Анна Гречишкіна: "Рішення про навколосвітню подорож - найголовніше у моєму житті"

Аню - милу, худорляву дівчину з м'якою посмішкою та татуюванням єдинорога на лівому передпліччі, ми зустріли випадково і до розмови змогли її запросити під час її візиту до школи святого Миколая в Чикаго.
 

Коли вона повністю потамувала цікавість її малих шанувальників (а всі люди, котрі з нею зустрічаються, стають шанувальниками), ми змогли поспілкуватися.

Аня - киянка, котра опинилася за тисячі кілометрів від рідного міста, подорожуючи світом під гаслом "I have a dream", про що декларативно нагадувало друге татуювання. З кожною відповіддю відкривалася її багатогранна натура. Колишня банківська працівниця та перекладач, покинувши розмірене життя, подалася у складну мандрівку навколо світу. Аня - є першою українкою, котра зважилася на це.

Аню, розкажи про себе? Як сталося, що така тендітна, інтелігентна дівчина захопилася  байкерством? Як ти до цього прийшла?

Складне питання. Я - родом з Києва: народилась там і виросла, навчалась в Інституті інозмених мов (тепер Київський державний лінгвістичний університет), за фахом - англійська мова і література, українська мова і література. Потім я закінчила Міжнародний інститут бізнесу, це така бізнес-школа, за фахом "управління людськими ресурсами", ну і останнім часом працювала і в тій, і в іншій сфері. Спочатку була менеджером з персоналу в банку декілька років, потім в благодійному фонді, теж у тій галузі. Мотоциклом їздити почала 9 років тому. Як це сталося – я не можу пояснити навіть сама собі.

Мотоциклом – це ж навіть не ровером, я б навіть сказала, що мотоциклісти – це така собі елітна група. До цього ти мусила якось прийти – ти слухала рок-музику, ти тусувалась з бородатими хлопцями? 

Я була дуже сором'язливою дівчиною, навчалася добре в школі, в університеті, ні про що таке не думала. Ніколи в мене не було друзів-мотоциклістів, я навіть ніколи не каталася на мотоциклі в якості пасажира.

Тобто, ти не екстремалка?

Ні. Тому навіть – звідки це катання і з чого воно все почалося – я сама собі відповісти на це не можу, бо ні друзів, ні знайомих – нікого такого не було. Просто одного разу виникла думка, що я хочу навчитися їздити на мотоциклі.  

Може ти кіно якесь подивилась?

Можливо. Я розумію, що існує закон збереження енергії – ніщо ні з чого не виникає просто так. Можливо, був якийсь поштовх – або кінофільм, або музика, але я цього не пам'ятаю. Можливо, воно десь глибоко, в підсвідомості залишилось, і якось там виплило одного разу. Але отак от сталось. Я почала спілкуватися з одним товаришем через інтернет, і там слово за слово, він спитав: "Яке в тебе хобі, взагалі, чим ти цікавишся?" Я йому сказала, що я б хотіла навчитися їздити на мотоциклі, але не знаю, з якого боку до того підійти взагалі. А він каже: "О, тобі пощастило, я байкер, я можу тебе навчити їздити". Він мене не навчив їздити, це ж треба терпіння таке – бо я не керувала навіть машиною, і взагалі, з технікою була на "ви". Але він порекомендував мені піти в мотошколу навчатися. Я там декілька місяців вчилась, купила свій перший мотоцикл ще навчаючись в тій школі – ну і так з того воно все почалося. Я почала їздити спочатку по Києву, потім по Україні, потім все далі і далі, і я відчула, що мені це подобається – саме на мотоциклі, саме в далекі країни, саме спілкуватися з іншими людьми, бачити як вони живуть, потім писати про це. 

А ти ще й пишеш про це? Де ти про це дописувала?

Спочатку в свої щоденники на мото-форумах, потім мотоциклетні деякі журнали почали пропонувати писати. Ну, це були більш аматорські дописи, але мені все одно це дуже подобалось. І одного разу, звідкись з космосу, виникла думка про навколосвітню подорож. На той час я вже побувала в Східній Європі в деяких країнах – Румунія, Туреччина, Болгарія, в Грузії. На Близькому Сході - в Сирії, Йорданії, Лівані. 

В тебе є наліпка на байку - Принцеса. Це твоє прізвисько, ти і на мото-форумах під ніком  "Принцеса" писала?

Так.

Це прізвисько з дитинства?

Можна сказати й так.

Тебе батьки так називали?

Скоріше, друзі у школі. Просто там якось виникло питання: "Ким ти хочеш бути, коли виростеш?" і я відповіла, що хочу бути принцесочкою. І отак воно до мене досі причепилося.

А яким був твій перший байк? Не тобою куплений, а той, на який ти сіла і поїхала вулицями Києва.

Ну, я поїхала на своєму байку. Почала я навчатися на "Мінську" по площадці, але то був не мотоцикл, а страшне щось. А мій перший був Kawasaki Eliminator, 125 кубів – такий невеличкий крузер, але мені дуже подобався. Їздила я на ньому один рік лише, на другий рік в мене його вкрали, прямо з-під дому. Я сама винна, я навіть не нарікаю на тих, хто його вкрав, тому що він стояв там цілий тиждень і я лінувалась його відвезти до гаражу. Я трохи поплакала, але що робити. Дуже хотілося їздити і тому  взяла у банку – якраз тоді я працювала в банку – позику і купила вже великий мотоцикл, Kawasaki Vulcan 900.

А ти їздила на роботу на мотоциклі?

Інколи на мотоциклі, але в основному на громадському транспорті, наприклад, метро.

А як ставилися твої колеги до того?

Вони були вражені.

Приємно вражені? 

