Буває, читаєш книгу, але бачиш перед собою не слова у рівненьких рядках машинопису, а цілі картини, ситуації і події, що наче розгортаються на фоні написаного. Талановитий автор завжди вміє провести читача у світ свого твору, де панують його, автора, закони і філософія. І ці світи настільки різні! От світ молодої письменниці з Рівного Анни Шпилевської складається не з кольорів і форм, а з музики...
Як професійний музикант, Аня мислить категоріями звуків і саме з ними промальовує свої тексти, наповнюючи кожну сторінку тональністю і вібраціями. Навіть назва її дебютного роману "Лірник" натякає, що зі сторінок злинуть звуки. Але не тільки музичного інструменту, на якому грає головний герой, а й бурхливих річок, гірських верховіть, де щебечуть пташки і вітер грається листям та й самого світу, вібрації якого так чітко прослідковуються в українських Карпатах, де живе наш герой.
А ще там музика мудрості зрілої душі, музика щирої не конфесійної віри в Бога, музика любові до світу і головне – музика лепкої гуцульської говірки, якою написаний практично весь роман. А от чому так сталось і звідки все взялось краще розповість сама автор.
Аню, чому ти вирішила написати свій перший роман саме про Гуцульщину, адже сама ти з Рівненщини, а це доволі віддалені одне від одного світи?
Одного разу я поїхала в
Карпати і закохалася в енергетику гір, красу, діалект і людей, які розповідають багато цікавого. Я знаю, що у мене на
Поліссі теж багато гарних тем і старовинних традицій, які зараз досліджують етнологи. Можливо, сама колись поїду по рідному регіону в експедицію. Але Гуцульщина – це те, що мене дуже зачепило через мову і традиції.
Я за професією етномузиколог і в музичній академії у мене була можливість їздити по фольклорних експедиціях і досліджувати все, що цікавило. Поки більшість колег записували пісні, я розпитувала бабусь також про традиції, святкування, різноманітні народні дійства. Старенькі часто розповідають набагато більше, ніж ти хочеш почути. Одна жіночка якось півтори години описувала весь обряд весілля, який пам'ятала до найдрібніших деталей з усіма текстами пісень і діями. А ще я багато дізналась про долі людей і трагедії гуцулів, яка у кожного була своя. Все це якось ловилось, складалось і по-троху вписувалось у сторінки роману.
А чому ти обрала ліру, як основний інструмент для свого героя?
Мені самій дуже подобається цей інструмент. Я грала в дівич етно-гурті й там мала шанс познайомитись зі старовинною лірою. Скажу, що це дуже цікавий і примхливий інструмент, над яким треба було постійно "чаклувати" і підрихтовувати. Коли я взяла її в руки, то зрозуміла, що вона несе цікаву енергетику. Коли у ліри був настрій – вона гарно звучала, а коли ми на неї сердились чи нам здавалось, що вона фальшивить, то стрій ще більше падав. Якщо ж до ліри говорили, як до своєї подруги, трошки рихтували – вона починала набагато краще нам піддаватись. От я і подумала, що мій герой, крім того, що грає на
дримбі і сопілці, міг би грати також і на лірі. Окрім того, мені вдалось його "навчити"
таємної мови лірників.
До речі, про цю таємну мову. У романі є кілька фраз нею. Звідкіля ти сама її навчилась?
У нас було багато цікавих лекцій з етнографії та етномузикології, які мені дуже подобались і зараз інколи допомагають. Лірники, як і кобзарі, були в основному незрячі, їх багато переслідували і гнобили. Тому вони придумали таємну мову, якою спілкувались, коли відчували небезпеку для свого життя. Це повністю реальна мова, зараз вона відкрита для людей і її можна навіть вивчити, адже інформацію можна легко відшукати на просторах Інтернету.
Але мова лірників, то лише маленька частка лінгвістично різнобарв'я твого роману. Велику частину тексту написано гуцульською говіркою. Як тобі вдалось так добре освоїти цей ментальний пласт?
