Американка зняла позитивний фільм про жителів Чорнобиля

27 квітня 2016
UAPOST.US
"Babushkas of Chernobyl" — документальний фільм про жителів найбезлюднішого куточка України – Чорнобиля.

У кадрі — історії трьох бабусь, які наперекір долі та заборонам повернулися у власні домівки після примусової евакуації. Вони й далі збирають гриби та ягоди у лісах поблизу ЧАЕС, святять паски і навідуються в гості один до одного, бо голоду і самотності вони бояться більше, аніж радіації.
 

В Україну фільм привезуть вже на початку травня. Прем’єрний показ "Babushkas of Chernobyl" відбудеться на фестивалі кіно та урбаністики "86" у м. Славутич. Серед найочікуваніших глядачів – головні героїні фільму, які вперше побачать своє життя на великому екрані. Презентуватиме кіно американська режисерка Голлі Морріс, яка повернеться в Україну з нагоди 30-ї річниці Чорнобильської катастрофи.

Журналістам вдалось порозмовляти з Голлі після показу стрічки на престижному кінофестивалі у Флориді, США. До слова, незважаючи на мовний та "культурний" бар’єр, протягом усіх 72-хвилин глядачі у залі сміялися й плакали в унісон з бабусями, а стрічка вкотре отримала нагороду "Вибір глядачів" як найкращий документальний фільм фестивалю.

Як з’явилася ідея знімати фільм в Україні та ще й про Чорнобиль?

Я вперше приїхала в Україну знімати репортаж на 25-ту річницю Чорнобильської катастрофи. Це було в рамках проекту "Globe Trekker" — телепрограми про подорожі та туризм. Ми знімали 60-хвилинний епізод про Україну. Тоді я й вперше потрапила у "зону відчуження". Згодом я знову повернулася туди у грудні, щоб написати статтю для журналу "MORE". Чорнобиль у грудні – це було "жестяково" (усміхається). А вже у 2015 розпочалися зйомки документального фільму.

І після усього цього ви все ж вирішили знімати фільм?

Так… Я намагалася себе відмовити від цієї ідеї, знаючи, що на мене чекає. Але ці жінки просто неймовірні, а часу залишилося не так і багато. Усім героїням вже за вісімдесят. Вони живуть у дуже непростих побутових умовах, вже не кажучи про радіацію.

Тому так, ми розуміли, що у нас обмаль часу. Почали шукати гроші. Запустили кампанію на Kickstarter. Згодом отримали ще кілька грантів, зокрема від Chicken & Egg Pictures. (Цей фонд фінансує режисерок, які висвітлюють соціальне становище жінок у світі через призму документального кіно)

Хто ваш глядач?

Передусім, звісно, це освічена публіка – студенти, слухачі гендерних студій, старші люди. Також у США дуже велика українська діаспора. Хоча, якщо відверто, то я вважаю, що фільм зроблений для широкої аудиторії. Я розумію, що як режисер, я не маю такого казати. Але ви жартуєте? Що тут кому може не сподобатися?

Ви знали, що зніматимете історії окремих людей? Що нового ви хотіли донести таким чином?

Так, я знала, що хочу зробити саме такий фільм. Є предостатньо документалістики про Чорнобиль. Я сформувала своє бачення картини — зняти фільм про Чорнобиль та радіацію, де головними героїнями будуть жінки. А в результаті вийшло по-іншому. У кадрі все крутиться навколо поняття "дому", адже це те, що об’єднує усіх героїнь. Усі документальні фільми у певний момент починають жити своїм життям. І це те, що відрізняє цю стрічку від усіх інших.

Також мене дуже тішить, що нарешті мої героїні змогли самі розповісти свою історію. Старим жінкам усюди в світі живеться важко, вже не кажучи про Україну. Їм рідко надають слово. У фільмі вони постають самодостатніми героїнями. Вони пережили Сталіна, нацистів, а згодом Чорнобиль. Вони мали повне право стати епіцентром цієї історії.
 
uapost.us
 
Наскільки правдиво і точно вам вдалося передати реальність життя в Чорнобильській зоні? Чи все вдалося показати?

Все за 72 хвилини показати неможливо, але ми старанно підходили до підбору кадрів. Я намагалася вибудувати правильну лінію. Усі наші героїні – дуже жваві та бадьорі. Колоритні персонажі – це дуже важливо як в документальному, так і в художньому кіно. Але з іншого боку, я не хотіла, аби це сприймалося так, ніби вони весь час тільки й танцюють від радості. Їхня реальність часто дуже жорстока. Багато з цих жінок не мають дітей, або ж діти до них не приїжджають, це сумно і важко. Для мене було важливо показати ці аспекти їхнього життя. Іноді мені закидали: "Та для чого це, тільки суму наганяє". Але мені байдуже, така реальність. Тому так, я сподіваюся, що я змогла показати реальність.

У вас був заздалегідь підготовлений сценарій фільму ще до початку зйомок?

У мене все складалося трішки по-іншому, аніж зазвичай відбувається в документальних фільмах. Я вже мала багато зібраної інформації. З іншого боку, у нас було лише 50 годин відео, а це страшенно мало. Ще слід врахувати мовний бар’єр. Я точно вирішила для себе, що одним із персонажів має стати зона відчуження. А далі ми мали сфокусуватися на кількох головних героїнях і їхніх власних історіях. З надією, що в результаті отримаємо цілісну картинку.

