Найстарший поет України Микола Миколаєнко: "Закохано дивлюсь на світ..."

22 вересня 2017
Еліна Заржицька
5 грудня 2017 року виповнюється 98 років найстарішому поетові, мабуть, не тільки Придніпров’я, але й усієї України – Миколі Миколаєнку. Незважаючи на, здається, солідний вік, Микола Антонович не спочиває на лаврах, а веде активну літературну діяльність і наполегливо працює, радуючи своїх прихильників новими поетичними знахідками. Щоб якнайдетальніше вивчити цей поетичний феномен, звернулася до пана Миколи з проханням відповісти на декілька питань.
 
Миколо Антоновичу, Ви – автор 5 повістей, двох п’єс, 38 збірок поезій та збірки оповідань "Ксана"... Але найперше презентуєте себе як поета. Скільки всього, хоча б приблизно, віршів у Вашому творчому доробку?

Так, поезія для мене найдорожча. І віршів у мене, десь, мабуть, півтори-дві тисячі. Але справа не у кількості. Я б хотів бути автором бодай однієї пісні, такої, щоб вона загриміла, як от: "Ой, степом, степом..." Миколи Негоди, "Два кольори" Дмитра Павличка, "Чорнобривці" Миколи Сингаївського або "У долині туман" Василя Діденка... Такі вірші живуть у народній пам’яті віками.
 
А чи пам’ятаєте свій перший вірш? І коли він був написаний?

Перший мій віршик був надрукований у газеті "Піонер" 1 вересня 1934 року. Але справжня проба пера – поезія "Дівчині" – присвячений красуні-однокласниці – вийшла друком у газеті "Червоний гірник" у березні 1937 року. За цю публікацію був нагороджений за перемогу у Всеукраїнському конкурсі на кращий літературний твір серед школярів екскурсією по Радянському Союзу. Спогади про побачене й почуте (адже під час екскурсії ми, юні літератори, зустрічалися з відомими письменниками й митцями, відвідували оперні вистави й концерти у Києві, Дніпропетровську, Ленінграді...) не полишають мене й досі.
 
Ви завжди захоплювались творчістю Бориса Романицького і Василя Яременко, видатних акторів театру імені М.Заньковецької, у якому підробляли за часів голодного студентства. Як вплинули на Вашу творчість діяльність одного з провідних театрів 20-40-х років ХХ століття та особисті знайомства з його провідними акторами?

При всьому захопленні театром я, молодий студент, все одно більше мріяв не про сцену, а про літературну діяльність. Відвідуючи не тільки вистави, а й репетиції, черпнув від великого режисера й актора – Бориса Романицького – не тільки вміння читати поезії, але й відчув усе багатство мовної палітри, таку собі вишуканість та інтелігентність.
 
У своїй автобіографії пишете, що в 1946 році Ваші "Вірші солдата з Кривого Рогу" були надруковані турботами Максима Тадейовича Рильського. Вам довелося особисто з ним спілкуватися?

Ні, все було так. Коли закінчилася війна, то зібрав я вірші, написані під час 1941-1945 років і відправив листом до Максима Тадейовича. Відповіді не отримав і вже ні на що не сподівався. Ось вже й демобілізувався, їду собі у потязі, аж бачу: газети й журнали по вагонах носять. Я й набрав українських видань. Відкриваю часопис "Україна" і бачу рубрику: "Вірші солдата з Кривого Рогу" (це я так підписався у листі до Максима Тадейовича). І там усі ті вірші, котрі поетові надсилав, надруковані. Але ж я додому поспішав, то подякував Рильському вже потім, коли був прийнятий до письменницької спілки.

Бачив його на з’їздах письменників, куди обирався делегатом. Максим Тадейович дуже схильно, я б сказав, по-батьківськи, до мене ставився. Коли я вперше до нього підійшов, щоби подякувати за надруковані вірші, він запитав: "Ви побачили, що я нічого Вам не виправив?" Бачте, яка делікатність у редагуванні. Питався: "Ви ким працюєте?". "Вчителюю" – відповідаю... А він: "Вчительство пошкодить Вашій творчості". І дійсно. Шкодило! Робота, колеги, повсякчасна зайнятість... Ось пішов на пенсію, думав, попрацюю. Аж тепер сил не вистачає...

