В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018

***

Річка проклала на осінньому полі синюватий огрублий шов, –

тихий день кам’янистою дорогою у безвість назавжди йшов;

слід змальовувати словами втрату, щоб не відчувати її, аби

навіки розлучитися з домівкою й чути загоєний плеск води

у ванній кімнаті, де вранці вмивається зраджений землероб,

насвистуючи мелодію якоїсь пісні, й рушником витирає лоб,

а по обіді яре сонце намагається торкнутись промінням дна

його каламутних очей, як риби – нутрощів утопленого судна, –

так на чоловічому обличчі, бува, не здриґається жоден м’яз,

коли пташині зграї відбиваються в старому дзеркалі раз у раз, –

він усе ж таки намагався пригадати, як схилялася медсестра

над лікарняним ліжком і зболілим тілом, як тліла ясна пора

зачумленої осені за вікном богадільні, де серця не гоїв плач,

де присмагла за літо шкіра обпинала горбкуватого носа хрящ,

де жіночі вуста перетворилися на камінь, де не було почуттів, –

де мерх осінній праліс над річкою й не вистачало гортані слів;

він нервово посмикував мочку лівого вуха, комір сорочки скуб,

невимовна журба пойняла його душу й залягла у кутиках губ,

знебарвлений прапор урочисто здіймався над пристанню, над

дуже міцно закутим у кам’яні береги містом, де старший брат

став безсмертним, а молодший – у жовтім домі вві сні помер, –

так тлінна плоть реагує на смерть, де озивається кожен нерв.

В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018

Картина: Natalie Kraemer (French, 1891-1943, Auschwitz)