Про дніпровських лоцманів

У давні часи на березі Славути-Дніпра, якраз напроти Кодацького порогу, село стояло. Мешкали у тому селі лоцмани, що через небезпечні дніпрові пороги кораблі та плоти переводили. Чи не найдосвідченішим серед місцевих лоцманів був старий Охрим. Жив дідусь у маленькій хатинці разом із єдиним онуком Михайлом, якого старий лоцман змалку своєї справи навчав.

Хлопець вправно веслував і ходив під вітрилом. Дідусь розповів йому, як кожен поріг називається, чим небезпечний і як ту небезпеку оминути можна, але сам, без діда, перепливати ті пороги хлопець не наважувався.

Якось занедужав дід. Покликав онука і каже:

– Здолали мене бісові болячки. Поїдь на той бік Дніпра, привези криву Мотрю. Кажуть, краще за неї ніхто лікувати не вміє.

Онук одразу весла схопив, човник на воду спустив та й поплив. Тільки від берега – як знялася страшенна буря. Підхопив вітер човника і гонить до порогів. Михайло пристати до берега намагається, на весла налягає – та де там. Несе його човник прямісінько на валуни, туди, де поміж гострими кам’яними іклами дід Славута кипить, сичить білою піною, холодні краплі розбризкує.

А перший – Кодацький поріг, що поблизу від села Кайдаки, довгий, сажнів зо двісті*, з великою кількістю каменів, бочок, валунів та стрімких перекатів. Як підхопить корабель чи пліт течія, то про швартування годі й мріяти і тільки лоцман знає, куди спрямувати рух свого корабля.

Довелося Михайлові все, що дідусь розповідав, пригадати, всі вміння свої застосувати. Повів він човника вузькою водяною стежкою поміж чорним, загрозливим камінням. Стрибає човник з хвилі на хвилю, от-от перекинеться.

Аж бачить хлопчина: ліворуч острів, на острові – величезна темна башта червоним полум’ям горить-міниться. Що ж то? Думав-гадав Михайло, ніяк не згадає, чи розповідав дідусь про таке диво. Вирішив до острова пристати. Незчувся, як підхопила човник хвиля і потягла до берега. Юнак і радий. Причалив, човника до каменя прив’язав, і пішов до башти....

далі буде