А ще Максим Тадейович заповідав: "Маємо піднімати Україну". Я й досі пам’ятаю цей наказ і намагаюся – як вмію – його виконувати.



Тобто, можна стверджувати, що хтось із поетів став для Вас авторитетом/прикладом у письменстві?

Кожен впливав на мене по-своєму. Бо з дитинства був таким собі "бібліотечним" хлопцем, багато читав. Найбільше ж полонили поезії Максима Рильського, Володимира Сосюри, Євгена Плужника, Сергія Єсеніна, Михайла Свєтлова, Володимира Маяковського, сонети Миколи Зерова...
 
У чому, на Ваш погляд, головний секрет Вашого поетичного натхнення?

Закохано дивитися на світ. (читає) "Душа ж моя – не старомодна,// люблю розкованих дівчат, // новини слухаю сьогодні, // і в Інтернеті маю сайт."

Загалом, намагаюся, щоб все написане, лежало "на паралелях і меридіанах людської душі".
 
Зізнайтеся, а не тягне знову писати прозу?

Ой, тягне, ще як тягне! (сміється) Знаєте, скільки дописів за все життя зібралося? Скільки спогадів хотілося б записати? Все часу не вистачає та й сили вже не ті. Але ж сподіваюся систематизувати зібрані матеріали у велику книжку.
 
Ви, Миколо Антоновичу, виховали декілька поколінь дніпропетровських поетів. Як вважаєте, можна говорити про "дніпропетровську поетичну школу"?

Я ж педагог! (сміється) От і виховував. Свого часу для обласної газети "Зоря" готував літературну сторінку "Чиста криниця" з оглядом поетичної пошти. У 90-ті понад десять років вів літсторінку "Першоцвіт" в обласній профспілковій газеті "Позиція" (до речі, і мого віршика колись помітив пан Микола, надрукував! – прим. авт.) Клопотавсь, щоб вийшла перша поетична книжка Олександра Зайвого. Допомагав молодим поетам Марії Дружко, Наталії Федько, Анатолію Ворфлику, Світлані Поливоді, Віктору Божку і багатьом іншим.

Стосовно школи, то нехай то вирішують літературознавці й критики. Як на мене, школа існує одна – школа справжнього письма. Але стилі у наших дніпропетровських поетів різноманітні і тут можу пригадати Сергія Бурлакова, Володимира Луценка, Григорія Гарченка, Анатолія Шкляра...
 
Дякую, що приділили так багато уваги. Чудово, що Ви завжди у доброму гуморі. І, сподіваюся: Ваші читачі насолоджуватимуться ще не однією Вашою чарівною поетичною збіркою.
 
Довідково:

Миколаєнко Микола Антонович народився 5 грудня 1919 року в с. Мар’янівка Криворізького району Дніпропетровської області. Закінчив Запорізький педінститут, Горьківське зенітно-артилерійське училище. У 1941-1945 роках перебував на фронті, був командиром взводу, батареї, начальником штабу дивізіону. За бойові заслуги нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни І ступеню та медалями.

Працював директором школи, редактором криворізької міської газети "Червоний гірник", головним редактором дніпропетровської студії телебачення.

Лауреат літературної премії ім. П.Кононенка.

Член Національної Спілки журналістів України і Національної Спілки письменників України (з 1958 року).

Автор п'єс "Мар’яна" та "Іду за тобою".

Співавтор 7 збірників та альманахів, книг "Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я" (2009, 2012, Дніпропетровськ), аудіокниги "Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам" (2012, Дніпропетровськ), альманаху "Степова Еллада" (2016, Дніпро). Автор 39 книг.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Вимоглива й жіночна: тренер Ірина Ващук про гармонію та мотивацію
Чому важливо тримати себе у формі? З чого почати вести здоровий спосіб життя? Де шукати мотивацію та на кого варто рівнятися? До вашої уваги інтерв'ю з фінтес-тренером Іриною Ващук, яка вже багато років допомагає людям триматися в гарній формі.
Читати більше
Сам собі вчитель: мистецький почерк Андрія Гладенького
Мистецтво таке різне: констрастне, емоційне, з якогось боку зрозуміле всім, з якогось — абсолютно абстрактне. Але сила пензля та уяви робить дива. Сьогодні маю намір познайомити вас з Андрієм Гладеньким — самоучкою з надзвичайним талантом бачити та передавати красу на полотні.
Читати більше