​Розмова з Мустафою Найємом

9 серпня 2014
Редакція
Під час візиту до Громадського пощастило застати і поспілкуватися з провідним журналістом - Мустафою Найємом. Вся редакція напружено спостерігала за розгортанням подій після загибелі пасажирів 17 рейсу літака Малазійських авіаліній. Тим не менше нас зустріли гостинно і сам Мустафа знайшов час порозмовляти. Говорили про його пост у соцмережах, з якого почався Євромайдан, про його досвід та відео, зафільмовані в Донецькій області, про ситуацію з біженцями, постачанням армії та багато іншого.
 

Що ти для себе відкрив з тих пір, як почав займатися Громадським, коли пішов з традиційних телеканалів працювати в інший формат? 

Нічого. Я ніколи не працював тільки на телеканалах. Завжди дописував до “Української Правди”. Мені більше імпонує вільний стиль викладання і незалежність. Це просто продовження того, що я робив, починаючи з 2007 року. Навіть, коли я був у Савіка чи на ТВі, в мене ніколи не було якихось редакторів, які б мені говорили, що робити. Мені з цим пощастило. Коли це починалось у Савіка і у ТВі, я просто йшов і все. Тому для мене нічого нового немає. Єдине що, тут є багато безладу, спонтанності, тому що це прямий ефір. Це теж нормально. До речі, я в прямих ефірах дуже часто був, тому я розумію, що це нормальна історія. А що стосується того, що ми відкрили Громадське, та нічого тут особливого. Головне, що ми це зробили, стали конкурентноздатними. Зараз просто потрібно це переводити в якийсь цивілізований більш вигляд.

Ви навіть стали брендом.

Так, це правда. Саме тому зараз є дуже велика необхідність якось це причесати. Зробити з більш цивілізований продукт. Тому що його успіх більшою мірою залежить від того, що відбувається в країні. А хотілося б, щоб це була якась стабільна історія, незалежно від того, що відбувається. З цим важче. Справа в тому, що ми всі - не менеджери і це додає деякі нюанси. Хоча, я думаю, настав час виростати. Мені здається, що ми вже досягли того, що добре можемо працювати, нам довіряють, але цього мало. Мені здається, треба зараз виходити з цієї ніші, робити щось більше.

В листопаді минулого року з твого посту у facebook про “чайок” зібралися люди, що перетворилося у Євромайдан. Як би ти не написав цього, не факт, що все би склалося. Можливо би й склалось, але іншим разом, за інших обставин. Як ти взагалі це для себе оцінюєш, чи ти це вже переосмислив? Це якось тебе засмучує, чи, навпаки, ти пишаєшся цим?

Я якось емоційно до цього не ставлюся. Це, мені здається, така випадковість.

Випадковість, але твоє ім’я вже буде у історичних підручниках.

Можливо, але в мене це не викликає ніяких пафосних думок або емоцій. Тому що, якщо б це не сталось тоді, то сталося б через три дні точно. Була запланована акція. Все можна аналізувати з точки зору того, що це був вплив соц. медіа, це правда. В мене просто було найбільше на той час фоловерів в українському сегменті. А ще вплинув статус. Якби закликав політик або громадський діяч, мені здається, до цього менше ставились би з довірою і відкликались, ніж коли це робить журналіст. Ось це мені здається дуже важливим моментом.

Чи розраховував на такий результат?

Ніхто не розраховував. Ми розраховували тільки на дуже маленьке коло друзів і все. Ні про які наслідки ніхто не думав. Це робота. Воно виглядає з екранів телевізорів, може, по-іншому. Але коли ти там був, це так не виглядало. Для мене це робота, нічого особливого. Ми ж все рівно не живемо в просторі фактів, а в просторі інтерпретацій. Тому в цьому просторі все можна інтерпретувати як завгодно. Я для себе не роблю з цього щось особливе.

Але могли бути якісь наслідки, які часом бували після твоєї розмови з Януковичем?

Якісь наслідки були. Але це не були наслідки, що мене якось били чи погрожували. Просто якесь похолодшання з якогось боку, від якоїсь частини ньюзмейкерів. Але я не можу сказати, що це якось вплинуло сильно на мою кар’єру.