Так. Особливо тим, що я на той час їздила у шкірі – косуха в мене була, шкіряні штани. Тобто, я виглядала так собі прикольно. Це я приїздила в банк, брала із собою, звичайно, сукню і це було "преображение" зі шкіри в дресс-код банківський. А потім, ввечері, коли я знову переодягалась, всі просто приходили до кабінету подивитись.. В них якось не співпадав образ гарної дівчини з образом такого байкера. 

Яка перша твоя подорож за межі міста, тобто, коли ти поїхала далеко, довше ніж на кілька годин?

Ну, в перший рік це була по Україні тільки.

На скільки в тебе кілометрів найдовший маршрут по Україні був? Які ти області відвідала?

Я поїздила по всій Україні, насправді, від Одеси до Криму, звичайно. 

Тобто, найдовший – це можна сказати, що до Криму?

Можна сказати і так. 

Ти робила однією подорожжю?

По-різному.    

Я так розумію, тобі для цього потрібна була відпустка на роботі?

Так, в якійсь мірі всі мої відпустки були присвячені мотоциклетним подорожам.

Ти сама їздила чи з кимось?

По-різному. Інколи сама, інколи з кимось. Але, чим більше досвідченою я ставала мотоциклісткою, тим більше мені подобалося самій їздити.

А коли зважилась перший раз сама поїхати?

Насправді, моя перша поїздка за межі міста була на самоті. Я ще толком не вміла їздити, але на той час в мене ще не було такого щільного кола знайомств. Ті декілька людей, яких я знала, не могли туди поїхати. Це був байкерський з'їзд "Тарасова гора", може, чули про такий. Отак, я перший раз сама поїхала. Потім, звичайно, коло знайомих розширилось набагато, вже їздила інколи з людьми, інколи сама, але з часом я зрозуміла, що мені самій якось комфортніше. 

Ти до якогось байкерського клубу відносишся?

Ні.

Ні до яких груп не відносишся? З бороданями не їздиш?

Ні. Я їх знаю, і зараз я знайома, можна сказати, зі всіма. Принаймні, мене всі знають. Але не так щоб з кимось, з якоюсь великою групою їздити. Важче їздити в групі мотоциклами. Тому що в кожного свій темп, свій режим, знову ж таки, хтось зробить якусь дурницю, а ти їдеш за ним і треба якось реагувати. А якщо ти сам, то якось вільніше себе відчуваєш. Тобто, все залежить лише від цього. Тому, чим далі, тим я все більше їздила сама.

Отже, ти поїхала за кордон перший раз. Коли і куди?

Це була Росія. Я поїхала в Санкт-Петербург, тому що мені дуже подобається це місто. Одного разу я там була у відрядженні, не на мотоциклі, звичайно, і мене так вразило місто, що я вирішила побувати там на мотоциклі. 

А, наприклад, коли ти їдеш за межі України – це ж треба розробляти маршрут, не кожен район має свої нормальні дороги. Як ти ці питання врегульовувала?

Ну, збирається інформація про країну, налагоджуються якісь контакти, звичайно, з людьми, якщо це можливо. Якщо ні, то ти просто їдеш, мотелі-готелі шукаєш. Та якась інформація первинна в тебе є. Але, незважаючи на все це, коли ти приїздиш в країну, все одно все по-іншому. Виникають якісь ситуації, які треба вирішувати на місці, тому що все передбачити просто неможливо. Тому, знову ж таки, з часом оцей елемент планування ставав все меншим і меншим. Захотілося поїхати в країну – ну так розібралась, що й до чого, чи немає там війни, скільки там що коштує, скільки грошей брати, і все – сів і поїхав.

З якою середньою швидкістю ти їздиш?

Все залежить від дороги, від погоди, від настрою.

А якщо нормальна дорога?

Десь 100 км/год в середньому.

Мене от цікавить, де ти паркуєшся? Це ж дуже важливо, адже мотоцикли крадуть. От під'їхала ти до магазину – де ти паркуєшся?

Тоді під магазином, так щоб я його бачила. Якщо я ненадовго, то просто витягла ключі, забрала найбільш цінні речі, повернулась, сіла і поїхала. Якщо надовше десь – то треба вже закривати руль, класти на сигналізацію, якщо там є люди якісь надійні, то просити, щоб вони якось подивилися  за мотоциклом. Або платні парковки, або гараж якийсь. Це вже на місці якось вирішуєш. Запланувати заздалегідь, де ти зупинишся і де ти будеш паркувати мотоцикл – так ніколи не виходить.

Скільки годин на добу ти їдеш? 

Теж зовсім по різному. 

А найдовше і найкоротше?

Найдовше я їхала 24 години, насправді. Але це була така божевільна ідея. Є такий стандарт – Iron Butt, є Iron Butt Association – може чули таке. І там є різні нормативи – проїхати 1000 миль за добу, проїхати 2000 за дві доби... Ну, це така суто американська ініціатива – до речі, я зараз живу у президента цієї асоціації.
 

І от колись мені, ще декілька років тому спала ідея випробувати себе. І от я собі сіла і поїхала на тому Kawasaki Vulcan. Було страшенно важко, я там вже і засинала по дорозі.

Це де ти їхала так довго?

По Україні. Я зробила таке коло – Київ, Харків, Дніпропетровськ, Мелітополь, Одеса.

Тебе стягали потім з того крісла?

Можна сказати й так. В мене найбільша зупинка була – 20 хвилин, щоб просто заправитись, з'їсти снікерс, попити води. Я навіть не їла в той день майже нічого. Отак в 20 хвилин можна вкластися. Це була найбільша зупинка, але не тому що треба їхати, а це така режимна ідея.

Ти така людина, що навчена працювати з людьми, це твоя основна професія, і як лінгвіста також, і ти ж human resources займалась. Чому ти обираєш одиночні подорожі? Це для тебе "перезарядка батарейок", психотерапія? Що ти шукаєш в той час?

