Допомагати за покликом серця

Життя прожити – не поле перейти, говорить народна мудрість. У часи, коли кожен крок по життєвому шляху дається людині дуже тяжко, коли кожен день стає випробуванням на міцність, особливо важливою є підтримка. Підтримка родини, друзів. Підтримка чужих, здавалося б, людей. Та не чужих. Бо небайдужі. Допомога ближньому – це не просто слова, це потреба людська. І так добре, коли люди відчувають у собі оту потребу допомагати. І допомагають.

Мальовниче село Поділля, що у Баришівському районі Київської області, має свої радості та печалі. І щастя, і горе жителі села зустрічають разом. Усією громадою допомагають тим, хто цього потребує. У Поділлі серед незахищених верств населення є кілька дітей напівсиріт, людей з інвалідністю, тощо. Але переважна більшість тих, хто потребує уваги та підтримки – це самотні люди похилого віку. Про те, як живеться жителям Поділля, розповідає сільський голова Павло Михайлович Бойко.

– Допомагаємо, чим можемо. Зокрема – продуктовими наборами, до Нового року чи Великодня. Також вдалося допомогти кільком дітям з багатодітної родини оздоровитися у санаторії "Поляна". Самотніх людей похилого віку в нашому селі – 50% від загальної кількості жителів Поділля. До стареньких людей ставлюсь, як до рідної мами. Намагаюся допомогти всім, хто цього потребує, в міру своїх можливостей. Навіть словом – і тим допоможу. Адже слово може зарадити краще, ніж будь-які ліки.

На жаль, трапляються у нашому житті моменти, коли люди, котрим допомагали усім серцем, є невдячними. Як бути? Чи можна цьому зарадити? Павло Михайлович, почувши це моє запитання, просто відповів – Я їх прощаю. Не варто тримати зла. Треба усіх прощати. Так просто і, водночас, складно. Адже це велика праця – завжди залишатися добрим і вміти прощати. Протоієрей Олександр Губенко, настоятель Свято-Покровської церкви, що у селі Поділля Баришівського району, знає про це не з чуток. Адже куди ж, як не до церкви, поспішають люди, коли на голову звалиться біда. Про роль громади і Церкви у такій благородній справі, як благодійність, говоримо з Отцем Олександром.

– Ми співпрацюємо, допомагаючи тим, хто цього потребує. Лише гуртом можна зробити щось дійсно хороше. Усі разом намагаємося допомогти – і Церква, і громада села. Спільні зусилля – дуже важливі для села. Так, нещодавно на Службі Божій у церкві було оголошено збір допомоги для бійців АТО. У селі Морозівка є родина волонтерів, котра опікується нашими бійцями. Вони готують для них домашню їжу, випічку тощо. А також збирають таку допомогу в інших селах нашого району, таких як Василинівка і Поділля. За день до кожного від’їзду волонтерів на Схід, ми оголошуємо, зокрема, на Службі Божій, збір допомоги, і тоді кожен куток у селі допомагає, хто чим може.

Отець Олекандр проводить дуже активну діяльність у селі. Зокрема, він є організатором літнього табору для дітей при Свято-Покровській церкві. Ось, що він розповів про роботу табору:

– Ми разом з волонтерами готуємо для дітей програму відпочинку. Табір відвідують і місцеві діти, і школярі, котрі приїжджають до родичів у Поділля. Наші місцеві бабусі, почувши, що табір діє при церкві, із задоволенням пускають туди дітей. У таборі діють по три-чотири загони різних вікових категорій. Ми намагаємося підготувати для дітей цікаву програму, щоб у них був організований та корисний відпочинок і вони не мали часу на шкідливі розваги. Що приємно, у таборі діти між собою знайомляться ближче і товаришують.

Як реагуєте на невдячність людську? – запитала я. Отець Олександр відповів:

– Людина, що відповідає за когось, частково бере на себе тягар невдоволеності інших. Це доля тих, хто стоїть на чолі колективу чи організації. Коли летять камені у спину від тих, кому допомагав, то потрібно з терпінням усе те зносити і продовжувати робити добро. А люди, побачивши це, можливо, змінять свою точку зору, своє життя. Робити добро потрібно незалежно від того, що отримаєш навзаєм. Хоч це і не просто. Змінити людину без її стремління до цього – майже неможливо.

Я дуже радий бачити, коли людина, якій вдалося допомогти, не впадає у відчай, а крок за кроком реалізовує себе у різних напрямках. Як священик, я завжди намагаюся підтримати добрим словом.