Навіть з позитивного боку?

Ну, знову ж таки, я не влаштувався менеджером кудись і не став більш відомим. Можливо трохи, але я не думаю, що це стало якимось таким трампліном.

Зросла довіра…

Якби ви знали, скільки людей робить це щодня. І стало, навіть, важче працювати. Тому що зараз, коли ти критикуєш людину, яку всі вважають поганою – це простіше, ніж коли ти критикуєш людину, яку помилково або просто з емоцій вважають геніальною, легендарною, чистою. Таких людей дуже багато. Критикувати їх набагато важче. Зараз критикувати якусь людину, яка називає себе патріотом, важче, ніж критикувати Януковича.

Цей момент пройде, після будь-якої революції є такі моменти. Тобі коли-небудь закидали те, що ти фактично інспірував зібрання людей?

З тих, хто зі мною спілкується, нормально все говорить в обличчя, ні. Те, що я читаю в інтернеті, так. Але теорій багато. Головне, я знаю, як це було. Я знаю свої мотиви. Можна давати людям право, щоб вони думали, що вони хочуть.

Але чи хтось так думає? Чи хтось тобі хоч раз таке закидав?

Зайдіть в інтернет, знайдете таких дуже багато людей, які просто прив’язуються, що це наслідок того, що ти зробив. Це смішно. Таким же чином можна сказати, що те, що зараз відбувається, - це наслідок того, що ми оголосили незалежність в 1991 році. Або сказати, що люди, які проголосили за незалежність, винні в тому, що сталось зараз.
 
Давай трохи поговоримо про Схід. Скільки часу ти там перебував? З якою періодичністю ти їздиш?

Весь останній місяць практично я був там. Періодичність: день-два в Києві, потім туди.

А де конкретно ти був, якщо можеш сказати?

Ми починали з Ізюму, як всі журналісти. Але ми там не затримались довго, тому що там просто не можливо знаходитись.

Ви там акредитацію отримували?

Це просто така офіційно визнана точка. Чомусь туди мають приїжджати журналісти. Хоча зараз я розумію, що можна їздити куди сам захочеш. В перший же день, ми поїхали в Олександрівку, Барвєновку, Бульбасівку – це все Донецька область, на кордоні з Харківською. Ми були під Слов’янськом тоді, коли він вже був блокований повністю. Ми були там неподалік, ночували два дні. Потім звідти поїхали назад в Харків, тоді в Красний Лиман – це вже Донецька область, північ. Звідти ми поїхали в селище Закотне.

А у розвідку ти де ходив?

Це було в Бульбасівці, у Слов’янську.

В коментарях до твого відео багато "фахівців", так би мовити, писали, що це постановочний ролик, тому що ніхто не ходив у бронежилетах у розвідку і тому подібні речі.

Мені, знову ж таки, байдуже, тому що я там був і бачив як це відбувається. Вони ходять ще й без зброї. Просто треба прийти і подивитись.

Тобі було страшно?

Перший раз, коли ходили у розвідку, то було страшно, тому що 2-3 дні нам весь час казали, що ходити можна тільки тут або тут. І не можна показуватись, і тудии не можна, тому що там поле, там зеленка, там місто. А потім ти вночі просто йдеш туди, куди не можна було йти. Ти повністю без захисту блокпосту, без людей, без укриття. Нас було семеро.

Ти мав дозвіл від редакції на такий ризик?

Кожен робить самостійно сюжет, це по-перше. По-друге, мені здається, що це нормально. Поїхали, вийшли вночі, повертались вдень, коли все було видно. І так моторошно від цього всього.

Тобі зброю давали?

Ні. Мені намагались дати зброю, і не один раз за весь цей час, дуже багато разів.

А ти служив в армії?

Я не служив. Але мені здається, що, по-перше, це не зручно, бо в тебе в руках камера. По-друге, ми проходили якусь підготовку. Коли я їхав туди, нам показували як перестрілюватися. Але я розумію, що в потрібний момент я не зможу це зробити. Важко потім буде довести, що ти журналіст. Це не потрібно. Я просто вважаю, що не треба себе ставити в ситуації, коли потрібна зброя. Треба бути обережним саме в цьому.

