Іван Андрусяк: "Не я обирав дитячу літературу — вона мене обрала"

1. Розкажіть про Івана Андрусяка  поета і дитячого письменника.

А може, не треба? А раптом я скажу правду (сміється — прим. ред.).

2. Оскільки Ви наразі займаєтеся своїм видавництвом, чи означає це перерву в написанні віршів? Звідси питання: чому обрали саме дитячу літературу? 

Я собі не уявляю поета, який зранку сідає за робочий стіл, умикає комп’ютер і каже собі: от зараз я писатиму вірша. Або він бреше, або він графоман. Із прозою так можна, а нерідко й треба – але поезія такого ставлення не терпить. Вірші приходять самі, коли собі хочуть – зважаючи хіба що на роботу душі. А для мене робота головного редактора «Фонтану казок» і є роботою душі. Так що ці процеси, скажімо так, «взаємонадихальні».

І з дитячою літературою те саме: не я її обирав, а вона мене обрала. Ще навіть у двохтисячному році, якби хтось мені сказав, що я писатиму для дітей, і мислитиму як дитячий письменник, і дітям подобатимуться мої писання – я б лише розсміявся. Але вже кілька років по тому все змінилося…
 

І з дитячою літературою те саме: не я її обирав, а вона мене обрала. 

3. Ми знаємо про Ваше видавництво «Фонтан казок». Чи важко в наш час розвиватися такій структурі? З якими труднощами стикалися? 

Труднощі – штука корисна. Не навчишся їх долати – не буде розвитку. Чотири роки долаємо – то, з Божою поміччю, якось і далі долатимемо. А ось що справді турбує, то це притаманна українцям інерційність мислення, коли перша-ліпша чужоземна хрінь сприймається як прекрасна, а якісне своє – абияк. Але, як то кажуть, «нам своє робить» – колись і це подолаємо.

4. В яких інтонаціях існує зараз літературний процес? Що читаєте з українського, чи є щось, на Ваш погляд, авторитетне? 

Наш літпроцес зараз у доволі химерному стані, коли валяться і все ніяк не заваляться старі інституції, а нові ніби й пробують творитися, але мають для цього дуже обмежені можливості, зважаючи на те, що культурна політика в державі й далі майже відсутня.

Тому те, що робиться:

•  або намагається орієнтуватися на ринок і годити платоспроможній публіці з її, скажімо так, постколоніальними смаками – і ринок це помалу все-таки розвиває, та оскільки грошей на ньому «крутиться» ще напрочуд мало, то цей розвиток триває дуже повільно;
   
•  або воліє сприймати творчість як місію – і мусить задовольнятися марґінальними шляхами приходу до читача, зазвичай нечисельного, оскільки воно позбавлене медійності, тож і потрапляє в пастку «варіння у власному соку».

Ось у таких інтонаціях літпроцес й існує…

Я намагаюся відстежувати все найцікавіше, що і в одному, і в іншому «таборі» з’являється в поезії та літературі для дітей. А в інших видах – дуже вибірково, тому що просто не вистачає часу. І це якраз дуже обнадійливий фактор, бо він означає, що навіть у таких умовах цікавого багато (сміється — прим. ред.).

5. На чому росли самі? 

Я ріс на Франкові й Біблії в перекладі Куліша, Нечуя-Левицького й Пулюя. Так що я вже істота старої закваски (сміється — прим. ред.).

6. Чи уявляли себе героєм якогось фільму, казки, пригодницького роману? Якщо так, які чесноти імпонували в героєві? На скільки змінилися молодечі уподобання у вже в більш зрілому віці? Були ідеалістом-мрійником чи прихильником життя, як воно є? І як певні погляди відбивалися у творчості?

Моїми героями завжди були персонажі мисливі й значною мірою ідеалістичні – ті, кого «в житті» зазвичай називають диваками. Вони роблять свою справу, живуть своїми ідеями, творять, мало зважаючи на довколишню метушню. Такими, зрештою, є й герої моїх книжок – хтось більше, а хтось менше, але в усіх є щось важливе, чим вони по-справжньому «живуть».

Мало того: я не раз переконувався в тому, що насправді щасливі в житті лише такі люди. А ті, хто віддається житейському плину, соціальним ритуалам, прагне сідлати якісь «хвилі», повсякчас націлюється на таку химерну й відносну штуку як успіх – люди насправді нещасні, які всіма цими наносними «житейськими» речами лише намагаються маскувати свою нещасність.

Тут важливо знайти оптимальне поєднання внутрішнього стрижня, оцього важливого, що є в людині, зі співжиттям у соціумі. Таке поєднання, яке дозволяло б якомога повніше реалізовувати свої можливості, розкривати свій талант – і при цьому якомога менше від соціуму залежати. Мабуть, це головний конфлікт творчої людини в сучасному світі.

7. Яких творів не вистачає в сучасній українській літературі?

Глибоких.