Це окрема історія. Кілька разів я їздила у Карпати до своєї подруги. Туди завжди брала з собою диктофон, бо знала, що точно знайду щось цікаве для себе: чи життєву історію старожила, чи традиції і легенди. Я вслуховувалась у мову, якою гуцули між собою говорили, і записувала. Були слова, яких я взагалі ніде і ніколи не чула. "Бавити чи кутати маржину", "правити сіно"… Мене це дуже цікавило і я взагалі хотіла написати весь роман гуцульською, але зрозуміла, що його буде важко сприймати. Тому вирішила залишити діалект лише для спілкування і роздумів гуцулів, а описові моменти робити українською. Вже при написанні часто доводилось звертатись до гуцульського словника Петра Шекерика-Дониківа, який писав цією мовою ще на початку ХХ ст.
І скільки часу ти працювала над романом?
Десь два-три роки. Загалом роман писався на листочках на парах, ще коли навчалась на останніх курсах музичної академії. Я навіть з деяких лекцій брала матеріал. Наприклад,
філософію Сковороди взяла з історії мистецтва. Інколи, на музикологічних конференціях чи коли викладачі проводили лекції, я робила вигляд, що все записую, а насправді писала роман. Саме в той час приходили думки і я мусила їх терміново зберегти. Але, хоч "рукописи не горять", прийшов час, коли з тих листочків його треба було передрукувати і звести в єдине ціле. Тоді я їхала в Карпати, набиралася натхнення і між навчанням та роботою, на класичних або етно-концертах в останніх рядах на балконі писала. Та більшість роботи з ноутбуком пройшла на полонині. Якось подруга залишила мене там, а сама пішла допомагати батькам. Я собі сіла, навіть трішки заснула. То був жовтень. Я прислухалась: співають пташки, мукають корови, їде потяг – всі ці звуки стали в єдину музичну лінію, яку я захотіла описати і пропоную до прочитання (
уривок з роману можете знайти вкінці інтерв'ю- ред.). Але завжди хотілось щось вправити, допрацювати, змінити…
У романі також є багато бібліографічних вставок про відомих людей, історичні факти, навіть містичні ритуали…
Ну, це мій перший серйозний твір, тому хотілося вмістити в образ лірника все, що вмію, знаю і хочу розповісти. Обов'язково мусила згадати
Лисенка і його "Наталку Полтавку", також
Шевченка. А ще, коли дивлюсь якісь цікаві програми чи слухаю етнографічні розповіді, вичитую інформацію у блогах чи старих журналах і мене це зацікавлює – обов'язково мушу вплести у сюжет. Наприклад, в одній з передач про подорожі згадували таблетку "джахармура". Її індуси виготовляють з отрути змії, щоб нею ж лікувати зміїні укуси. Знайшла собі ця річ місце і вдома у мого лірника.
А сам герой – дід Северин – це справжня постать чи такий-собі збірний образ?
Певно, таки збірний образ. Але колись я познайомилась з одним старшим паном, який бачить людей наскрізь, має дар, як мій лірник, і вміє нетрадиційно лікувати. Та все решта – це образи і риси людей, яких я зустрічала у житті. Просто, коли ти пишеш про конкретну людину – ти прописуєш її долю. А я не хотіла так ризикувати.
А як щодо описаних ритуалів? Наприклад, із сорочкою чи шаблею.
Їх я вичитала в етнографічних збірниках та історичній літературі й трішки переробила на свій лад. Описувати справжні ритуали мені теж не хотілось. Не хочу бавитись із такими серйозними речами. Думаю, що для літератури і цього достатньо – вигаданих фантастичних моментів.
Аню, скажи, а ти планувала свій роман чи сюжет сам захоплював і вів за собою, як це часто буває у літературі?
Насправді, до кінця роману я навіть не здогадувалась, яким буде герой, як себе поведе у тій чи іншій ситуації. Розуміння того, куди зайде сюжет, Бог мені відкривав поступово. Для мене цей твір дуже вистражданий. Бувало таке, коли не знала, що пишу, але мусила це написати, виписатись. Я цим навіть не керувала. Мій герой сам вів мене за собою і навіть риси його характеру додавалися у процесі.
У романі я знайшла дуже багато мудрих життєвий посилів, зрілої, навіть старечої філософії і живої, тобто не класичної канонічної, віри в Бога. Так, наче герой дружить із Всевишнім і має з Ним особливі стосунки. Тому здається, наче "Лірника" написала людина в літах, але ти почала над ним працювати, коли тобі було ледь за двадцять.
