У цьому інтерв’ю ми обоє – у трьох іпостасях. Я – насамперед його вчителька, а ще – журналіст, нині – #інтерв’юер. Він – мій учень і вихованець, потім – #воїн, а тепер – іще й колега по перу. Тож, відповідно, про це й наша розмова. Коротко і чітко, як на мене. #Олександр_Довгалюк. Про щось говорили з ним віртуально, про щось – наживо (раніше).
Отже, колишня вчителька бере інтерв"ю у свого колишнього вихованця.
– Олександре, насамперед про війну. Ти стріляв у москалів?
– На позиції усі стріляють у москалів, у їхньому напрямку. Це не розстріл, де можна порахувати.
– Приблизно скількох знищив?
– Мабуть, лише снайпер може відповісти на це запитання, а я – діловод.
– Нагороди, відзнаки маєш?
– Є відзнака Президента «За оборону України».
– Вітаю! Кажуть, воєнна служба – це найміцніша дружба. Чи тягне тебе до побратимів? Чи тримаєш із ними зв’язок?
– Під час поранення мене просто винесли від них, відірвали від родини, навіть не попрощались, тому розлуку ще й досі важко переживаю.
– Все налагодиться… А чим приваблює письменництво?
– Ще не повністю асоціюю себе як письменник. Я ж іще нічого не написав у цій ролі. Перші казки писав для своїх дітей. А уже зараз, коли пишу нові казки, іноді ловлю себе на думці, що, мабуть, я таки письменник.
– Твоя перша книжка – це "Казки незламного татка", яку тобі допомагали творити твої дітки. А яка участь твоїх дітей у написанні другої книжки? Вони ж першими й оцінюють новий твір?
– Так, мої діти першими слухають кожну казку. І якщо їм цікаво, то казка готова. Ілюстрації до казок теж будуть їхні.
– Яку з казок найважче було писати, а яку – найлегше?
– Це була реабілітаційна вправа. І це було не важко, а цікаво.
– Як ти мотивуєш тих, хто повернувся пораненим, зломленим морально, хто втрачає інтерес до життя? Можливо, своїм прикладом, а може, робиш якісь конкретні дії щодо них?
– Спеціально не мотивую. Я відновлююсь після поранення, веду активний спосіб життя. А хто хоче змін на краще, бачить мій приклад. Тут важливо таке: зараз для відновлення, для соціалізації після війська є всі умови. І всі двері відкриті, але лише ветеран може крок за кроком пройти цей шлях.
– Я маю на увазі плани, про які ти розповідав мені торік щодо спільних справ і співпраці…
– Разом з іншими активними ветеранами громади хочемо створити простір у Старій Синяві, де ми могли б проводити дозвілля, оздоровлюватись і мати підтримку. В першу чергу – один від одного.
– Із 33-ох твоїх однокласників скільки в ЗСУ?
– Однокласники – це щось уже дуже далеке. Лише з двома однокласниками моє життя перепліталось іще поза школою, доля решти мені не відома.
– Тепер ти творчо працюєш зі Словом. Чи щось згадуєш із уроків мови й літератури, пишучи твори?
– Після школи було нове життя у виші, потім нові життя в армії і уже на війні, нове життя після поранення, тому шкільний період уже зник із пам'яті.
– Цікаво: чи згодилося щось зі шкільних уроків, зокрема моїх?
– Мабуть, саме цінування і любов до української мови у мене зародилася на Ваших уроках.
– Відрадно! Дякую! Чи з’являється думка, що їх, тих шкільних уроків, тепер бракує?
– За стільки «нових життів» про школу уже нема думок. Можливо, це наслідок травми, можливо, для інших є лише одне життя, але моє чомусь фрагментарне.
– Який шкільний предмет виявився найпотрібнішим у твоєму житті, або згодився, або зараз послухав би з особливою увагою?
– За освітою я – юрист, тому можу сказати, що все й почалося для мене саме зі шкільного уроку правознавства. І тому саме право у моєму житті зіграло вагому роль.
– Що побажав би сучасним учням?
– Побажання моє просте: школа – це дитинство. І жоден шкільний урок не повинен забирати своєю «важливістю» цей прекрасний наш час.
– Повернемося до твоєї творчости. Уже не секрет, що ти знову пишеш книгу. Що нового буде у другій твоїй книжці? Чим вона відрізнятиметься від першої?
– Для перших казок слова мені давали мої діти, яким було на той час 11 і 8 років. Зараз слова дають уже інші діти: з різних шкіл і різних класів. Спосіб створення казок той самий, лише співавторів буде значно більше. Розумію, що діти стали старшими, то й казки для них теж будуть дорослішими, щоб цікаво було і їм, і батькам, які читатимуть їх.
– Ти самостійно зайнявся друком і розповсюдженням своєї першої книги, але як авторка я знаю, що видати книгу самотужки потребує повного залучення в усі процеси. Це освоєння і вивчення величезної кількости вузькоспеціалізованої інформації. Це обізнаність на кожному етапі. Тому навіть уже відомі й популярні письменники часто обирають легший шлях співпраці із видавництвом. Хто ті люди, які допомагали тобі у цьому процесі? Кому ти можеш подякувати?
– Так, очевидно, що за словами «самостійно видав книгу» завжди є багато людей, підтримка і допомога яких – це рушійна сила для автора. У своїх інтерв'ю я намагаюся не забувати дякувати їм. Тож проєкт «Казки незламного татка», можливо, не був би таким масштабним, якби не Оксана Мельник, моя комунікаційна партнерка, власниця консалтингової агенції «Фортуна», яка сформувала мою історію, мої казки в цілісний образ Незламного татка. Окрема й особлива подяка друкарні «Кавун», якість книги та співпраці з ними оцінюється мною як досконала. А завдяки професіоналізмові Андрія Брунова вся ця історія ємко і глибоко показана у промовідео, яке одразу ж викликає інтерес і захоплення у тих, хто ще не знайомий зі мною.
Висловлюю вдячність особисто громадському діячеві, Сергієві Гамалію, бо його вагома допомога і підтримка була першою для мене як для молодого автора.
І є людина, чию допомогу важко переоцінити. Саме вона наповнила мене вірою, що я зможу. Саме вона перевірила і відредагувала рукопис перед друком, і саме вона бере у мене це інтерв'ю. Це Ви, Любове Андріївно. А для читачів додам: це видатна українська письменниця, а найголовніше для мене – це моя вчителька.
– Щиро дякую! Хоча мені фактично нема за що дякувати, бо… Так сталося, що моє редагування приписала собі инша людина. Чому? І коли ти дізнався про це?
– Друкарня отримала рукопис. І далі був перелік послуг, які вони виконують перед друком. Вичитка і редагування тексту теж там були. Оскільки до казок я ще надав їм відгуки, то редагували вони саме їх.
– Пригадується, ти займався у шкільному гуртку поетичної проби «Світанок», який я вела. І писав ти, здається, тільки вІрші. Чи, може, була й проза?
– Ні, прозу не писав. Були якісь дитячі віршики про котика, пам'ятаю.
– Дякую, Олександре, за розмову і щиро бажаю, хай усі твої плани та мрії здійснюються!