Знаєш, як це не дивно прозвучить, але коли ти їдеш сам на мотоциклі, в тебе більше more exposure to the world насправді. Тому що ти зупиняєшся – ти сам, і люди, які навкруги, вони відчувають себе вільніше, щоб підійти до тебе і почати розмовляти. Знову ж таки, коли ти сам, в тебе немає нікого там з твоєї групи, на кого можна покластися, попросити про допомогу або ще щось. Коли ти в групі, ти варишся в своєму соку. Коли ти сам, ти просто не маєш іншого виходу, як йти у світ, і звертатися до людей інших, спілкуватися з ними, попросити про поміч, або просто поговорити, тому що самотньо. Тому, насправді, те що я сама, для мене більше можливостей зануритися у світ. Якби я була з кимось, теж би був контакт, звичайно.

Тобто, ти шукаєш більше пізнання світу?

Так.

А про що ти думаєш, коли ти їдеш?

Різні думки. Інколи про щось цікаве, інколи ти просто їдеш і ні про що не думаєш. Ну, там вітер в голові, вітер навкруги. Дивишся за дорожньою ситуацією. Я люблю бути сконцентрованою, тому я навіть не слухаю музику, коли їду.

А наскільки ти бачиш довкілля, коли ти їдеш оцими дорогами?

Завжди бачу. 
 

Оцінюєш тільки дорожню ситуацію чи бачиш краєвиди?

Бачу, звичайно. Інколи мені надуває якісь такі цінні думки в голову, нізвідки. 

І ти зупиняєшся і записуєш?

Ні, я просто собі починаю продумувати, потім зупиняюсь, якось починаю їх "переварювати". Декілька разів приходили дуже цінні ідеї. 

Стандартне питання: чи не страшно тобі самій, як дівчині? Тому що на дорогах можна зустріти багато небезпечних людей.

Мені було страшніше перед початком подорожі. Тому що я оце усвідомлювала, що я сама, я жінка, будуть різні країни... Я пам'ятаю, що за тиждень до початку – а в мене була назначена дата 27 липня – і мені було так моторошно, мені було так страшно, навіть хотіла все відмінити, покинути. Але я розуміла, що не можу. Дуже багато людей слідкують за мною, дуже велика відповідальність. Я навіть не могла спати ночами, мені кошмари снились, і це було дуже страшно. А зараз набагато простіше, тому що я завжди кажу – що найважче зробити перший крок, тому що ти не знаєш, що буде за ним. Як тільки ти зробив перший крок, інші кроки набагато легші. Другий легше, третій ще легше. Тому що ти усвідомлюєш, що насправді немає невирішуваних проблем. Якщо виникає якась ситуація, ти не знаєш, що робити, головне не панікувати, а просто сісти, розслабитись і щось воно прийде. Або зустрінеш якусь людину корисну в правильному місці, в правильний час, яка чи підкаже чи допоможе, чи тобі, знову ж таки, щось надує у голову.

А ти везуча на людей? Тобі щастить?

Так. Мені здається, що я одна з найщасливіших і найвезучіших людей.

Але виникали такі ситуації, коли ти була в небезпеці, так би мовити? В реальній справжній небезпеці?

Якщо говорити про якусь реальну небезпеку – мабуть що ні. Але я от пам'ятаю – коли я їхала в Росію, на Далекий Схід, ближче до Владивостоку, ще до початку подорожі я знала, що відстань між Читою і Хабаровськом – там десь 2000 кілометрів – дуже небезпечна, дуже багато криміналу, багато вбивств там було саме мандрівників, і не через те, що там хотіли забрати щось, а просто "забавы ради". І ми хотіли так зробити мій маршрут (ми – це я і мої друзі, які допомагали в плануванні), щоб якось оминути саме цей відрізок через Китай. Але в Китай взагалі неможливо попасти на своєму мотоциклі – це дуже багато бюрократії, дуже багато грошей треба платити, ну – без варіантів. Тому я зважилась їхати по цій ділянці. Звичайно були вже контакти якісь, але я пам'ятаю: одного дня я мала проїхати 800 км, тому що це мінімальна відстань взагалі між містами, між ними взагалі нічого немає, людей немає...

А дорога є?

Дорога є. Що дивно, там нормальна дорога.

А бензоколонки?

Бензоколонки там – одна на 200 км, але є. І навкруги ліс, тайга, треба проїхати ці 800 км, і тут я розумію, що я вже не вкладаюся в світловий день, тобто я буду їхати вночі. І останні декілька сотень кілометрів я їду вночі, навкруги нікого немає, темно так, що хоч око виколи, єдине джерело світла – це мій мотоцикл, а в мене ще й розряджений телефон. І  от я думаю, що якщо зараз зі мною щось трапиться, то навіть ніхто не буде знати, де я, що зі мною.

От тоді стало страшно?

Було дуже страшно І ще було якось холодно... 

І чим це закінчилося?

Я доїхала до місця призначення, все було добре, все нормально, і мені потрібно було подзвонити до людей, які на мене чекали. Я зупиняюсь, я розумію що в мене телефон розряджений, і я шукаю свій ноутбук, щоб якось підключити до телефону, а там, на іншому боці дороги кафешка така, там п'яні люди, і я починаю згадувати оці всі історії про вбивства, про оцих всіх місцевих людей і дуже було страшно.

І як ти з цієї ситуації викрутилась? Ніхто не підступився?

Ні. Я, звичайно, там підключила телефон, швидко подзвонила, сіла на мотоцикл, поїхала, доїхала. 