Люблю психологію. Я намагалась уявити, як би себе поводила справжня старша людина у прописаних ситуаціях. Мені цікаво спостерігати за людьми, за їхніми емоціями, звичками, спілкуванням. Особливо це підмічала в експедиціях. Саме з життєвих контрастів людей, які зустрічались мені у житті, і черпала свої натхненні нотки. А одна з історій, де героїня Долина розповідає про свої поневіряння на заробітках у Польщі – абсолютно реальна. Все це трапилося з моєю старшою подругою, і коли вона це розповідала, ми подумали, що такий повчальний сюжет може колись комусь стати у нагоді. Адже найголовніше в цій історії те, що ідея Бога і віра в Нього завжди допоможе. Це чудово вписувалось в емоційний фон роману, тому я із задоволенням її взяла.
Також я багато спілкувалась зі священниками і віруючими людьми різних конфесій, що дало мені духовні мотиви для написання. Саме ця ідея віри для мене була найголовнішою. Як би це банально не звучало – я вирішила, що у процесі лірник має здійснити покуту, роблячи добрі справи. Мій лірник любить Бога і намагається дотримуватись канонів. Не завжди, звичайно, це у нього виходить, адже всі ми робимо помилки і, насправді, кожен з нас грішний та мусить спокутувати свої гріхи. Мене дуже захопили і надихнули почуті десь слова, що гріх – це зрада Богові.
Лірник говорить з травами – це наче язичницька традиція. Але він цим не керує і не він це вибирав для себе. Йому цей дар дано від природи, передався від
предків-характерників. Але перш за все – він не язичник, а людина, яка все ж вибрала собі релігію. Просто вона йде за покликом природи.
Ти - молодий автор. Що довелось пройти твоєму роману від рукопису до книги?
У мене цей процес був доволі хаотичний. Я весь час щось перекреслювала, переписувала. Мені багато чого у тексті не подобалося. Вкотре перечитуючи якийсь уривок, сумнівалась, що це я написала, бо він здавався мені геніальним. А через дві-три хвилини вже думала, що це просто жах і ніхто цього не читатиме. Намагалась подати роман на "Коронацію слова" і спочатку мене трохи образило, що не отримала відзнаки. Але зараз розумію, що тоді текст був ще не достатньо хороший. Мені взялась допомагати прекрасний літературознавець і письменник Таміла Тарасенко, яка дуже коректно і акуратно допомагала доопрацювати роман. Потім вже я почала шукати видавця. Надіслала працю у всі відомі видавництва, але не отримувала ніякої відповіді. Та якось раптом, просто шукаючи в мережі цікавинки про Карпати, наткнулась на "Писаний камінь". Виявилось, що це не тільки гора, а й видавництво таке є. І саме там мене погодились надрукувати за кошт видавця. Придумали дуже цікавий формат книги, а обкладинку намалювала моя колежанка, яка наразі проживає в Іспанії. Вона надихалась пейзажами іспанських гір та моря.
А як сталось так, що ти, музикант з абсолютним слухом, потрапила у літературне середовище?
Так, я справді музикант і професійно граю на фортепіано. Після музучилища, де я вивчала теорію музики – обирала шлях, куди піти далі. Уже тоді я вела свою рубрику у рівненському журналі про класичну музику. Хотіла вступати на журналістику, але обрала Консерваторію і паралельно закінчила курси журналістики при УКУ. Моя професія передбачала, що я можу займатись музичною журналістикою. Вже після закінчення навчання я працювала у філармонії, що було для мене просто подарунком долі.
У своїй першій друковані збірці "Симфонія хаосу" мені хотілось пограти з різними жанрами: там і оповідання, і життєві замальовки, і гуцульська містерія, і поезія – як у класичній симфоній є чотири частини. А коли ще була маленькою, то писала віршики. Пригадую дуже кумедний випадок: десь у класі 3-4 вирішила піти на літгурток. Заходжу в студію, де засідають рівненські поети, а там сидить такий солідний мужчина з пишними вусами, видно, не чекав, що хтось зараз прийде. На столі у нього застелена газета, на якій дуже гарно розмістились горілочка, сальце, цибулька і часничок. І він так смачно все це їсть… Тоді я подумала, що то, мабуть, всі поети люблять так гарно поїсти.
