Леся КІЧУРА: "Три роки тривалості мого казкового проєкту — неначе перебування в іншій реальності"

– У Львові є відомий своєю загадковою атмосферою дворик-музей покинутих  іграшок. Чи вплинув цей факт на вибір тематики для чергової збірки?

– Цей дворик, ні. Хоча багато чула про нього і навіть думала його відвідати. Проте поряд з моїм основним місцем праці – Національним театром імені Марії Заньковецької відкрився «Музей іграшок» – буквально через дорогу. Якоїсь обідньої перерви я вирішила туди сходити. І саме ця мандрівка визначила і назву книги і написання моєї найдовшої казки з однойменною назвою. Ця історія стала найдовшою за всі мої 15 років творення казок. Тому іноді такі речі, як відвідини цікавих місць, є дуже важливим для натхнення. До речі, в музеї я знайшла дуже багато іграшок зі свого дитинства. І саме вони стали прототипами героїв моєї історії. Мені навіть довелося дочекатися новорічної експозиції, аби дописати цю казку до кінця. Тож творилася вона декілька місяців. Зате зараз усі читачі моєї книги – однозначно відвідують музей, а всі відвідувачі музею – неодмінно стають читачами моєї збірки. Ось така вийшла у нас дружба, справді казкова.

– Це вже не перша збірка серії «Добрі мамині казки». Чи змінився упродовж цього часу погляд на власні творіння? Які вимоги є для Вас, як для автора, ключовими при написанні історій?

– Направду ця книга стала вже 5-ю у нашій серії. А зараз я розпочинаю готувати тексти для 6-ї книги, яку планую видати у світ впродовж 2020 року. Ключові моменти для написання власних казок – звісно цікаві герої, сучасні, карколомні пригоди із мандрами в часі та просторі, звісно багато дива та магії, бо без цього казка схожа просто на оповідь і дітям нецікаво її читати. 

– «...Смачні частування змінювалися із запальними танцями. Заєць виконував танго з вовком, а колобок крутився у вальсі з лисицею...» На що спрямована така смілива ідея абсолютно мирного світу, не характерного для класичних казок?

– Сама ідея нашого проекту «Добрі мамині казки» приховує у собі певну сутність – оцю інакшість характерів звичних казкових персонажів. У нас і Баба Яга добра і лисиця не їсть колобка, а зайчик не боїться вовка. Насправді діти відразу це помічають і щоразу, коли ми обговорюємо казку, вони зауважують, що таке бачать вперше, аби герої так незвично поводилися. І їм це подобається, адже це ламає стереотипи. Тому наші казкопригоди вони називають сучасними цікавими та несхожими на інші.

– Яку роль відіграє при створенні авторських казок український фольклор?

– Неймовірно велику. Всі герої, знайомі мені з казок мого дитинства сидять десь у закапелках моєї пам’яті і щоразу, коли я пишу нову історію, то пригадую: «Ось тут добре було б додати чарівний плащ, отут перетворення, тут доречно використати протистояння героїв, тут перемогу добра».

– Казка «Снігова машина» пасує технічно-цифровому сьогоденню. Наскільки важливо, на вашу думку, осучаснювати казки? 

– Дуже важливо і я вкотре переконуюся в цьому. Бо ж часто запитую дітлахів на зустрічах, чим наші казки їй подобаються? І частина аудиторії відразу в один голос промовляє: «Вони сучасні»! Для мене важливо, аби у кожній нашій збірці, були казки на різні смаки: для хлопців та дівчат, для тих, хто любить пригоди тварин та дітей, для читання дітей і дорослих також. Тому перш ніж поставити остаточну крапку у кожному новому тексті я завжди запитую себе, чи вважатимуть діти цю казку сучасною? Якщо їй бракує ще якогось елементів, тоді допрацьовую її до ідеалу.

– Ви зі своїми збірками часто відвідуєте дитячі заклади. Чи можна простежити різницю між казковими вподобаннями хлопців і дівчат?