Але ще більше не вистачає людей, здатних глибокі твори прочитати. Тут уся надія на дітей – з них ще може щось путнє вирости, принаймні з деяких,  а ось дорослі вже безнадійні.

8. Як з’явилася на світ перша книжка для дітей? Чи хвилювалися, як це сприйме читач? І, власне, розкажіть трохи про книгу.

Спершу були вірші, які імпровізувалися для маленької дочки Стефи, щойно вона народилася, і навіть не записувались – я не сприймав їх як літературу, лише як таку собі гру «для хатнього вжитку». Записував уже пізніше, коли почав із подивом помічати, що воно подобається не лише моїм старшим дітям, а й їхнім друзям. Відтак Леся Воронина опублікувала кілька тих віршів у «Соняшнику» – найкращому на ту пору українському дитячому журналі, і я з іще більшим подивом упевнився, що можу писати для дітей … Так ті вірші якийсь час ходили буквально «в списках» по куценькому тоді ще українському інтернету, а потім вийшли книжкою «М’яке і пухнасте». З них усе почалося – а відтак написалася й моя перша дитяча повість «Стефа і її Чакалка» – і пішло-поїхало (сміється — прим. ред.).

9. Кажуть, діти – це маленькі дорослі. Ваші персонажі за руку з ними крокують в дорослий світ. Чого навчають герої, аби діти могли це використати в реальному житті?

Я спілкуюся з дітьми засобами літературно-художнього тексту про ті речі, котрі, як мені видається, є для них важливими. Я намагаюся схилити їх до того, щоб вони думали самі, щоб емоційно реагували на світ і його подразники, щоб розвивали, витончували свої емоції, свою душу. Це і є завдання художньої літератури – а не навчання чи, тим паче, повчання. Всю оту «сухомлинщину» я вважаю страшним злом, яке нічого спільного з літературою для дітей не має і мати не може.

10. Чи не було в планах написати, скажімо, роман чи повість для дорослих? Якщо були такі думки, то до якого жанру схилялись би?

Свого часу в мене була і повість для дорослих – «Реставрація снігу», і роман – «Вургун». Це доволі складні, зорієнтовані на підготовленого читача тексти, тематично – про Гуцульщину після Другої світової війни. Також писав, але не закінчив (і вже навряд чи закінчу) роман «Ігор Третій» про справжнього автора «Слова о полку Ігоревім», чи принаймні про те, де того справжнього автора шукати (ясна річ, не в дванадцятому, а у вісімнадцятому сторіччі). Можливо, колись іще щось вигадаю – але принаймні зараз мені працювати для дітей набагато цікавіше. 

11. Знаю, Ви родом із Франківщини. Чи часто сюди навідуєтеся? Можливо, і тут черпаєте натхнення для нових історій?

На жаль, не так часто, як хотілося б. Тим паче, торік пішли з життя мої батьки… Однак у Гуцульщині коріння багатьох моїх книжок – і я думаю, що не лише написаних, а й тих, які ще напишу.

Однак у Гуцульщині коріння багатьох моїх книжок – і я думаю, що не лише написаних, а й тих, які ще напишу.

12. Прийміть наші співчуття. Аби не завершувати на сумній ноті, повідайте, що чекає на юних читачів незабаром? Які плани?

Про тексти, які в роботі, я волію не розповідати – їх ще треба довести до пуття. Розповім трохи лише про ті книжки, які вже готуються до друку.

Це «Макітра» – усміхнене «малявське» оповідання, яке вийде в серії під редакцією Тані Стус «Читальня» видавництва «Ранок» з ілюстраціями напрочуд цікавої молодої художниці Марії Рудюк. У ньому я розповідаю діткам про Опішне – одну зі столиць української кераміки, про гончарів і різноманітні дива, які творяться з глини.

Також це «Морськосвинський детектив» – три веселі історії зі справжніми злочинами й справжнім розслідуванням, яке проводить домашній морський свин Жерар, котрий бере за свої послуги чималий гонорар. Така собі пародія на популярний жанр дитячого детективу – я дуже хотів, щоб книжка вийшла по-справжньому смішною, і сподіваюся, що маленькі читачі саме так її й сприймуть. Вийде вона у видавництві «Віват».

А в моєму рідному «Фонтані казок» готується (одна з моїх найулюбленіших художниць Надія Дойчева-Бут уже домальовує) особлива для мене книжка – казка-триптих «Дядько Барбатко сміється». Я часто кажу, що більшість моїх книжок адресована тим дітям, які не люблять читати – з надією, що, прочитавши їх, вони таки полюблять це дивовижне заняття. А ось «Дядько Барбатко» – книжка для тих, хто читати вже не просто любить, а дуже любить. У ній багато поезії і музики, гри зі звуками, словами й смислами. Вийде вона в новій нашій серії дитячих покетбуків «Казка під подушку».

13. Побажайте щось нашим читачам.

Хай усе буде добре:)