Але от, що допомагає мені – я людина віруюча, до церкви ходила кожного тижня, хоча зараз трохи інша ситуація, але тим не менше. Перед тим, як сідати на мотоцикл, я завжди звертаюсь до Бога, навіть якщо це 100 метрів проїхати, і я вважаю, що це, можливо, основна причина того, що зі мною все гаразд і зараз, і взагалі за весь цей рік. Тому що ситуації були різні – різні дороги, мотоцикл важкий, інколи мені було дуже страшно, що я впаду.

А теоретично, якщо би він, наприклад, впав, чи ти спроможна фізично його підняти?

Ні.

Тобто, ти його витягти не можеш. А не було ситуацій, що треба було викликати якихось тягачів, щоб витягували звідкись, якусь аварійну службу?

Такого не було. Мотоцикл падав, не один раз. Слава Богу, не на швидкості, а так – чи на світлофорі не втримала...

І ти сама піднімаєш?

Сама – ні. Допомагають люди завжди, тому що я вибираю такі дороги, щоб там завжди був хтось, тобто я ніколи ні в пустелі, ні в джунглі не лізу. Завжди є люди, які піднімуть. Але теоретично, якщо мотоцикл без всіх оцих речей, без оцих пакунків – я його можу, в принципі, підняти. Не з першого разу, але якщо піднатужитись...

А скільки він приблизно важить?

250 кілограм чистої ваги :) Але з усіма речами - 350 кг

Назви його марку.

KTM Adventure 1190 кубічних сантиметрів. Тому, в мене в принципі є такий option – що якщо він впаде, не дай Боже, і нікого взагалі не буде навкруги, то я просто з мотоциклу знімаю всі речі, тобто роблю його максимально легким, і тоді спробую підняти. Але все одно, це для мене нелегка справа. 

І не факт, що вийде.

Ну, не факт, але можливо.

Скільки він бере бензину? Який бак?

23 літри, на ньому я можу їхати 350км.

Як ти фізично витримуєш таке навантаження? Як ти розраховуєш – скільки тобі треба кілокалорій, скільки ти можеш їсти, скільки можеш не їсти, скільки можеш спати, скільки не спати, скільки тобі треба пити? 

Знаєш, я нічого такого не розраховую, і я звикла, скажімо так, задовольнятися мінімумом, тобто, я можу не їсти цілий день.

Ти сил не втрачаєш від цього?

Звичайно, втрачаю, але я розумію, що мені потрібно доїхати – я ж тут не впаду і не вмру.

Але зупинитись, перекусити?

Інколи немає можливості. От навіть недавно, в Сполучених Штатах їхала по Route 66, там ти їдеш через різні штати і погода була зовсім різна – до штормів, до дощу… Від дощів там було до спеки в 40 градусів о 7-й годині вечора – я взагалі такого ніколи не бачила. Дощ був такий, що я боялась, що мотоцикл зараз просто впаде, і він був з вітром, і ще й вночі. І я просто молилась Богу вголос вже, навіть не про себе... Мені так було страшно, що я не можу переказати. А зупинитись неможливо!

Це в якому було штаті?

Це Арізона вже була, я їхала до Нідлз.

Ну, там досить порожньо.

Так. І зупинись не можна, бо якщо ти зупинишся, то все впаде просто, тому що вода навкруги, і вітер  тебе збиває, ти можеш їхати тільки тому, що він якось котиться. 

А як ти швидко відновлюєшся після таких стресових поїздок, як от ти згадала – по Арізоні? 

Це, знову ж таки, залежить від того, чи потрібно тобі їхати на наступний день. Я можу, в принципі, зібратись, якщо я розумію, що мені потрібно їхати завтра, або щось робити, то я так – сконцентрувала всю енергію і я можу зробити все, насправді. Якщо є якась можливість відпочити, то я просто сплю. Я відключаю телефон, і просто намагаюсь якось відновити енергію. Але зараз я вже відчуваю, що енергії стає все менше і менше, саме через те, що втома якось накопичується і навіть одного-двох днів вже недостатньо. Тобто, буває, ти відчуваєш, що ти відпочив достатньо, ти вже не втомлений, ти вже свіжий, починаєш їхати і розумієш, що ти втомлюєшся вже набагато швидше.   

Тобто, треба зробити запас?

Так. Але немає можливості часто, тому що потрібно з людьми зустрічатися. Вони хочуть показати тобі місто, і ти вже не можеш відмовити, тому що ти тут на два-три дні, максимум тиждень і, можливо, ти цих людей не побачиш вже дуже довго, а вони зі всім серцем хочуть допомогти, показати, запросити на інтерв'ю, до школи, ще кудись, і я це дуже ціную… Я хочу сказати, що саме задля цього я їду, саме задля цього моя подорож є. 

Я перепрошую за таке питання – але, все ж таки, ти дівчина, жінка, і чи з фізіологічної точки зору не складно? 

Інколи складно, так. В мене навіть нещодавно виникла така тривога, що саме з жіночим здоров'ям можуть бути якісь проблеми. Але добре, що в мене є медичне страхування необмежене.

Отже, ця твоя основна подорож: коли ти виїхала?

27 липня 2013 року. 

В якій годині?

Десь по обіді, тому що це були такі справжні проводи, прийшло багато друзів.

Я би виїхала дуже рано, щоб не передумати і не завернути назад, а тобі, напевно, не дали повернути, тому що тебе всі проводжали. Хто тебе проводжав7

І друзі, і мотоциклісти, і просто незнайомі люди.

А як ти оформила свій  від'їзд на роботі?

Звільнилась. 

Ти звільнилась?

Я звільнилась набагато раніше. Тобто, я ж готувалася рік і три місяці, якщо бути точним, до цієї мандрівки, і весь цей час я не працювала. Тобто, був тільки фріланс, переклади – так, щоб вижити. Але все одно, було дуже важко, я хотіла знайти якусь тимчасову роботу, та мені якось не вдавалося.   