Наприклад, Марія в деталях розповідала про Другу світову війну, свою родину, це стало частиною великої мозаїки. Ганна весь час згадувала про Голодомор і свою сестру. Є також Валентина – доволі цікавий персонаж. Вона – медик, працювали на швидкій у ніч вибуху. У деякому сенсі вона більш витончена і освічена. Валентина знавець трав і рибачка. Про аварію вона розповідала через призму власних спогадів, це важливо.

Здавалося б, що історії усіх цих жінок вкрай схожі – вони виросли в одній місцевості, в схожих побутових умовах, усі пережили Чорнобиль. Але в кожній історії було щось унікальне, своє емоційне навантаження. Мені лише потрібно було скласти ці пазли в одну цілісну картинку. Я дуже хотіла, щоби персонажі мали змогу самі розповісти свою історію, а не щоб замість них це зробила я чи хтось інший.

Як ці бабусі сприйняли вас, як журналістку та режисерку?

Здебільшого, вони були надзвичайно привітні. Звичайно, не всі хочуть позувати на камеру. В нас були часові обмеження, тому нам довелося доволі швидко визначитись з головними персонажами. Я знала усіх жінок особисто. Ми багато розмовляли не на камеру. Мені не потрібно було 200 годин зйомок, щоб зрозуміти ситуацію. Хоча з іншого боку, в документальному кіно усе по-іншому, ти не можеш диктувати хід подій.

Бабусі також були в захваті від мого кінооператора. Він американець, який вільно володіє російською. Бородатий і статний, це їм подобалося.

Наприклад, Ганна постійно згадувала про Голодомор, я тоді подумала, що треба буде обов’язково записати це на камеру. Усі вони з радістю ділилися своїми історіями. Одного разу вона взяла до рук телефон і подзвонила сусідці: "Приходь, тут цікаві люди приїхали, і вони не місіонери".

Я помітила, ви вже кілька разів згадали про Голодомор. Ви піднімали цю тему і у своєму виступі на TedTalks. Як ви дізналися про події тих років?

Ну звичайно, я перечитала дуже багато матеріалів перед тим, як писати статтю, про яку ми вже згадували. Факти мені були відомі. Фільм, звісно, зовсім не про це, але ці події розділяє лише одне покоління. Це частина того, ким ці люди є сьогодні. Це вже зовсім інша тема, як психологічна травма батьків і дідів впливає на генетику наступних поколінь.

Мільйони людей були стерті з лиця землі – як це впливає на культуру народу? Я чула стільки жахливих історій. Ці люди пережили Голодомор, навалу нацистів, а потім Чорнобиль. У певному сенсі, радіація – це для них невидимий ворог. Вони бачили й гірше.

Чи підтримуєте ви зв’язок з бабусями?

Так, переважно через Марину – мою перекладачку. Я не знаю ні української, ні російської. Звичайно, з ними не так то й просто зв’язатися. Іноді Марина мені пише: " Я Ганні дзвонила двадцять разів і все одно глухо". Навіть якщо в них і є мобільні, це не дуже типова ситуація. Можливо, саме цей аспект я не дуже правдоподібно передала у фільмі. У людей склалося враження, ніби у всіх є телефони з собою. Насправді усі вони доволі ізольовані та самотні. Як показано у фільмі, переважно до цих людей навідується лише поштарка або ж працівники Зони. Вони й першими дізнаються, якщо щось стається чи хтось захворіє.

Чи може режисер заробляти на документальному кіно?

Ні. Принаймні, у мене точно не виходить, усміхається. Нині багато говорять про так званий "ренесанс у документалістиці", тому що з’явилися такі платформи як Netflix та Hulu, але з фінансами все одно важко. Потрібно постійно боротися за гранти. А також усе залежить наскільки комерційним є твій проект – чи це фільм з "гарячої точки", про яку пишуть ЗМІ, чи про маргіналізовану групу людей хтозна-де. Фільм знятий англійською чи іноземною мовою? Але я не хочу здатися песимістом, бо розповідати історії людей через документальне кіно – це неабияка честь та привілей.

Чи плануєте ви з часом повернутися в Україну?

Так! Мені в Україні дуже сподобалося. Я приїду на прем’єрний показ фільму у травні. Хоча повертатися в Чорнобильську зону мені не дуже кортить, все ж таки це доволі ризиковано. Але якби у мене з’явилася нагода, мені б хотілося більше розповісти про сталкерів, це надзвичайно цікава тема.

(via)
UaPost
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Вимоглива й жіночна: тренер Ірина Ващук про гармонію та мотивацію
Чому важливо тримати себе у формі? З чого почати вести здоровий спосіб життя? Де шукати мотивацію та на кого варто рівнятися? До вашої уваги інтерв'ю з фінтес-тренером Іриною Ващук, яка вже багато років допомагає людям триматися в гарній формі.
Читати більше
Сам собі вчитель: мистецький почерк Андрія Гладенького
Мистецтво таке різне: констрастне, емоційне, з якогось боку зрозуміле всім, з якогось — абсолютно абстрактне. Але сила пензля та уяви робить дива. Сьогодні маю намір познайомити вас з Андрієм Гладеньким — самоучкою з надзвичайним талантом бачити та передавати красу на полотні.
Читати більше