Розкажи, будь ласка, про зустріч Яроша і другого командира, Семенченка. Чия це була ідея?

Та нічия це ідея не була, ми просто пересувались тією дорогою і так сталось, що в тому ж місці була база розвідки батальйону "Донбас". Хлопців я знаю дуже добре, і цей батальйон знаю. Там же опинились бійці "Правого Сектору" і сам Ярош. І тих я теж знаю. Я привітався з Ярошем, поговорив з ним і дізнався, що там є Семенченко. Я просто запропонував їм познайомитись. Це була точно не постановка, по-перше. А, по-друге, хто знає ті місця, саме там проходила розвідка. Якщо вже постановку робити, то ми би це робили в будь-якому іншому місці.

А чому Ярош не закривав обличчя, а Семенченко закривав?

Ви знаєте, там дуже багато людей, які закривають обличчя. В них є свої причини для цього: в когось родини, хтось не хоче в місті десь світитися.

Але прізвище знають, а обличчя закрите?

Я не знаю, чи це його прізвище, чи ні. Окрім того, там більшість людей не знають один одного: за ім’ям знають, за позивними. А обличчя Семенченка в побуті бачив неодноразово.

Багато зараз говориться про те, що хлопці із Заходу України їдуть туди мобілізовані чи добровольцями і гинуть, похорони без упину. Наскільки залучені східняки в тому, що відбувається? Наскільки вони там дійсно стоять за свої домівки?

Стоять. Я бачив дуже багато людей, які живуть в тих містах, які зараз захищають. Я не думаю, що це зараз той момент, на якому треба акцентувати увагу чи про це говорити. Ми знаємо людей із заходу, які зараз, поки йде війна, там займаються крадіжкою, корупцією, які й досі перебувають в лавах парті, які ще чотири місяці назад голосували за те, щоб людей вбивали. Давайте не перетворювати це знов у те, що Захід захищає Схід – це не правда. А що робити, якщо там є росіяни? На моїх очах загинув росіянин на нашому боці. Я багато знаю росіян, які ставили український прапор на блокпостах, будівлях. Мені здається, що це не має ніякої географічної історії.

Закидають також таке, що біженці зі Сходу неналежно поводяться. Батьки абітурієнтів скаржаться, що цього року вступ до ВИШів ускладнився через квоти для біженців тощо.

Я би подивився на цих західняків, які втратили батьківщину, будинок свій, родичів і просто повинні поїхати на схід. Я би подивився, як би вони кричали про те, що їм дуже добре. Це не правда. Я не вірю в це. Уявіть собі, що вашого будинку завтра не стане. Це люди, які втратили домівки, втратили взагалі все. Всі, хто зараз звідти їде, не просто їдуть для туризму. А мало таких на заході, які зараз сидять і не захищають? І взагалі, навіщо ми ділимо між Заходом і Сходом? Навіщо взагалі це ділити? Якщо ми всі українці, то ми всі українці. Зараз ще не закінчилась війна, і якщо ми почнемо ділити, що схід воює, чи захід воює, завтра ви будете мати ту саму ситуацію. Якщо він українець, то немає значення, він зі сходу чи заходу. А ви скажіть мені, будь ласка, чи всі, хто зараз на заході, воюють? Так, а в мене тоді питання, чим вони відрізняються від тих, що воюють на сході?