А тато-мама не допомагали?

Ні, в мене немає батьків вже. Мама померла, коли мені було 16 років, а тато 4 роки тому.

А в тебе немає братів чи сестер?

Ні. В мене є двоюрідні по лінії мами, тому що їх було п'ятеро сестер, і в мене чотири тітки, ну і звичайно, є двоюрідні брати і сестри.  

А що входило в оцю підготовку – рік і три місяці? Ти дізнавалась про візи, відкривала собі їх?

Все входило. Також вибирала мотоцикл, треба ж було домовитись щодо спонсорства мотоцикла, і це було найважче.

Тобто, ти купила цей мотоцикл спеціально для подорожі?

Він спонсорований. Тобто, потрібно було зробити оці всі перемовини з партнерами, зі спонсорством, тому що я розуміла, що моїх грошей не вистачить. В мене взагалі грошей не було, інколи навіть на хліб не вистачало, там тітки якось підтримували, друзі. Це взагалі жахливо було, як згадаю, але цікаво. Я спілкувалась з іншими мандрівниками щодо якихось рекомендацій. Розроблення маршруту входило також, адже потрібно було придумати, щоб в зиму не попасти, в сезон дощів.

Щодо віз  – як ти повідкривала стільки віз?

Я не відкрила всі ці візи. В мене на момент старту була американська віза і австралійська. Все 

Ти в Західній Європі взагалі не була?

Ні. 

Ти казала, що в тебе ця ідея про подорож виникла "якось". І ти пам'ятаєш той рік, коли це було? З чого ти вирішила, що поїдеш?

Це був 2012 рік. 

І ти зразу почала готуватись?

Ні, не зразу. Спочатку я злякалась цієї думки – яка навколосвітня подорож, та цур тебе, ні-ні-ні!  А потім вона почала до мене повертатися знову і знову, потім я порадилась з деякими своїми друзями, близькими байкерами. Я думала, що вони почнуть мене відмовляти, я собі заспокоюся, і покину цю думку. Але вони підтримали мене і сказали: "Слухай, в твоїй мотокар'єрі це буде таким логічним завершенням і продовженням!" Я думаю: "О Боже мій!"

Могли би відмовити, друзі називаються. (Аня сміється - прим.)

От, і якось я цю думку відклала і поїхала до Індії, теж кататися на мотоциклі, на 4 місяці.

Чи не було там небезпечно? Чи ти була не сама?

Я там була зі своїм товаришем. Я була в Індії два рази, один раз три тижні з групою із п'яти людей, потім 4 місяці з другом.

І як тобі Індія?

Це "розрив шаблону", мозку і, взагалі, це страшне щось.

Ти кажеш, що в Індії жах був. Які були очікування, і які розчарування?

Ну, очікування в мене були – Bollywood movies, я на них виросла, з дитинства дивилась, це все гарне таке. І я з дитинства хотіла поїхати до Індії. Саме тоді, як виникла в мене ідея поїхати мотоциклом покататись, я на форумі зробила свою тему  – "Я хочу поїхати до Індії, хто зі мною?". Зі мною набралося п'ять людей і ми поїхали. І от коли я вийшла з аеропорту в Делі, я побачила, що це зовсім не Болівуд, а це щось страшне – починаючи із запахів, таких дуже різких, закінчуючи страшенним брудом навкруги, а ще купа людей бідних, а трафік – взагалі ні правил, нічого. Я думала, що я в якомусь божевільному домі. Я взагалі хотіла повернутися до аеропорту, сісти на перший літак і летіти куди-небудь. Але не так все просто.

Які ти штати об'їхала в Індії?

Перший раз, коли ми на три тижні їздили – це було 2000 кілометрів, була Агра, Баранасі, таке невеличке коло. Тадж-Махал побачила.

І як тобі Тадж-Махал?

Супер! Вражає, звичайно. 

Ви орендували мотоцикл?

Так. І перший, і другий раз.

І як ви в тому трафіку їхали?

Я взагалі не розумію, як я вижила. Тому що перший раз я на мотоциклі поїхала в Делі. Делі – це найстрашніше місто в плані трафіку. Тобто, там не просто машини їздять – там машини, велосипеди, рікши, тварини, люди на якихось возиках, при чому це все вперемішку, ніяких світлофорів, нічого, і якось воно оце все там вирулює. Звичайно, швидкість там невелика, але все одно. 

А хтось був у вас головний в групі, що їхав попереду, а ви за ним?

Ні. Ми, звичайно намагались триматись купи, але все одно – там інколи поїдеш кудись, а твої товариші взагалі в іншій стороні. Було важко, але з часом ми почали якось отримувати від цього насолоду, тому що це така екзотика, що передати неможливо. Я вже побувала в деяких країнах світу, але Індія – це щось таке, що ні з чим порівняти неможливо. Є весь світ, а є - Індія. І після трьох тижнів ми зрозуміли, що ми не побачили взагалі нічого, бо для цієї країни трьох тижнів недостатньо. І ми собі подумали, що треба якось ще раз поїхати, вже на цілу зиму – з одного боку втекти від цього снігу, а з іншого – ще більше побачити країну. І отак через рік ми знову поїхали, вже не вп'ятьох, а вдвох, я звільнилась з роботи, і там в Індії ця ідея про навколосвітню подорож зміцніла. І то вже була не просто мрія якась. Я розуміла, що коли я повернусь до України, а я повернулась в квітні  2013 року...    

Тобто, ти кажеш, що ідея виникла в Індії?

Ні, ідея виникла раніше, ще до Індії. Взагалі, люди кажуть, що в Індії щось змінюється в твоїй свідомості. І, мабуть, якась атмосфера Індії цю ідею про навколосвітню подорож закріпила, я повірила, що це можливо. От, і я вже собі так планувала, що коли я повертаюсь до України, я займаюсь підготовкою до навколосвітньої подорожі. 

