Найстарший поет України Микола Миколаєнко: "Закохано дивлюсь на світ..."

22 вересня 2017
Еліна Заржицька
5 грудня 2017 року виповнюється 98 років найстарішому поетові, мабуть, не тільки Придніпров’я, але й усієї України – Миколі Миколаєнку. Незважаючи на, здається, солідний вік, Микола Антонович не спочиває на лаврах, а веде активну літературну діяльність і наполегливо працює, радуючи своїх прихильників новими поетичними знахідками. Щоб якнайдетальніше вивчити цей поетичний феномен, звернулася до пана Миколи з проханням відповісти на декілька питань.
 
Миколо Антоновичу, Ви – автор 5 повістей, двох п’єс, 38 збірок поезій та збірки оповідань "Ксана"... Але найперше презентуєте себе як поета. Скільки всього, хоча б приблизно, віршів у Вашому творчому доробку?

Так, поезія для мене найдорожча. І віршів у мене, десь, мабуть, півтори-дві тисячі. Але справа не у кількості. Я б хотів бути автором бодай однієї пісні, такої, щоб вона загриміла, як от: "Ой, степом, степом..." Миколи Негоди, "Два кольори" Дмитра Павличка, "Чорнобривці" Миколи Сингаївського або "У долині туман" Василя Діденка... Такі вірші живуть у народній пам’яті віками.
 
А чи пам’ятаєте свій перший вірш? І коли він був написаний?

Перший мій віршик був надрукований у газеті "Піонер" 1 вересня 1934 року. Але справжня проба пера – поезія "Дівчині" – присвячений красуні-однокласниці – вийшла друком у газеті "Червоний гірник" у березні 1937 року. За цю публікацію був нагороджений за перемогу у Всеукраїнському конкурсі на кращий літературний твір серед школярів екскурсією по Радянському Союзу. Спогади про побачене й почуте (адже під час екскурсії ми, юні літератори, зустрічалися з відомими письменниками й митцями, відвідували оперні вистави й концерти у Києві, Дніпропетровську, Ленінграді...) не полишають мене й досі.
 
Ви завжди захоплювались творчістю Бориса Романицького і Василя Яременко, видатних акторів театру імені М.Заньковецької, у якому підробляли за часів голодного студентства. Як вплинули на Вашу творчість діяльність одного з провідних театрів 20-40-х років ХХ століття та особисті знайомства з його провідними акторами?

При всьому захопленні театром я, молодий студент, все одно більше мріяв не про сцену, а про літературну діяльність. Відвідуючи не тільки вистави, а й репетиції, черпнув від великого режисера й актора – Бориса Романицького – не тільки вміння читати поезії, але й відчув усе багатство мовної палітри, таку собі вишуканість та інтелігентність.
 
У своїй автобіографії пишете, що в 1946 році Ваші "Вірші солдата з Кривого Рогу" були надруковані турботами Максима Тадейовича Рильського. Вам довелося особисто з ним спілкуватися?

Ні, все було так. Коли закінчилася війна, то зібрав я вірші, написані під час 1941-1945 років і відправив листом до Максима Тадейовича. Відповіді не отримав і вже ні на що не сподівався. Ось вже й демобілізувався, їду собі у потязі, аж бачу: газети й журнали по вагонах носять. Я й набрав українських видань. Відкриваю часопис "Україна" і бачу рубрику: "Вірші солдата з Кривого Рогу" (це я так підписався у листі до Максима Тадейовича). І там усі ті вірші, котрі поетові надсилав, надруковані. Але ж я додому поспішав, то подякував Рильському вже потім, коли був прийнятий до письменницької спілки.

Бачив його на з’їздах письменників, куди обирався делегатом. Максим Тадейович дуже схильно, я б сказав, по-батьківськи, до мене ставився. Коли я вперше до нього підійшов, щоби подякувати за надруковані вірші, він запитав: "Ви побачили, що я нічого Вам не виправив?" Бачте, яка делікатність у редагуванні. Питався: "Ви ким працюєте?". "Вчителюю" – відповідаю... А він: "Вчительство пошкодить Вашій творчості". І дійсно. Шкодило! Робота, колеги, повсякчасна зайнятість... Ось пішов на пенсію, думав, попрацюю. Аж тепер сил не вистачає...