Чим відрізняється той хлопець, який не воює у Львові і той, що не воює у Донецьку? Чим? А тепер поясніть мені, будь ласка. Всі їхали із Заходу на Майдан? Багато, але не всі. І що робити з цими людьми? Це якісь злочинці? Мені здається, що зараз не треба вимагати у людей більшого, ніж вони можуть. Люди роблять те, що вони можуть. Якщо зараз створювати якийсь конфлікт на тому, що хтось воює, а хтось не воює, завтра ви отримаєте націоналістів у Львові або націоналістів на сході. І завтра хлопці зі Львова будуть казати, що "ми вас захищали, а ви там сиділи і пиво пили". А це не правда. Люди гинуть. І ще велике питання, яких більше загине: східняків чи західників. Ми будемо рахувати трупи чи труни? Це ж не правильно. Про що ми кажемо? Хто вважає за необхідне, той встає, їде і воює. І ми маємо бути вдячними їм. А не з'ясовувати зараз, хто не поїхав. Це не правильно. Більше того, ті, хто поїхали, повернулись додому, герої, молодці, але вони мають куди повернутись. А ви впевнені, що тим, хто зараз знаходиться у Львові або Закарпатті, або, навіть, в Харківській області, що їм є куди повертатись? Вже не кажучи про те, що їх там чекають люди, які їх будуть називати зрадниками. Ви про це подумали? Що є люди, які зараз там на сході, вважають, що ті, хто поїхали – зрадники. І ці люди втратили домівки, когось з рідних, і, більше того, вони вже зрадники.

Тільки тому, що вони поїхали з області. А ми зараз ділимо те, що на заході хтось поїхав воювати. Розумієте, що найбільш дивне? Що там на фронті немає таких розмов взагалі. Але про це говорять в містах. З’ясовують, хто герой, хто не герой. Там всі разом. Батальйон "Донбас" на 70% - це західняки. І там ніхто не з’ясовує, що, вибачте, ми називаємось "Донбас", і будемо захищати Донецьк. А є батальйон "Артемівськ", в якому є люди, які з Артемівська і поруч з ними є люди зі Львова. І вони воюють. Вони не з’ясовують чи ти східний, чи західний. Це ми створюємо цю ситуацію тут в Києві, у Львові, в містах, де немає війни. В нас є час на те, щоби подумати, хто кого зрадив. Там немає часу. Вони повернуться і будуть ближчими, ніж у них друзі були у Львові. Це правда.

Чи відбулося уже те усвідомлення, розуміння ситуації з боку місцевого населення, яке залишилося в зоні бойових дій, стосовно ДНР, ЛНР?

Я не знаю, що зараз відбувається в Луганську, Донецьку, тому що там, мені здається, більш показова була б ситуація. З тих міст, в яких я був, там неоднозначна ситуація. Я би не сказав, що люди там однозначно зрозуміли, що це погано. Що зрозуміли люди однозначно, що війна – це погано. Для них є різниця лише хто приніс цю війну. Хтось вважає, що цю війну їм приніс ДНР, хтось вважає, що - українські війська. Але вони хочуть всі миру. І казати, що хтось з них дуже зрадів, що приїхали українці, тобто українські війська з Києва, або дуже зрадів, що приїхали ДНР, я б не сказав. З людьми треба говорити. Треба їм пояснювати.

Ми то розуміємо першопричини цього. І було би не правильно звинувачувати лише їх. Тому що ЛНР, ДНР виникли тільки тому, що в Києві, після того, як закінчився Майдан, захопились більше поділом влади, ніж тим, щоби запросити людей зі сходу за один стіл і сказати їм, що це і їхня перемога теж. Це теж наша вина. Зараз, мені здається, правильно говорити не про те, чи вони прокинулись, чи вони не прокинулись, а щоб вони розуміли, хто вони. Якщо вони усвідомлюють себе українцями, і тут нам дуже буде важко, тому що дуже багато людей не визнають українцями тих, в кого інші погляди. Ну от є люди, які вважають, що треба впровадити другу державну російську мову. Але він вважає себе українцем. Він зараз воює за Україну. От що з такою людиною робити?

Якщо спитати Фаріон, мабуть цю людину треба вбити. Якщо спитати в хлопців на фронті, вони будуть говорити, що він - герой. Мені здається, ця дискусія більш важлива, ніж хто правий-не правий. Те, що ДНР не праві, вони вже самі доводять все, що треба. Тобто їх не потрібно чіпати. Зараз треба думати, як змінити взагалі національну риторику. Головне, щоб ці люди визнали себе українцями. А які у них погляди, чим вони живуть, це вже другорядне питання. Це питання вже історії, багатьох років, змін і свідомості.

А як ти думаєш, чим їх можна підвести до того, щоби вони надалі почали себе ідентифікувати хоча б громадянами України? 