Вже старшою, коли навчалась у муз. училищі, мені допомогло літературне об’єднання "Поетарх". Там працює дуже талановита викладачка Тетяна Іванівна Горбукова, яка і привила мені любов до літератури та навчила правильно писати. Ми тоді робили різні концерти, імпрези, на яких мене і помітила голова рівненської спілки письменників Лідія Рибенко. Вона запропонувала поборотись за грант зі своїми творами. Саме отримані тоді 5 тис. грн. і стали моє платформою для публікації "Симфонії хаосу".
Повертаючись до "Лірника", розкажи, що ти хотіла донести до читача своєю книгою?
Я сподіваюсь, що після прочитання люди більше зацікавляться фольклором. Хотілося також показати якусь частинку історії та нашої культури, тому загадую і тісно вплітаю в сюжет козаків-характерників. Маю надію, що технічна епоха, яка є у нас зараз, не вбила цікавість молодих людей до своєї історичної пам'яті, хочу, щоб мої читачі згадали про своє коріння, знали етнографію.
Крім того, я мрію, щоб мій роман екранізували. І це, мабуть, одна із найбільш нездійсненних мрій. Знайти продюсера чи режисера, який би взявся за автентичний проект, на даний час дуже важко. Але хто знА…
Хочу також додати, що у моєму романі культивувалися моральні цінності: ідея добра і доброї людини, яка, незважаючи на те, що її ображають та не розуміють – допомагає іншим. Також, ідея любові до Бога, який є для нас найважливішим. Це речі, завдяки яким існує світ і всі ми в ньому живемо.
Спілкувалась Іванна Подольська
Що ж, давайте вирушимо у невеличку мандрівку гуцульським краєм, куди завела заплутана нитка життя непрОстого діда Северина і послухаймо разом з ним світ, який відгукується кожному з нас різною мелодією.
"Чи спав лірник довго, а чи ні – точно не знав. Прокинувся й прислухався – десь далеко озивалися цвіркуни, корови бились дзвіночками об теплу й мокру від сліз Сонця, траву. Ген далеко їхав цуг. Чи то лірник чув відгомін за кілька сотен кілометрів? Десь гавкали перги, а когути час від часу сповіщали про себе рясним кукуріканням.
– Дай, Боже, новий день! – сказав сам собі Северин. – Ось розкукурікались. Не схоже, шоби то була п'єта поранню. То ниньки друга пополудню…
Співала якась дивна птаха, то розбавивши своїм голосочком звуковий простір, то стрепенувшись, летіла забавляти Небо. Та оці прекрасні природні звуки розбавляли шум машин та звуки бензопил, що роїлися-мучили-нищили Ліс. Гули бджоли, комахи пролітали повз розчинене вікно, хлюпали своїми розпеченими "дз" на полотно його слуху і летіли геть. Десь кричали-бавились діти, сварячись, чия корова ниньки увечорі перша прийде д'хаті. Дідові й трактор почувся, бо ж до дороги – недалечко. Ті пахощі, звуки, розпечена млість Карпат заглядали у душу. Питали-розпитували: "Чи живі ще, діду?". А він пручався, не хотів мучити ні себе, ані Остапа, ні Долину з сином, котрі його виходжували. Коров'ячі перегукування та передзвін дзвіночків видавалися Северинові схожими до церковних дзвонів, що очищували, примножували теплом та енергією. Він чув попід хатою землю, другу рідну землю, що має під низом ґрунт, підземні води, б'є кількома потічками, що вміщуються у річку та пливуть ген – за виднокруг. "А якщо й справді то все, же маю нині, – моя доля? Не заховаєшся, не стримаєшся, не відірвеш від серця, – думав за час, що лежав, Северин. – Тут все мені рідне…" – з цими думками засинав."
Анна Шпилевська, уривок із роману "Лірник"
Завантажити електронну версію роману можна тут ukrainka.org.ua/lirnyk
Замовити паперове видання "Лірника" або співпрацювати з автором: anna.shpilevska@gmail.com
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