Готуючись до дуже важливої для мене поїздки, я і сама звернулася до небайдужих людей за допомогою. Яким приємним сюрпризом було для мене те, коли одного чудового вечора до мене завітала Валентина Борисівна Гаврись. Вона передала для мене грошову допомогу від благодійника, який не побажав, щоб я називала його ім’я. Радості і вдячності моєї немає меж! Так хочеться від усього серця побажати цій людині стільки ж добра і щастя, скільки лише можливо у цьому складному світі!

З Валентиною Борисівною я познайомилася спочатку заочно, адже багато чула про її доброту, чуйність, небайдужість. Вона також не залишається осторонь чужої біди і допомагає, чим може. Хоч і засипала я її запитаннями, та говорить вона про себе більше, ніж скромно:

– Я допомагаю всім, хто до мене звертається, незалежно від особистого ставлення до людини. Порадою, або даю координати фахівця, якщо сама не маю можливості допомогти. Моє життєве кредо: допомагати всім людям без будь-якої користі для себе. Завжди намагаюся допомогти, як тільки з’являється можливість.

Лариса Василівна Борзак, директор Баришівського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, за своїми професійними обов’язками допомагає незахищеним верствам населення. Та не лише професія спонукає до цього, а і власна небайдужість, адже роботу соціального працівника нині складно назвати легкою. Про діяльність Баришівського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, говоримо з Ларисою Василівною:

З якими категоріями громадян працює Центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді? Яким чином провадиться робота?

– Ми працюємо з категоріями людей, що опинилися у складних життєвих обставинах. Це й інвалідність (у батьків чи дітей), і проблеми з алкоголем, а також безробіття як причина складних стосунків у сім’ї, вимушені переселенці, одинокі матері й батьки та прийомні сім’ї. Таких родин у нас є п’ять, в них виховуються загалом 11 дітей. Наша робота полягає у тому, що люди звертаються за допомогою, або ми виявляємо тих, кому потрібно допомогти. Ми беремо під супровід родини з дуже тяжкими життєвими обставинами, іншим надаємо потрібні послуги, залучаємо до наших заходів, здійснюємо соціальний патронаж. Сім’я під супроводом перебуває до року, ми працюємо на виправлення чи мінімізацію складних обставин. Якщо ж ситуація не змінюється, якщо не має бажання з боку родини (буває і таке, на жаль), то або вилучаємо дитину, або передаємо інформацію відповідним службам для контролю безпеки дитини.

Розкажіть, будь ласка, про акції та проекти, які організовує, або в яких бере участь Центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

– "Допомога поруч", під час якої збираємо самі або отримуємо від благодійників допомогу, яку потім адресуємо тим, хто цього потребує. "Допоможи дитині врятувати життя" – акції зі збору коштів на забезпечення ліками або на термінову операцію для незахищених верств населення. В рамках таких акцій чотири рази на рік відбувається благодійна лотерея.

Акція "Великодній кошик" – готуємо продуктові набори для родин, що знаходяться під нашим супроводом, а підопічним школярам допомагаємо шкільним приладдям в рамках акцій "Скоро до школи", "Веселий портфелик". Проводимо також психологічні й творчі майстер-класи з дітьми родин, котрими опікуємося. Робимо практичну роботу, налагоджуємо їх психоемоційний стан. Вже три такі заходи відбулись цього року.

Чим для Вас є допомога незахищеним верствам населення? Чи завжди є можливість допомогти?

Допомагати – це потреба моєї душі. Я завжди намагаюся допомогти, навіть, якщо людина вважає, що їй у її складному становищі комфортно. Просто шкода дітей. Прикро бачити картину, коли відвідуємо сім’ю, а там – батько і мати п’яні, а дитина самотня, брудна і голодна… Хочеться, щоб діти були захищені та нагодовані, жили у теплому середовищі. На жаль, можливостей допомагати дуже мало. Державних коштів хронічно не вистачає.

Але світ не без добрих людей. Ми щиро вдячні усім, хто допомагає нам і нашим підопічним. Це, зокрема недільна школа при Михайлівському золотоверхому монастирі (м. Київ), керівник школи – Отець Петро займається благодійною і волонтерською діяльністю. Батьки учнів школи готують для наших підопічних потрібні речі, або ж просто солодощі та подарунки. Також наші підопічні відвідували різдвяні та великодні концерти у Михайлівському золотоверхому соборі. Ми маємо досвід співпраці з благодійними фондами. Так, фонд "Інше життя" проводить чотири рази на рік виставки дитячої творчості, наші діти беруть участь у цих заходах.
Тож, ми не втрачаємо надію.
 
Після знайомства з такими людьми, як мої співрозмовники, приходить розуміння, що нам, звичайним людям, не варто втрачати надію. Адже це останній промінчик у бурхливому морі людського життя.