Я думаю, що ці люди, які пройшли ось це все, і так відчули себе громадянами України. Вони вже ніколи не повернуться назад. Це є криза самої ідентифікації, яку зараз ми проходимо. Ці люди ніколи не будуть себе визнавати не українцями. Вони бачили смерть не через їжу, не через дівчину, не через якісь гроші, а через просто абстрактне уявлення себе частиною України. І після цього, мені здається, переступити через це буде не можливо. Але ми маємо бути готові до того, що є дуже багато людей, які вважають себе українцями, але вони не люблять Київ, не люблять Львів, не люблять якісь цінності, в них інше бачення ситуації. Ось, що з цими людьми робити? Як їм довести, що це не правильно або правильно?

А яка би їм ідея сподобалась, була б їм близькою?

Мені здається, повага. І до них, і з боку них теж. Вимагати поваги. Щоб вони рахувалися і з ними рахувалися. 

Як тобі здається, після того, як закінчаться війна, чи повинна влада набути більш авторитарного стилю?
Ні, я думаю, що це не є правильно. Правильно отримати від них сигнал, чого вони хочуть. Від людей, не від олігархів, не від еліт, а від людей.

А якщо люди самі не знають?

Це не правда. Чому ми вважаємо, що люди у Львові знають, а в Донецьку не знають? Або, що в Києві знають? Майдан стояв 4 місяці, він не знав, що він хотів. Ви пам'ятаєте ці розмови? Згадайте, про що ми говорили 4 місяці, коли стояв Майдан. Коли всі питались: "А чого ми стоїмо? А що далі?" Це найбільш свідома частина суспільства зібралась на Майдані і в них не було плану, що робити. Вони чекали дій від когось.

Це стало зрозуміло, коли люди почали гинути?

Ні, я думаю, що й досі не всі розуміють. Тобто, той порядок денний, який створений був на Майдані, врешті решт, зараз його просувають інші люди. Можливо, не ті люди, які стояли там. Але вони просувають ті цінності, реформи і так далі. Не всі люди розуміли тоді дуже чітко, заради чого це все. Всі були проти Януковича, проти того, проти того.

Якісь об’єднуючі моменти були?

Але так, були такі об’єднуючі моменти, про які конкретно не відомо було. Так само через це мають пройти ці люди.

А є хоча б один такий об’єднуюча ідея для всіх нас? Тоді люди стояли проти Януковича, свавілля влади. Що може об’єднати тепер? Припинення війни?

Те, що вони українці. Що вони себе ідентифікують частиною цього суспільства, і що вони мають довести світові, що це має право на існування.

Ти хоч раз ходив на теперішній Майдан? Говорив з людьми, чому вони там сидять?

Так, я був. Я робив репортаж з цього приводу. Мені здається, те, що зараз там відбувається, - це абсурд, фарс, злочин, профанація. Все що завгодно, але це не Майдан. Тобто люди, які там сидять, які вважають, що вони утримують площадку для того, щоби там знову всі зібрались, просто божевільні. Тому що люди вийшли на вулицю тоді, коли був Янукович і коли не можна було це робити, взимку, в холод, при беркуті.

Люди знайшли в собі сили вийти. Зараз, повірте мені, люди, якщо захочуть, вони вийдуть. А те, що там стоїть, це, мені здається, просто плювок в обличчя тим, хто зараз гине на фронті. Коли там стоять молоді хлопці в камуфляжі і роблять вигляд, що вони герої, - це просто жахливо. Коли ти повертаєшся після фронту, бачиш людей, які сваряться на Майдані, думаєш "боже, про що ви думаєте". Коли просто гинуть люди. Була людина живою, і немає її. А тут стоїть якийсь алкоголік і тобі розповідає, що він стоїть заради реформ.

Зараз дуже активно збираються кошти на закупівлю конкретної військової амуніції, медикаментів, таких речей, про які ми раніше в нашому довоєнному житті навіть уявлення не мали, з'явилися нові терміни, про які ми не мали гадки раніше. Невже українська армія немає взагалі ніякого бюджету, фінансування, що вони взагалі не можуть нормально оснастити своїх вояків? Чому це робиться на приватній ініціативі і наскільки вона значна?

