії
У новому інтерв'ю розповімо про лучний спорт — небанальне заняття, яке Gera in Company популяризує для всієї країни. Ми поспілкувалися зі засновником компанії, аби більше розповісти вам про лучний рух. Раптом він стане для вас улюбленим? ;)
Читати більше
Звучання віршів як голограма її душі: усе про творчість Марії Гончар
Героїнею нашого інтерв'ю стала неперевершена Марія Гончар – переможниця цьогорічного Міжнародного фестивалю «INTERNATIONAL ONLINE FOLK FESTIVAL UKRAINE - GEORGIA 2020 «Together in a distance» у номінації «Слова душі».
Читати більше