А взагалі, яка мета твоє подорожі, основна? Якось ти її назвала?

Називається вона (показує татуювання – надпис "I Have a Dream")
 

Ти зробила тату перед тим, як виїхала?

Ні, я зробила ще до того, як ідея про навколосвітню виникла. 

Ти просто взяла це за гасло?

Так. І взагалі, я вважаю, що "все было предрешено на самом деле". В мене зараз таке відчуття, що моє життя ділиться до навколосвітки і після. І оце моє життя до навколосвітки, я так відчуваю, що це було як підготовка до того, що зараз відбувається, тому що, можливо це гучно звучить, але це рішення про навколосвітню подорож – я вважаю, що воно найкраще в моєму житті, найголовніше. За цей рік я майже все своє життя прожила. Стільки людей взнала, стільки місць, стільки переживань, і я змінилась настільки, що це неможна не пояснити, ні описати, ніяк. Я планую написати книжку після того, як повернусь, і я спробую якось це все вкласти в цю книжку.

Коли люди заявляють про якусь навколосвітню подорож чи якийсь гучний проект, то для них це: А) особисте випробування життєве; Б) вони намагаються привернути увагу громади світової чи певної місцевості до якоїсь проблематики чи ще щось подібне. Що в твоєму випадку? Ти хотіла себе випробувати чи ти хотіла під щось це зробити?

Мабуть, декілька аспектів. Звичайно, це – подорож для мене, перш за все, я хотіла побачити світ своїми очима саме на мотоциклі, це частково моя мрія. Але з іншого боку – в мене таке гасло "I Have a Dream", "Я маю мрію", і що я намагаюсь робити – це зустрічатися з дітьми, з жінками, з молоддю в більшості underprivileged, і якось проводити якісь motivation talks. Розказувати про себе, про подорож, про країни. Основна ідея в тому, що я звичайна людина, в якої немає взагалі ніяких ресурсів, фондів, ніяких багатих батьків в мене нема. Взагалі, було дуже важко поїхати в подорож, але, незважаючи на всі труднощі, я це змогла зробити. Хоча я боюся всього, я не вмію толком їздити на тому мотоциклі, він важкий для мене і, взагалі, – я звичайна собі людина. Але якщо я можу їхати навколо світу, то ви тим паче це можете зробити. 

Скажи мені, світ великий чи маленький?

Для мене він стає все меншим і меншим. Через те, що в кожній країні, де я побувала до сих пір, в мене дуже багато друзів, дуже багато людей, яких я можу назвати близькими друзями, навіть сім'єю. І я розумію, що в будь-який момент я можу повернутись до будь-якої з цих країн, я люблю ці країни, вони для мене стають як... моя домівка. Тому що я не просто проїжджаю повз них, я намагаюсь зупинятися в якихось місцях, занурюватись в атмосферу. Через те, що я, в основному, живу у місцевих людей, я бачу, як вони живуть і вони стають частиною мого життя. Я залишаю якусь частинку своєї душі в цих всіх місцях. Тому я навіть зараз не можу сказати, що моя країна десь в одному місці. Я – космополіт. 

Твоя країна – це твій мотоцикл?

В принципі, так. Я знаю, що коли я повернусь додому, в Україну, то я хочу щоб там була моя "база", але я хочу постійно подорожувати, я хочу постійно бути в якомусь русі. Я думаю, що так воно і буде, бо я вже не зможу на одному місці висидіти. Після того, що зараз відбувається – я загину, якщо я буду на одному місці. 

Озвуч свій маршрут. Що в тебе позаду і що в тебе попереду?

Позаду - Росія, з Києва до Владивостоку.

Ти з Києва поїхала в Росію спочатку? 

Так. З Владивостоку до Таїланду, потім Таїланд – Малайзія – Сінгапур, Сінгапур – Австралія, з Перту до Брісбена...

Тобто, ти так вибирала країни, куди би ти могла поїхати?

Так. Тобто, навколосвітня подорож – це не обов'язково у всіх країнах побувати, тому що за 2 роки це неможливо. Навколосвітня подорож – це перетнути всі континенти. Євразія – це була Росія. З Росії я перелетіла до Таїланду, мотоцикл плив морем; з Таїланду в Малайзію, потім Сінгапур, Сінгапур – Австралія; з Австралії до Сполучених Штатів, до Сан-Франциско, потім Лос-Анджелес, Route 66 до Чикаго; потім Нью-Йорк, ще буде декілька зупинок до Нью-Йорку; потім Флорида, Маямі, Техас; потім Мексика; далі Центральна Америка – Гватемала, Гондурас, Панама, Коста-Ріка; далі Південна Америка – Колумбія, Чилі, Перу, Аргентина, Бразилія. З Бразилії, з Ріо, відправляю мотоцикл до Африки – Південна Африка по східному узбережжю, на березі Єгипту буду, а з Єгипту вже до Європи. В Європі трошки побуду, тому що буду дуже хотіти вже додому повернутись. Планую десь до наступної осені закінчити  це.

А ти взагалі вписуєшся в якісь терміни? 

Ні. Термінів в мене ніколи немає. 

Ти часто вирішуєш по ходу?

Так. Але я зважаю, в основному на погодні умови. Хоча, все одно виникають якісь ситуації... Наприклад, в Австралії був потрібен один документ важливий на мотоцикл, якого в мене не було, бо просто неможливо було оформити його через Україну. Тому я затрималась в Азії на декілька місяців, екстра, скажімо так. 

І що ти там робила в той час?

Їздила, спілкувалась з людьми, були якісь зустрічі. Завжди було що робити, насправді. Я просто планувала бути в Австралії набагато раніше, ніж я опинилась. Тому в мене досить такий гнучкий графік. 