Війні завжди буде мало. Будь-якій країні для війська мало, коли йде війна. З іншого боку, так, ми живемо в країні, в якої є проблеми з економікою. Навіщо це приховувати? І в економіки не тільки проблема з військовими, але й з іншими сферами. Не популярну річ скажу, але, можливо, і правильно, що ми зараз не пересуваємо все на війну. Суспільство має розвиватися. Якщо ми зараз все віддамо на війну, куди повернуться ці люди? Ми просто перебудуємо країну. І потім буде дуже важко повертатись. З іншого боку, чого ми хочемо? Ми хочемо перемогти Росію у військовій сфері? Це неможливо.

Мені здається, зараз не вистачає грошей, не вистачає координації. А її і не може бути, тому що вимагає досвіду. А це єдине чого нам не вистачає. Ми не воювали, в цьому не є наша провина. Є якесь мародерство, маємо на увазі, корупція у військовій сфері. Це є і буде, в усіх країнах. Це мені не здається якоюсь трагедією. З цим треба боротись. Наші війська є, вони дієздатні, дуже сильні. Повірте мені, я людина, яка звикла критикувати, можу сказати, що те, що там відбувається, - це дійсно подвиг. Потрібно просто вміло цим керувати, вміло це координувати. І пускати в правильне русло. Злочини відбуваються щодня. Коли кордон у нас відкритий, коли люди гинуть від своїх, коли немає координації.

Чи правда, що ДНРівці, ЛНРівці, ті терористи, будемо називати все своїми іменами, вони краще споряджені, ніж наші хлопці?

Це не правда. Це теж міф. Покажіть мені їх. Ми їх бачили точно так само по телевізору, які і інших. Вони не набагато ліпше оснащені. Просто в них інша мета. Якщо наші не можуть вбивати мирне населення, не можуть цим ризикувати, вони можуть ризикувати. Для них це чужа територія, на якій вони воюють.

Ще розказують про те, що немає ніякої романтики у війні, що це досить потворно. Що тут потворного конкретно? Коли ти там був, що ти бачив?

Смерті. У всьому смерть.

У тебе на очах хтось гинув?

Двічі. Це важко. Я одну людину знав досить добре.

В тебе не було подібного досвіду до цього? Ти ніколи не їздив в такі “гарячі точки”?

Ні, я був у Грузії, в 2008 році, під час обстрілу. Був, коли стріляли в Стамбулі, коли був Тахрір. Був у Молдові, коли там палили парламент. Там теж була військова ситуація.

Якась різниця між цими місцями, локаціями є?

Так, різниця в тому, що тут працювати набагато важче. Бо ми на своїй території, нас всі сприймають як одну зі сторін конфлікту. Ти приїжджаєш в Грузію, ти завжди іноземний журналіст, можеш працювати в гарячих точках і тебе ніхто не чіпає. Тому що ти журналіст і ти - стороння особа. Грузинським журналістам там було набагато важче працювати. Так і у нас. Я не можу поїхати у Донецьк, а журналіст з Франкфурта може поїхати в Донецьк, отримати візу, все подивитись і повернутись назад.

До речі, чи присутність іноземних журналістів велика?

Я не можу сказати, що велика, тому що там всюди небезпечно. Але їх багато, вони є.

А кого там найбільше?

Європейці. Росіяни, зрозуміло, з того боку. Американці є, але я їх не бачив. Там дуже важко це прослідковувати і репортаж робити щодня про просування військ. Це не локалізована площа, це дуже велика площа. І всі ще не звикли до того, що це війна - масштабна, тому, здається, ось в цьому проблема. Американське телебачення показує мало включень. Більше з Києва.

А як щодо технічного боку. В найбільш гарячих точках інтернету ж нема. В який найближчий пункт треб доїхати, щоб збереглися зв’язки - телефонні та інші?

Найближче до Донецьку – це Красноармійськ, Артемівськ, де є інтернет. До Слов’янську найближче був Барвєнково (м.Барвінкове - від ред.), Олександрівка. Лиман, Артемівськ – там ще можна було зайти. Луганськ – це Щастя. Хоча я не впевнений, чи там є інтернет. Я там не був. В тих маленьких містах є інтернет, зв’язок.