А ще Максим Тадейович заповідав: "Маємо піднімати Україну". Я й досі пам’ятаю цей наказ і намагаюся – як вмію – його виконувати.



Тобто, можна стверджувати, що хтось із поетів став для Вас авторитетом/прикладом у письменстві?

Кожен впливав на мене по-своєму. Бо з дитинства був таким собі "бібліотечним" хлопцем, багато читав. Найбільше ж полонили поезії Максима Рильського, Володимира Сосюри, Євгена Плужника, Сергія Єсеніна, Михайла Свєтлова, Володимира Маяковського, сонети Миколи Зерова...
 
У чому, на Ваш погляд, головний секрет Вашого поетичного натхнення?

Закохано дивитися на світ. (читає) "Душа ж моя – не старомодна,// люблю розкованих дівчат, // новини слухаю сьогодні, // і в Інтернеті маю сайт."

Загалом, намагаюся, щоб все написане, лежало "на паралелях і меридіанах людської душі".
 
Зізнайтеся, а не тягне знову писати прозу?

Ой, тягне, ще як тягне! (сміється) Знаєте, скільки дописів за все життя зібралося? Скільки спогадів хотілося б записати? Все часу не вистачає та й сили вже не ті. Але ж сподіваюся систематизувати зібрані матеріали у велику книжку.
 
Ви, Миколо Антоновичу, виховали декілька поколінь дніпропетровських поетів. Як вважаєте, можна говорити про "дніпропетровську поетичну школу"?

Я ж педагог! (сміється) От і виховував. Свого часу для обласної газети "Зоря" готував літературну сторінку "Чиста криниця" з оглядом поетичної пошти. У 90-ті понад десять років вів літсторінку "Першоцвіт" в обласній профспілковій газеті "Позиція" (до речі, і мого віршика колись помітив пан Микола, надрукував! – прим. авт.) Клопотавсь, щоб вийшла перша поетична книжка Олександра Зайвого. Допомагав молодим поетам Марії Дружко, Наталії Федько, Анатолію Ворфлику, Світлані Поливоді, Віктору Божку і багатьом іншим.

Стосовно школи, то нехай то вирішують літературознавці й критики. Як на мене, школа існує одна – школа справжнього письма. Але стилі у наших дніпропетровських поетів різноманітні і тут можу пригадати Сергія Бурлакова, Володимира Луценка, Григорія Гарченка, Анатолія Шкляра...
 
Дякую, що приділили так багато уваги. Чудово, що Ви завжди у доброму гуморі. І, сподіваюся: Ваші читачі насолоджуватимуться ще не однією Вашою чарівною поетичною збіркою.
 
Довідково:

Миколаєнко Микола Антонович народився 5 грудня 1919 року в с. Мар’янівка Криворізького району Дніпропетровської області. Закінчив Запорізький педінститут, Горьківське зенітно-артилерійське училище. У 1941-1945 роках перебував на фронті, був командиром взводу, батареї, начальником штабу дивізіону. За бойові заслуги нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни І ступеню та медалями.

Працював директором школи, редактором криворізької міської газети "Червоний гірник", головним редактором дніпропетровської студії телебачення.

Лауреат літературної премії ім. П.Кононенка.

Член Національної Спілки журналістів України і Національної Спілки письменників України (з 1958 року).

Автор п'єс "Мар’яна" та "Іду за тобою".

Співавтор 7 збірників та альманахів, книг "Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я" (2009, 2012, Дніпропетровськ), аудіокниги "Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам" (2012, Дніпропетровськ), альманаху "Степова Еллада" (2016, Дніпро). Автор 39 книг.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Леся Кічура: "У творенні казок можна мати за собою таку величезну аудиторію, якій позаздрить і дорослий автор..."
14 лютого світ відзначає не лише День Святого Валентина, а ще й Міжнародний день дарування книг. Тому сьогодні авторка дитячих казок Леся Кічура ділиться секретами цього наймилішого жанру.
Читати більше
"Легенда Карпат": весь знімальний процес - то велика пригода
З інтерв'ю із режисером "Легенди Карпат" незадовго до всеукраїнської прем'єри дізнаємося... Чому Сергій Скобун називає Олексу Довбуша карпатським Мойсеєм? Які містичні історії супроводжували знімальний процес та чи справді легенди не потребують імен?
Читати більше