А як ти взагалі знаходиш фінансування на цю свою подорож?

Це гарне питання, тому що це, можна сказати, одне з чудес. Коли я виїздила з України, в мене, в принципі, були деякі спонсори, не на весь об'єм подорожі, але для початку хоча б були. Але потім їх не стало, скажемо так.

Відмовились? Змінилась ситуація?

Так. Знову ж таки, ситуація в країні була не найкращою, не сприяла. І тому, в принципі, в мене був вибір – або все відміняти і повертатися додому, або якось просуватися далі. І я спробувала, все таки, просуватися далі, пробувала, звичайно, знайти спонсорів по дорозі. І те, що зараз відбувається – це інколи сім'я якось допомагає, я маю на увазі – тітки, родина, інколи друзі, інколи просто незнайомі люди, яких я зустрічаю в дорозі. Я ніколи нічого не прошу, я ніколи не кажу, що в мене немає грошей. Але звичайно, одне з основних питань, яке мені люди задають: "Де ти знаходиш свої гроші?" Я їм розказую правду, що відбувається. Інколи хтось дасть на те, щоб заправити мотоцикл, інколи хтось ще щось. Ну, якось так воно відбувається. Крім того, в мене є fundraising page, на gofundme.com, вона теж трохи працює. Звичайно, я заощаджую багато. 

Хтось займається твоїми справами в інтернеті чи ти сама?

В основному, сама. Ну, звичайно, є друзі, які інколи допомагають, але не так що full time job. Познайомилась в Австралії з одним чоловіком, він теж мотоцикліст і зараз він дуже мені допомагає в організаційних різних моментах – шукає інформацію про місто, в якому я буду, чи робить мені якісь файли – де в мене є житло, де ще немає. Він більш такий організований і в будь-який час доби я можу звернутись. 

Наскільки люди відрізняються від континенту до континенту? Чи все одне і те саме? 

В мене багато відкриттів за цю подорож, і одне з них – всі люди однакові по всьому світу. Звичайно, є якісь там відмінності, колір шкіри, наприклад чи якісь культурні особливості, але всі люди однакові в тому плані, що ми всі хочемо любити і бути любимими, ми всі хочемо здоров'я для своїх дітей, ми всі хочемо миру для своєї країни. Більшість людей дуже добрі, чуйні, відкриті, і готові допомогти навіть незнайомій людині. 

Українців зустрічала?

В багатьох країнах. В Австралії мене дуже вразили українські громади в Перті, в Мельбурні, в Сіднеї, хоч я там не дуже довго затрималась. Вони дуже такі згуртовані, незважаючи на те що Австралія взагалі окраїна світу. Але вони там тримаються, збирають кошти, демонстрації там організовують під посольствами Росії. Ну, я була дуже вражена. Коли я тільки прилетіла до Австралії, то першим ділом познайомилась з українцями – вони поселили мене, наступного дня був концерт, присвячений Шевченку. 

Коли ти дізналась, про те, що в Україні відбувається? Де ти була в той час? 

Я була в Малайзії. Малайзія, Сінгапур – ці країни досить близько і я їздила туди-сюди. Я була в шоці, звичайно, а всі мої друзі були на Майдані. От і мене було відчуття такого сорому, що там от вони мерзнуть, люди гинуть, а я отут в затишному Сінгапурі, тут так добре, навколо мене такі добрі люди, і я навіть думала, що треба повернутися до України і з ними стояти там на Майдані. 

Але друзі мені сказали, що толку в цьому не буде великого, я ж не зміню ситуацію радикально, але те, що я їду по світу, те що я спілкуюсь з багатьма людьми і люди цікавляться, що відбувається, і я їм можу розказувати правдиву інформацію, "з перших вуст" можна сказати – то це теж є якийсь contribution. І дійсно, я помітила, що дуже багато людей питають, і деякі інколи, після спілкування зі мною, починають більше слідкувати за новинами, читати щось, дивитись програми якісь правильні.  
 

Які найбільш яскравіші враження і розчарування? Який найбільший стереотип в тебе був зламаний за цю подорож?

Я не можу сказати, чи це найбільший чи не найбільший, але один з останніх стереотипів – я ніколи не була в Сполучених Штатах, це мій перший раз, але я завжди хотіла побувати. Звичайно, багато людей говорить про американців, які вони, всі звичайно лають їх: "О, Америка – це страшне щось". І в Австралії теж саме вони мені казали: "Я б хотів поїхати до Америки, але я б ніколи там не хотів жити, це страшне". І в мене було таке уявлення, що, мабуть, в цьому є якась правда. Казали, що американці недружні, не відкриті, там буде важко тобі і все таке. Але, я поки що вражена в позитивному сенсі. Дуже людяні, дуже приязні, дуже велику поміч я отримую просто навіть від звичайних людей на вулиці. Не те, що ми познайомились в інтернеті, спілкувались, а тут зустрілись. Інколи я паркуюсь на вулиці, десь пішла в магазин, підходять люди, запитують, потім запрошують на вечерю, дають грошей. І я в шоці просто. Я для них взагалі ніхто. Можливо, вони мене ніколи не побачать більше в житті. Але таке є і воно не один раз було. 

До речі, мовне питання. Англійська, звичайно, це мова світу, але от зараз ти поїдеш в іспаномовні країни... Як ти впораєшся з цим? І де було найважче порозумітися?

Найважче було в Таїланді, тому що там небагато людей говорить англійською, а я тайською взагалі не володію. Загалом, поки що все було нормально при володінні англійською мовою. Я трохи переживаю про Південну Америку. Я починала вчити іспанську, але через брак часу я її не довела до логічного завершення. Ну, буду шукати людей, які розуміють хоч трохи англійську.

