БРАТИ КАПРАНОВИ: «СИНА ВИГНАЛИ ЗІ ШКОЛИ, БО ЧИТАВ ПІД ПАРТОЮ НАШУ КНИГУ»

Розмова із засновниками видавництва «Зелений пес», газети «Друг читача» і сайту «Гоголівська академія», пиьсменниками і - віднедавна - музикантами Віталієм та Дмитром Капрановими відбувалась під час їхнього туру з музично-літературною програмою "Дзен.UA". Розмовляли про те, чому удвох писати легше, ніж поодинці, що відбувається з українським книговиданням і які молоді письменники вийшли з "ГАКу".
 


Вас називають письменниками, музикантами, видавцями і – навіть – шоуменами. Яке з цих амплуа вам все-таки ближче?

Брати Капранови. У нас є таке амплуа, а воно включає все, що ми хочемо наразі робити. Зараз – співати і створювати музику. До слова, наші пісні – це окремий жанр, за стилем співу-промовляння схожий на реп. А оскільки він виконується під кобзу, то ми його назвали «кобза-репом». Це такий спосіб подачі сучасної поезії. Україна-бо багата поетами, це найкраща поетична країна. По-перше, у кожному районі, на нашу думку, є поет національного масштабу, але нація його не чує.

У кожній області, на нашу думку, живе мінімум один-два поети європейського масштабу, просто Європа про це не знає. Україна потенційно дуже сильна поетично. Біда в тому, що поезія до людей не доходить. Далеко не в кожному райцентрі є книгарні. Тож ми вирішили, що доносити поезію до людей треба безпосередньо, і найкраще це зробити допоможе музика. Це не значить, що ми стали шоуменами, «філіпами кіркоровими». Можливо, завтра придумаємо щось нове. Ми займаємося тим, що нам цікаво, і спілкуємося з людьми, яким це цікаво теж. 

Все, що ви робите, робите разом? Мабуть, і не позиціонуєте себе окремо, як Віталія і Дмитра? 

Такими ми народилися, отак пов’язані. Мати нас навчала, що це – найцінніше. Нас часто питають: як ви можете вдвох? А ми часто не розуміємо: як ви можете по-одному? Найстрашніша хвороба сьогодення – це самотність. Дивимося на людей навкруги і думаємо: Боже, як же їм самотньо! Нам – не буває, бо ми разом все робимо: пишемо, граємо, співаємо. Навіть вірші разом пишемо, на що вже процес інтимний. Ми не знаємо, як. Проте інакше не вміємо. 

Удвох писати книги важче чи легше?

Якщо проаналізуєте літературу, то й самі побачите, що співавтори переважно видають якісніші тексти. Бо в тебе завжди є редактор, якому ти довіряєш. Коли пишеш двох – це ще один контроль якості. Як показує досвід, за кожним великим письменником сидів великий редактор. А ще в такому випадку література перетворюється на мистецтво публічне. Зараз усі наймодніші прояви мистецтва – відео кліпи, фільми – створюються колективно. У нас писання – процес відкритий.

Розмовляючи між собою, у такий спосіб мислимо, творимо. Інколи люди ображаються, кажуть: ви говорите, наче нас нема. 

Поодинці займатися творчістю не пробували?

А сенс? Ми поодинці тільки дітей робимо (сміються). До речі, так само відповідаємо на запитання, чи не плутаємо дружин – вони ж у нас теж близнючки. А в писанні поодинці не бачимо жодного приколу: це складно, не дуже цікаво й не надто зручно. То навіщо себе мучити?

Що читають ваші діти? 

Насамперед те, що самі хочуть. Нас в тому числі. Колись ми намагалися радити якісь книги, але коли почули, що «Три мушкетери» - страшенне занудство – дуже здивувалися. А потім розгорнули, там справді перші 15 сторінок – подорож Д’Артаньяна з Гасконі до Парижа. Сучасна молодь такого не читає, хоче більше подій, екшену. Наші ж діти уже дорослі, зараз, наприклад, студіюють підручники з Інтернет-маркетингу. А нас читати стали добровільно. Якось навіть сина вигнали зі школи за те, що читав під партою нашу книжку. Це наша гордість і найбільше визнання!

