Михайло Коцюбинський. Харитя.
Цим невеличким оповіданням письменник увійшов в українську та світову літератури.
Історія дівчинки, яка допомагає хворій мамі, зворушила читачів. Все закінчується добре. Мама одужує, односельчани допомагають вижати жито, хрещений батько Хариті звозить хліб у стодолу, і сім’я вже не боїться голодної смерті.
Цензор не мав жодних претензій до цього оповідання, як і до інших – "Ялинка" і "Маленький грішник", – які теж закінчуються на оптимістичній ноті та вийшли окремим виданням. Це була перша книжка оповідань Михайла Коцюбинського, видана в Україні.
Звичайно, оптимістичне закінчення "Хариті" навряд чи можна назвати реалістичним. Але, очевидно, Михайло Коцюбинський керувався тим, що писав це оповідання все-таки для дітей і головним для нього було не травмувати дитячу психіку. Крім того, мусив зважати на цензуру. В царській Росії все мало виглядати пристойно. Цензор не допустив би, щоб мама героїні померла, а дівчинка вмерла голодною смертю.
Втім, письменник усе ж не може відмовитися від реалістичного зображення подій. Інша справа, що на догоду зовнішнім обставинам, про які я щойно сказав, мусить іти до оптимістичного фіналу, щоби побачити свою книжечку надрукованою.
Після смерті чоловіка занедужала Харитина мама. Маленька донечка доглядає за нею. З річки несе відро води, хоч мліють руки, варить як уміє їсти, а потім йде на поле жати жито, вколовши серпом пальчик.
На землі – небесна краса:
"І справді було гарно на ниві, несказанно гарно! Погідне блакитне небо дихало на землю теплом. Половіли жита й вилискувались на сонці. Червоніло ціле море колосків пшениці. Долиною повилась річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву. А за річкою, попід кучерявим зеленим лісом, вся гора вкрита розкішними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо. Межи зеленими килимами біліє гречка, наче хто розіслав великі шматки полотна білити на сонці. В долині, край лісу, висить синя імла. І над усім тим розкинулось погідне блакитне небо, лунає в повітрі весела пісня жайворонка. Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток".
Але ідилія закінчується, коли Харитя починає жати жито. Дівчинка одна на великому полі, і їй стає страшно:
"Стерня коле босі ноги, аж на плач збирається Хариті, піт великими краплями падає на землю, а бідна дівчина жне та й жне. Якось обернулась Харитя назад, щоб покласти нажату жменьку, глянула навкруги – і страх обхопив її. Адже вона одна на ниві! А ну, який страх вискочить із жита й задушить її! Раптом – фуррр!.. Перепелиця пурхнула перед самою Харитею і, тріпочучи короткими крилами, ледве перенесла на кілька ступнів своє тяжке, сите тіло. Серце закалатало Хариті в грудях з переляку; далі наче спинилось, і Харитя скаменіла на місці. Однією рукою стиснула жменьку жита, другою – серп. Лице пополотніло. Здорові сиві очі з жахом дивилися в жито. За хвилинку Харитя трохи відійшла. Серце знов застукало в грудях. Харитя наважилась тікати".
З великим душевним трепетом і симпатією до своєї героїні Михайло Коцюбинський описує страждання дівчинки. Для дорослого все це, можливо, виглядає несерйозно і навіть смішно, але ж треба вміти не просто зазирнути в дитячу душу, а й зрозуміти її. Письменникові це вдається.
Червоною ниткою крізь оповідання проходить віра Хариті в Бога. Дівчинка невміло молиться, щоби мама одужала. Оповідання закінчується словами Хариті:
"– Хіба я не казала вам, матінко, що добрий Бог дасть нам здоров’я і поможе зібрати хліб? Хіба не на моє вийшло?..".
Звичайно, можна звинуватити Михайла Коцюбинського в голому і неприхованому дидактизмі. Але оповідання "Харитя" хоч і написане для дітей, але насамперед, як на мене, адресоване дорослим. Побачити дитячу душу, зрозуміти її – ось яке над-завдання перед читачем поставив Михайло Коцюбинський. Цю проблему в різний спосіб він розв’язує в подальшій своїй творчості.
Анатолій ВЛАСЮК
15 лютого 2017 року
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