Ти казала, що ти англійською володієш, а ще якою мовою?

Турецькою трохи, тому що мені вона дуже подобається.

А ти її вчила десь?

І на курси ходила, і сама. Просто це, можна сказати, моя найулюбленіша країна після України.

Серйозно, Туреччина?

Так. Дуже гарна країна, і в неї якась така атмосфера, такі відчуття... Я навіть колись думала, може в мене якесь коріння там – ну, ви ж знаєте, турки ж по всьому світі були, і цілком може бути щось таке. Це тому що, як тільки я приїхала до Туреччини, я зразу відчула – це моє. І коли я приїжджаю до Стамбула – а я там я була разів 10, можливо навіть більше – це.. От знаєш, коли очікуєш на зустріч із коханою людиною, то в тебе серце починає стукати, ти переживаєш, таке хвилювання з'являється – оце саме в мене до цього міста, просто до міста. Я вже приземляюсь, я вже бачу будинки і в мене таке починається…

Коротше кажучи, Стамбул – це ім'я твого коханого.

Щось таке. І тому я почала вчити турецьку мову. Іспанську я знаю дуже базово, я закачала собі уроки якісь, але в мене просто немає часу. 

До речі, чи не покращилась твоя здатність до навчання чомусь за час подорожі? Ти ж постійно в екстримі – треба швидше запам'ятовувати, швидше шукати інформацію. Є таке?

Трохи є, бо ти просто мусиш, але інколи ти дуже втомлюєшся від постійної напруги. Часом я помічаю, що в мене вилітає якась елементарна інформація з голови. 

Ти ж в постійному стресі.

Так. Тому є такі люди, навіть цей Джон з Австралії, який просто цю інформацію збирає і в будь-який час я можу звернутися до нього. Питаюсь, скільки там кілометрів від одного міста до другого – і він мені видає, просто як енциклопедія. Тому що, я все пам`ятати просто не можу. Чи питаю: "В мене в тому місті є якісь пропозиції щодо житла, чи ні?" – "Так, є. Такий-то і такий-то. Подивися на своїй іншій сторінці".

Він як твій менеджер?

Можна сказати, що так.

А як ти прослідковуєш все, через айфон?

Ну, я ж не увесь час їду, зупиняюсь часто. В мене інтернет на телефоні є, так що я постійно на зв'язку – фейсбук, е-мейл, все є.  

А ти свою книжку англійською перекладатимеш сама?

Я не буду її сама перекладати, я думаю, що це буде хтось більш досвідчений. Насправді, я зараз це ще не планую, оскільки впевнена, що за наступний рік теж багато чого зміниться, якісь ідеї, думки навіє вітром, знову ж таки. Тому, звичайно, книжка це must. Я от думаю, що буду ще якісь зустрічі проводити, з дітьми, в школах – це мені подобається. І я вже думаю про наступну подорож. 

Ти вже після цього таким "нормальним" життям не заживеш?

Я пам'ятаю, ще коли я працювала в банку, це було не моє, і це був такий тягар для мене.

Може ти б малювала, наприклад?

Хочу навчитись малювати, до речі, але звичайно, це буде не професія, це буде хобі. Я думаю про те, що, можливо, я створю бізнес навколо подорожей, або зроблю якісь тури. Але це поки що лиш така ідея, бо я все одно не хочу бути зав'язаною, тому що бізнес інколи навіть гірше, ніж офісна робота. В бізнесі ти постійно. Я побачу. Хто зна, може книжка буде дуже популярною.

До речі, в одному інтерв'ю, яке ти давала перед від'їздом, перераховувались проблеми, до яких ти намагалась привернути увагу своєю подорожжю. Ти можеш зараз перерахувати приблизно – коли ти їдеш, про що тобі найчастіше доводиться говорити? Окрім того, звичайно, що людина може реалізувати будь-яку мрію.

Саме перше – це Україна, звичайно, те що в нас відбувається, моє ставлення. Друге – це "I Have a Dream", і це основне. Основний меседж – незважаючи на те, в якій ти ситуації знаходишся, незважаючи на те, яка в тебе мрія (адже не обов'язково має бути подорож або наколосвітка, або ще щось таке, бо в кожного своя мрія), якщо ідея взагалі виникла в твоєму мозку, це означає, що вона вже можлива, і вона не просто так виникла, як і в мене – для цього були якісь умови, і в цього є якась мета. Тобто, ти маєш докласти всіх зусиль, бо немає нічого неможливого - це наступна ідея, але вони пов'язані. Якщо ти щось хочеш, навіть, якщо ти не знаєш, як до того дійти – почекати треба, подумати ще раз, і ти все одно побачиш шлях. Можливо, навіть сьогодні, можливо, завтра, можливо навіть через тиждень, але ніколи не треба розчаровуватись, опускати руки, ні в якому разі не робити ніяких дурниць, тому що життя одне.

А твої очікування від навколосвітньої подорожі виправдались? Чи навіть більш ніж виправдалися?

Вони перевершились, і я навіть не можу собі уявити, що буде далі, тому що за цей рік життя змінилося. 

Як ти будеш далі жити? Напевно, будеш шукати все нових і нових викликів?

Я сама не знаю, чесно кажучи. Навіть те, що відбувається – мене от запитують: "Я не можу повірити, що ти от їдеш"...  Я сама не можу повірити, що все це відбувається зі мною. Таке уявлення, що я у сні і зараз прокинусь і опинюсь в кабінеті, банку...

На прощання ми подарували Ані маленький сувенір - тризуб. Ця наліпка, разом з безліччю інших, знайшла своє місце на байку Принцеси.
 

Сподіваємося, що такі маленькі нагадування про зустрічі та знайомства будуть додавати сил і наснаги мандрівниці.

Фото з фейсбука Ані Гречишкіної та Галини Угриної