Знаю хрестоматійну уже історію про те, як було засноване видавництво «Зелений пес» - коли ви приїхали до України і не мали, де видати свою книгу, тож довелося самим ставати видавцями. Який сегмент українського книжкового ринку ви охоплюєте тепер?

Починали ми із розумінням, що в українській літературі страшенно бракує популярних жанрів. На той момент, на початку 2000-х, українською можна було прочитати тільки те, що називається «літературою високої полиці» - або етнографія, або філософія, історія, або якась дуже специфічна така література. Виходило так: якщо я хочу прочитати детектив чи дамський роман, мушу робити це російською. Отак люди автоматично й русифікувалися від книг.

Ми вирішили, що українською треба починати друкувати й легке чтиво. Але реагували спершу на це неоднозначно. У нас, скажімо, була серія дамських романів «Мелодії серця» і цікаво було спостерігати, як її сприймали на Львівському форумі видавців. . Ми бачили, як жінки – такі «пор’ядні львівські пані» - так підходять, начебто цікавляться чимось іншим, а самі краємо ока зиркають на ці обкладинки із серцями. Але купувати не поспішали, був якийсь снобізм: як це, я така інтелігентна пані буду читать оці соплі в цукрі? Зараз, слава Богу, такої картини уже нема.

І, власне, на такій ідеї ми працювали до 2009 року. А коли настало – «покращення» - спочатку у вигляді кризи, потім – у вигляді влади, на превеликий жаль, мусили дещо змінити політику видавництва. Зараз не маємо вдосталь грошей, щоб вкладати їх у великі, масові наклади, тому перемістилися частково у дитячий сектор, бо дитячі книги користуються попитом. Намагаємося до цього підходити небанально. Серед нових книг – серія «Наш найкращий» - це книжки, з допомогою яких батьки, дідусі й бабусі зможуть стати потрібними дитині, які навчають батьків гратися з дітьми. 

Інша ніша, у яку ми пішли – специфічна, більше історично-етнографічна література. Бо ринок, на жаль, колапсує, і ми вимушені виживати на вузьких секторах, там де є попит. Наша історія з перекладами Віктора Суворова – один із яскравих показників.

Якось ми зметикували, що досі немає Суворова виданого українською, хоч він і етнічний українець. Знайти його було нелегко, він реально ховається, бо над ним досі висить смертний вирок. Але ми проробили велику роботу. І зрештою першою книгою Суворова українською стала «Кузьміна мать», «Її ім’я було Татьяна» взагалі у нас вийшла раніше, ніж в Росії. Нам цікава така співпраця і ми переконалися, що українцям книжки Суворова потрібні, половина накладу уже розійшлася. А ще такі проекти як «Мальована історія незалежності України» - він дуже важкий, масштабний, разом з консультантами-істориками ми працювали над ним два роки. Але й результат вийшов більш, ніж очікуваний – книжку усі хочуть, ми не встигаємо друкувати, розбирають дуже швидко.

Цікаво, де ви шукали авторів для, скажімо, перших україномовних дамських романів, якщо така література досі видавалася виключно російською?

Як не дивно, попри те, що дамські романи не видавалися, вони писалися. Нам треба було тільки пустити поголос, що тепер є де їх друкувати – і вони самі пішли. Частково автори працювали на Росію і писали російською, а тут відчули, що можна українською, і почали слати нам свої старі рукописи або переробляти російські твори на українську. З’ясувалося, що й багато журналісток пишуть для себе. Симона Вілар (очолює рейтинг найуспішніших українських письменників. – авт.) сама до нас звернулася, бо хотіла, щоб її книги були і українською. 

Власне, те, що тоді «закрутився» видавничий процес і призвело до появи нових імен – Василя Шкляра, Ірен Роздобудьмо, Лариси Денисенко. Вважаємо, в цьому певною мірою є й наша заслуга. Ви не повірите, але тоді багато хто всерйоз записував, навіщо, мовляв, видавати детективи й іншу популярну літературу українською, якщо вся вона є російською. Запитували, навіщо псувати мову, літературу, псувати смак українського читача. Тоді ми вигадали конкурс «Золотий Бабай», який діяв за тою формулою, що потім перейшла до «Коронації слова», яка нині в силу анонімності авторів є одним із найоб’єктивніших літературних конкурсів. 

