Кузьма: Я знаю чітко, що я перед Богом, собою, і народом - абсолютно чистий чувак

Кузьма Скрябін назавжди у нашій пам'яті, назавжди у наших серцях... 

Інтерв'ю за 23.09.2014

В рамках туру гурту "Скрябін" (по шести містах Північної Америки), про який ми оголошували та писали, відбувся концерт у Чикаго. Класне було шоу, нема що сказати. Вистачало і хуліганських моментів, коли згадувався російський агресор, і дуже зворушливих: коли Кузьма зробив відеовітання для мами одного з глядачів просто на телефон. Або коли разом з усім залом співали гімн України. Концерт вдався завдяки харзимі Андрія. Він з тієї породи артистів, що "плоть від плоті" народу. Абсолютно "свій" хлопець у поведінці і рідна душа - в текстах багатьох пісень.

Його доступність поширюється і на невгамовних журналістів. Незважаючи на короткий перепочинок перед виступом, коли зал розігрівали гурт "Ефіра" та DJ Tima Fei, Кузьма погодився поспілкуватися просто в гримерці, де панувала абсолютно рокерська обстановка - музиканти та дівчата))))))  

Це вже котрий твій приїзд в Америку?

Четвертий чи п'ятий. 

А коли був перший раз?

В 1999 році я приїхав в Канаду. А перший раз в Америку – десь років 8 тому. 

Можеш коротко розповісти про свої враження? Згадуючи твою книжку "Я, "Побєда" і Берлін"  мені  цікаво, як людина з таким баченням оточуючого світу, сприйняла тоді Америку. Тим більше так давно.

Я був підготовлений, в принципі. І я її сприймав по-трішки. Якщо би мій перший приїзд сюди був такий, як теперішній, що я 4000 км проїхав на машині і мав 8 перельотів за 10 днів, напевно, я би, може, звідси й не поїхав нікуди в той час. Тобто воно би мене накрило настільки, що я би хапався за якісь нитки, щоби тут навіть залишитися. Тому що таке різноманіття соціальне, природнє, геополітичне цієї країни. І такий візуальний достаток. Ті дороги, і в пустелях, і на березі океану, одного й другого, і Північний полюс, Аляска… Словом, все що хочеш.

Ти зацінив, наскільки Америка різноманітна, штат від штату, місто від міста, село від села? 

Так, дуже. Реально, побувавши, напевно, в 50-ти країнах світу, є з чим рівняти.

Це твій перший такий "марш-кидок" по Америці? 

Так. Я малу (доньку Барбару - від авт.) з собою взяв. Просто вона закінчила школу і я вирішив їй такий подарунок зробити, повозити. 

Це дуже достойний подарунок. І що, тепер вийде книжка "Я, Америка і щось"? 

Не знаю, може. Мало би щось бути. 

Чим ви їздили? 

Їздили і машиною, і літаками. Я взяв зручну, просту машину, щоби 7 людей влізало. Нас же семеро.

Як тобі Великий Каньйон, західне узбережжя?

Все круто, слів нема. Найбільше мене потрясли національний парк "Секвої", в Сьєрра-Неваді, і дорога California State Route 1 вздовж Тихого океану, там де є морські котики, в кожній бухті - пелікани. Після якогось часу, коли ти бачиш багато, тебе перестають дивувати якісь історичні пам'ятки. Тому що ти розумієш, що самі круті історичні пам'ятки є в старій Європі, там де все зароджувалось, вся цивілізація. А тут ті дороги, які всюди ідеальні, сотні тисяч тих автобанів. Тоді коли в Україні й кілометра нормального, напевно, нема. 

А немає відчуття перенасиченості? Чим тебе тепер здивуєш? Тепер тобі доведеться їхати в якусь глуху Азію, мабуть, щоб тебе знов "вставляло".

Ні, Азія мене точно не притягує. Тим більше, я був в Японії і думав, що я попав на іншу планету. Але проти Америки вона дуже сильно програє, в плані естетики навіть. Наприклад, таке місто як Чикаго набагато красивіше, ніж те саме Токіо. Вони абсолютно не придають значення естетиці. Там все зроблено для зручності людей. А естетики там нуль. Ну і якісь такі психологічні моменти, наприклад, відсутність смітників у місті. Їх там зовсім нема. Вони підсвідомо виключають людям можливість смітити по місту. 

Вважають, що з часом людина набуває життєвого досвіду і в неї втрачається гострота сприйняття всього, що відбувається навколо. Знаєш таку проблему? 