Наскільки правда те, що наші солдати не доїдають?

Це теж неправда, що значить "недоїдають наші солдати"? Де ви чули таке? По-перше, місцеве населення годує, вони дають їжу. На війні, в принципі, сухпайки дають. Мабуть, американські солдати отримують більш якісні сухпайки. Але в ньому достатньо їжі, щоби людина жила, виживала і воювала. Я не бачив голодуючих солдатів, я не вірю в це.

А що ти їв, коли ти там був?

Якщо це сухпайок, то туди входить, до речі, ковбаса, згущене молоко, тушонка, мівіна, галетне печиво. Це на добу, на півтори доби. Якщо ти перебуваєш на блокпості, все що готується, борщ і так далі, це з місцевого населення. На базах в основному це - гречка, тушонка, макарони. Іноді, як наприклад в Красному Лимані, місцеве населення саме приходить і годує цей полк, батальйон, він невеликий, небагато людей. А загалом нічого такого. Так, там немає фруктів, там немає, можливо, десертів. Але щоб поїсти цього достатньо.

Наскільки пошкоджена інфраструктура в містах і селах? В порівнянні, де людям буде легше повертатись до нормального життя?

В Слов’янську, наприклад (це найбільш постраждале місто), вже поновили транспорт, водопостачання і всі маршрути. Мені здається, це все показово. Тобто, якщо все було повністю зруйноване, то це було б не можливо. Руйнації насправді, відбуваються не в самих містах, а на під’їзді до міст, в приватному секторі, там, де переховували техніку і людей. Це не жилі квартали, а якісь маленькі будинки. От навколо Слов’янську приватний сектор постраждав. Я не можу сказати, що це тотальне руйнування. Я не бачив, щоб там навіть 5 будинків підряд були зруйновані повністю. Тільки в інтернеті й не впевнений, що це кадри звідти. Можливо, казали, що в Луганську таке було. Я не бачив, не був там, тому не буду казати. Але те, що я бачив власними очима під Слов’янськом, під Артемівськом, під Карлівкою, під Горлівкою, там немає великих руйнацій. Бо всі ці війська влаштувались в полі, де все відбувається. Місто ніхто не обстрілював.

З Америки висилають багато за переліком все, що потрібне для екіпірування: всілякі тепловізори, біноклі, препарати для зупинки крові. Відомі випадки зловживань. Ці вантажі справді поступають туди?

Ну я бачив. Але я не знаю, звідки воно поступає. Ми самі возили. Не я збирав, інші люди збирали. Ми їхали з тим вантажем туди. Бронежилети і тепловізори ми возили двічі – найбільш дорога техніка, яку возять приватні структури. Я бачив взуття, одяг, це є. Мабуть, зараз на цьому хтось і заробляє. Але щось з цього потрапляє куди потрібно, левова частина потрапляє. Тому не час думати, чи заробляє хтось на цьому, чи ні. Звісно це роблять люди, але це ж не привід зупинятися, припиняти це робити. Ми ж не можемо нічого не робити, бо всі крадуть. Але щось доходить до призначення, однозначно. 

Розмовляли Світлана Іванишин-Угрина та Галина Угрина
 
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Михайло Блехман: "Україна для мене понад усе"
Часто-густо замислююсь: як почувається людина, яка виїхала з України багато років тому? І живе навіть не в іншій країні, а в іншій півкулі? А коли ця людина - письменник? Чи отримує він підтримку від колишніх співвітчизників? Чи цікавляться долею митця в Україні? Питань купа, а чи можу отримати на них відповіді...
Читати більше
​Олег Майборода: "Життя дається один раз. І витрачати час на сум не раціонально"
Абетка Олега Майбороди, що вийшла друком у видавництві "Талант" наприкінці 2017 року, вирізняється тим, що вона написана прозою. Прочитала її - і в мене одразу виникли питання до автора. Тим більше, що давно спостерігаю за творчими досягненнями свого земляка
Читати більше