– Якщо це першачки, то зазвичай ця різниця не така помітна. Що доросліші діти – 3-4 класи, там уже такі вподобання більше можна помітити. Хлопцям більше до вподоби детективні пригоди із хлопчачою тематикою, наприклад, «Єнот-детектив», «Різдво у Львові», «Снігова машина», «Сани для Миколая», «Лісова залізниця», «Соляна печера маленького гнома», «Чарівник-годинникар», «Медуза, яка бачила динозаврів». Натомість дівчатам більше до вподоби історії, де побільше доброго чаклунства: «Майстерня Янголів», «Різдвяне дерево маленької Ельфі», «Казка про дві нитки», «Казка про жабку, чарівна пір’їнку і балет».

– Відомо, що музичний і літературний смак формується ще змалку. Чи має значення для автора те, які казки він пам'ятає з власного дитинства? 

– Переконана, що так! Я досі зберігаю на полиці у кабінеті книги зі свого дитинства. Дуже часто вечорами люблю їх передивлятися й перечитувати. Буває після цього сідаю писати початок котроїсь нової казки. Для мене це щоразу повернення у щасливе дитинство, віри у диво та нескінченну магію. І саме в цьому настрої найлегше та найкраще творити нові історії.

– Важливу роль у збірці відіграють малюнки, адже діти активно сприймають саме візуальний контент. Як не помилитися із вибором ілюстратора серед такої кількості талановитих художників?

– Питання співпраці з художником для мене настільки ж важливе, наскільки важливими є мої власні тексти. Дивує, що часто автори не надають цьому належної ваги. Автори, які власне творять тексти для дітей, де візуальний супровід іноді буває першим враженням аніж читацький. Тому тут ніколи не можна недооцінювати роботи художника. Направду, я вдячна Богові, що мені так влучно вдається знайти партнера візуального образу для своїх проектів. Відкрию маленьку таємницю – мою 6-ту книгу, знову творитиме для малят відома київська художниця Вікторія Дунаєва, яка малювання героїв до 5-ї збірки «Музей іграшок».

– Нині справжня епоха відео, блогів. Чи не виникала у вас думка екранізувати казки, перетворити їх на мультфільми?

– Щоразу, коли ми презентуємо нову книгу, ми пропонуємо до уваги читачів 2 нові відео на наші казки. Наразі цим займається мій чоловік і це була його ідея створити такий формат казки, за що я йому дуже вдячна. Першою казкою була «Добра Баба Яга». Це дуже зручно мати казки у форматі відео (використовуємо малюнки свого художника, професійну начитку тексту казки в аудіостудії нам щоразу робить у дарунок наша подруга Віра Пузенко) – бо на презентаціях книг ми показуємо, що наші казки приходять по-різному у мультиках, розмальовках та власне книгах.

Так захопити дітей значно легше, а їм цікавіше схоплювати інформацію. Багато з наших казок є у вільному доступі в мережі інтернет, тож часто з нами знайомляться саме завдяки цим відео. А мультик на казку «Як Бог немовлят роздавав», здається взагалі облетів усю земну кулю. Якщо з часом в Україні анімаційна галузь отримає новий розвиток, я буду дуже рада віддати кілька своїх казок на справжнє перетворення до фахівців мультиплікаторів, щоб побачити, який з цього можна зробити неймовірний продукт.

– Автором бути непросто. Для когось це – хобі, для когось - призначення, а для когось – просто робота. Чим для Вас є написання казок?

– Часто думаю над цим питанням. Бо ж справді непросто бути дитячим письменником. Як автор, я дуже самокритична і вимоглива. Проте, коли з готових текстів складаю нову збірку, щоразу відчуваю ейфорію. Немов унизу живота пурхають метелики, як у юності. Я дуже люблю казкописання – для мене це процес магії та умиротворення, це час проведений поза буденністю та щоденними клопотами, це творення дива з-під моєї уяви. Мій проект розпочався із юнацької мрії, потім переріс у неймовірно захопливе хобі. Хто зна, можливо прийде час, коли це врешті перетвориться на фах, який приноситиме основний прибуток, адже за кордоном письменник – це така ж з професія, як лікар, інженер чи учитель. В будь-якому разі, я щаслива – що мої шанувальники – це діти. Вони заряджають неймовірною енергією та вірою, вони надихають творити ще й ще. І вже після 3-х років тривалості нашого проекту «Добрі мамині казки» я таки переконана, що саме діти спонукатимуть мене провадити його далі – на наступну -енну кількість років. Про це письменник може лише мріяти…

ФОТО ОЛЕНИ ЛЯХОВИЧ.