Ні. Я така людина, що може перестроїтися. Я можу приїхати в місто Коломия, там де теж розруха. Наперекір тому всьому, що говорять, що Коломия - квітуче місто, зараз знімаємо всі шори з очей, там розруха. Крім Музею Писанки і маленького центра, немає жодного метра нормальної дороги. Люди живуть більш-менш, тому що, як-не-як, місто популярне, туди приїжджають. Але я собі й там знаходжу якийсь позитив. Люди якраз і є тією складовою, яка дає тобі можливість шукати якийсь позитив, навіть у найбільш негативних ситуаціях. 

Тобі зараз не страшно повертатися в Україну? Ти не боїшся, що, можливо, звузиться коло можливостей надалі: і працювати, і заробляти? 

То війна. Я завжди казав, що саме більше чого я боюсь – це війна. І от вона настала.

Тому я і питаю, чи тобі не страшно?

Ну, що - страшно. Це від мене незалежна річ. Будемо пристосовуватись.

А ти, взагалі, маєш плани, їхати на Схід?

Я не підпадаю під цей призовний вік, тому що я сержант запасу. 

Ні, я маю на увазі як музикант?

Ні, тим хлопцям то не треба. Я контактую, напевно, з 40-50 людьми звідти, кожен день з ними на зв'язку. Смс-ками переписуємось, тому що до них не можна дзвонити, їх пеленгують. Я з першоджерел знаю, що їм ті концерти до лямпочки. Вони не мають чим воювати, вони в жахливих умовах живуть, їх зливає командування наше. Їм той концерт… Приїхати, кривити душею, казати "Хлопці, йдіть завтра на смерть, а я поїхав додому", - це не моє.

Скажи, ти взагалі зараз над якимось музичним матеріалом працюєш?

Якщо чесно, в мене живе Юрчик наш, з Лисичанська, із сім'єю - в моїй студії. Три місяці уже, з того моменту, коли у них почалися там бойові дії. То по-перше. А по-друге, в нас думки скидаються якісь на телефон, але абсолютно не лежить. Робити якісь псевдо патріотичні оди. Чесно кажучи, після пісні "Я хочу тут жити, а не вмирати", точно не хочу більше нічого на ту тему писати. Була ще ідея написати лист до президента, я його опублікував на facebook. Але не буду того робити, воно нічого не дає. Сама дієва річ, найняти снайперів, які будуть потихеньку прибирати тих, хто нам заважає жити. Навіщо нам ті Майдани, якщо вони нічого не дають. Стояли, купа людей померло, почалася війна, відібрали Крим і знову ті самі коло руля. 

Але коли тобі, наприклад, кидаються поперед очі, звинувачують, можливо, у "слабенькому патріотизмі", що ти їм говориш? Як ти цю стіну ламаєш?

Та я маю в дупі, що про мене говорять. Я знаю чітко, що я перед Богом, і перед собою, і перед народом - абсолютно чистий чувак. Я не буду перераховувати свої заслуги. Але мені вистачає того, що я людина самокритична і чітко знаю, що я роблю достатньо для того. І набагато більше, ніж мені б дали якусь гвинтівку і я би пішов туди.

Мені важко повірити, що в тебе дитина шкільного віку. А взагалі, як ти "працюєш" з її кавалєрами? :)

З кавалєрами? Я до якогось віку думав, що моя участь буде така, що я буду бігати з якоюсь берданкою і відстрілювати то тихенько. Але потім я згадав себе, по-перше, в її віці, з фляжкою портвейну в руці.

Це тебе налякало?

Ні, тому я почав до неї відноситися з точки зору мене тодішнього. Еволюція мусить бути складена з певних сегментів послідовних. Вона не може сьогодні, 14 числа бути дитиною, а 15 стати дорослою. Мусить бути перехідний період.

А ти не кажеш, що "кожного кавалєра мені, будь ласка, на моніторинг"?

Я став її колєґою, най собі робить, що хоче. Тобто, вона, напевно, достатньо розумна людина і має якусь систему координат, яку ми їй склали. І от відносно тієї системи координат вона собі мусить рулити. Ну от мені батьки нав'язали медінститут, і, по факту, я все одно не став лікарем.

Ти ніколи не працював у цій галузі, не надавав медичну допомогу? 

Ну я в інтернатурі пропрацював рік, тому що диплом не давали інакше. 

В швидкій допомозі?

Ні, в стоматології. Моїх клієнтів було видно здалека, в них не закривався рот. Ну і, диплом мамі віддав і сказав "Дякую дуже".

А донька куди збирається поступати?

В мед інститут, хоче бути дерматологом. Хоча ніхто з нас її до того не силував. 

Твоя мама, напевно, дуже тішиться :)

Страшне, як тішиться.