Тобто українська книга таки розвивається?

З часу, коли ми починали свою історію на книжковому ринку, прогрес помітний. Ми ж починали із торгівлі книгами, організували послугу «Українська книга – поштою». Для цього пройшлися по всіх тодішніх видавництвах і уклали каталог українських книг. І з усією відповідальністю можемо заявити: на 1998 рік в усій Україні існувало 600 назв книжок українською мовою. Усіх - включаючи й навчальну, дитячу, дорослу і довідкову літературу! Сьогодні такий стан не можемо допустити й у найстрашніших снах. І от за десять років від 600 книжок усього ми дійшли до того, що в Україні на рік видавалося близько 20000 найменувань книг. Скажіть: чи хоч один вид промисловості за роки незалежності розвинувася такими темпами?

Ви заснували сайт «Гоголівська академія» (скорочено – «ГАК»), де письменники-початківці можуть оприлюднювати свої творіння. Наскільки слідкуєте за його діяльністю?

Коли починався «ГАК», ми там сиділи кожного дня, під різними псевдонімами, організовували творче життя. То був такий наче прототип творчої соціальної мережі. Коли усе саме закрутилося, звісно, відійшли убік. У певний момент там з’явилася критична маса талановитих особистостей – Сергій Татчин, Антон Санченко, , Юрій Камаєв, Дана Рудик, Дара Корній, Макс Кідрук… Нині це вже знані імена.

Коли ми називали ресурс «Гоголівською академією», мали на увазі академію з одного боку як навчання, з іншого – як спосіб існування творчих людей. Вона виконала своє завдання на 100 %. Зібрала «вершки» тодішньої творчої молоді і віддала їх у паперову літературу. Нині читаєш результати «Коронації слова» - левову частку відзнак здобувають «гаківці». Це означає, що ми таки щось зробили у творчому процесі. Тепер наша задача полягає в тому, щоб в умовах, коли паперове видавництво справді сколапсувало і молоді нікуди діватися, знову закумулювати творчі сили на ГАКу. 

Проблема нинішньої української літератури полягає в тому, що не відомо, хто буде завтра. Ми ж не можемо весь час сподіватися на Забужко, Матіос, Андруховича. Так чи інак, а потрібна зміна. Не в тому сенсі, щоб зайняти місце корифеїв, а в тому, що притік молодої крові стимулює на творчість і «старих». Наприклад, Юрко Позаяк вже давно перестав писати. Ми організували проект «Вечір іронічної поезії», почали витягувати його на сцену. Він послухав Артема Полежаку, Михайла Карпового, нас – і почав знову писати. Ця стимуляція творчості – одне із завдань молоді.

Зараз багато людей, які відійшли від ГАКу, починають ностальгувати за ним, бо це був зовсім інший рівень спілкування. Потрібна реінкарнація ГАКу, і ми будемо над цим працювати.

Розмовляла Віталіна ЛІТВІНОВА.


Читайте також: Брати Капранови: "Біографія письменника - це його книжки"

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Віктор Винник про 15 років на великій сцені
Цієї осені у рок-групи "МЕРІ" ювілей – 15 років на великій сцені. Святкування розпочнеться концертом "15 років у твоїх мерідіанах" 27 жовтня у львівському Центрі Довженка. Про цей виступ, а також свою творчість і закордонні концерти сайту Ua Modna розповів Віктор Винник, фронтмен гурту.
Читати більше
Вимоглива й жіночна: тренер Ірина Ващук про гармонію та мотивацію
Чому важливо тримати себе у формі? З чого почати вести здоровий спосіб життя? Де шукати мотивацію та на кого варто рівнятися? До вашої уваги інтерв'ю з фінтес-тренером Іриною Ващук, яка вже багато років допомагає людям триматися в гарній формі.
Читати більше