Юлія Баткіліна

Потяг іде на Схід, котиться, мов гроза,
повна чужого сну і гидкого чаю.
Дощ на вологих рейках утнув бачату.
Знаєш, тепер новини усі - невчасно,

небесними терезами,
ми із тобою поки не призвичаїлись.
Падає сонце і в обрії догоряє.
Щось не ідуть листи.
Дійдуть уже навряд.
Сни степових могил, марення теплотрас,
дихання міст в розкошланому волоссі,
темпу проспектів і заміської млості,
ще до війни - як нам тоді велося?
Як нам тепер, небо моє поранене?
Що там - прощання, протяги, однострої?
Потяг везе на Схід
Ніч над старим Дніпром.

© Юлія Баткіліна
Зображення-обкладинка: Ava.md