Леся Кічура: «Мрія про казки в Антарктиді 
була моїм викликом!»

Їм під силу мандрівки до льодовиків Антарктиди. Вони часто гостюють в українських недільних школах Європи та Америки (Рейк’явік, Коннектикут, Огайо, Мадрид, Париж). Про них говорили в сюжеті телеканалу 1+1 аж із міста Льовена, що в Бельгії. Нещодавно вони поповнили полиці міської бібліотеки в італійського міста Тренто. А з нагоди Шевченківських днів – стали учасниками Національного рекорду України.

Все це про казки письменниці зі Львова Лесі Кічури, котра захопилася казкописанням понад 18 років тому, відколи народила первістка. Зараз у неї 3 діток і понад 300 написаних історій. У світ авторка видала вже 9 книг у рамках авторського соціально-книжкового проєкту «Добрі мамині казки».

Про творчість, материнську любов, видавничі плани та соціальні місії ми поспілкувалися із казкаркою в ексклюзивному інтерв’ю.

– Для вас казкопитання - це робота чи хобі?

– Однозначно хобі, але таке, котре стало моїм життя і перевернуло уявлення про книговидавничі проєкти. Маючи чималий багаж досвіду в промоції саме книжкових проєктів, 7 років тому я зважилася на власний, котрий би відповідав усім моїм вимогам і уявленням. Я неймовірна перфекціоністка і знала, що буде важко досягами особистих високих планок, але не могла не спробувати. Ризикнула. Видала дебютну збірку влітку 2017 року, зараз готую вже 10-ту, ювілейну.

– Письменство у вашому розумінні – це талант – пишемо, коли думку осінить муза. Чи радше робота – монотонне щоденне виконання певної роботи над текстом?

– Мені б дуже хотілося сказати – що це потік творчих думок, коли муза цілує у тім’ячко, але…попри все – це систематична щотижнева праця. Бо якщо просто чекати музи, то можна роками складати ту єдину першу омріяну збірку і так ніколи не видати її у світ. За останній рік я прочитала чимало мотиваційної літератури саме творчого спрямування і взяла для себе дуже багато корисних думок. Навіть якщо тобі видається, що ти не бачиш розвитку сюжету, попри все сідай і пиши. З чернетки впродовж кількох днів ти вибудуєш частинку подій, які після правок та скорочень стануть основою. Так працюючи щоденно у цьому ж ритмі, врешті матимеш завершену історію нового твору. Тому, якщо зробити творчість своїм щоденним обов’язком, натренувати звичку до письма, то врешті решт котрогось для ти сама відчуватимеш, що тобі бракує саме твоєї співпраці з текстом, перебування з ним наодинці, усамітнення. Дуже важливо дійти саме то такої точки.

– Ваші авторські зустрічі з дітьми, чому вони є такими важливими? Адже це забирає там багато часу?

– Не лише часу, але ж колосальної енергії потребує. А ще витрат, пального, комунікації щодо узгодження дня, часу, місця, години. Проте це для мене першочергове у шляху книги від першого примірника і до останнього. Бо проєкт «Добрі мамині казки», був властиво задуманий таким, який би популяризував читання серед діток через особисті зустрічі з автором. Діти мають бачити його, спілкуватися з ними. Часто саме малюки є ідейниками моїх нових текстів. Вони «наговорюють» мені цікавих тем, які я нотую до записника, а потім якогось дня казка сама приходить до голови, бо цей запит увесь цей час насправді десь сидів собі у комірочці пам’яті. А ще діти неймовірно заряджають та надихають і це мені потрібно, як повітр’я. Без цього направду моє казкописання було би в рази складнішим. 

– Творчі люди люблять вимріювати якісь премії, перемоги? У вас таке є?

– Мої мрії дещо дивніші та незвичайніші. От я понад 5 років мріяла про крайню точку землі. Дуже хотіла, щоб мої книги дісталися аж до Антарктиди, це стало моїм викликом. Вірила, що коли досягну цього – будь-які інші бажання стануть в рази доступнішими. Нарешті в останні дні лютого мої зимові збірки дісталися до наукової станції ім. В. Вернадського. Здійснення цієї мрії направду мене дуже надихнуло. А вже за кілька днів я отримала дзвінок від прекрасної Світлани Дячок, директорки ліцею №1 із м. Хоростків (Тернопільщина), котра запросила мене з казками до участі в проєкті та здобуття Національного рекорду України. Тож напередодні Шевченкових уродин у цьому навчальному закладі 22 письменики провели 22 уроки в 22 класах одночасно, здобувши новий неймовірний рекорд. 

Також з дитинства я дуже любила журнал «Малятко», бо росла на ньому. Люблю його досі, бо зараз його читає уже мій третій малюк. Тож неймовірно цінною для мене є премія ім. Н. Забіли, які я отримала 2020 р. за свої твори, друковані на сторінках цього видання. 

На початку свого казкарського шляху, я навіть мріяти боялася про присутність своїх текстів у шкільній програмі, зараз дві мої казки увійшли до «Читанки» для 2-го класу за програмою НУШ. Тож я переконна, що майбутнє готує для мене багато нових казкових вершин.