В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018

***

Грубе полотно сонного осіннього поля й огрублі

гілки густих чагарів, де сховались порожні гнізда, –

він залишався у власних переконаннях незмінним,

вночі кохана жінка цілувала його в пошерхлі губи,

і він корився, втомлений виснажливим переїздом, –

відчуваючи душевне тепло й прохолодні її коліна,

ніч ущерть наповнювалась відгомоном пташиним;

за межею його відчуттів тривало пізнання любові –

вона розлучилась, і він був вільним уже два роки,

їхні руки змикались, їхні губи жадно пили цілунки,

їхнє життя підкорялось загальновизначеній основі,

вже відродивши у колись знищених душах спокій

і закріпивши коханням досі невизначені стосунки;

впродовж ночі дрібний дощ у вікна кімнати стукав;

вранці йому не ставало духу звести на неї погляд,

вони були у їдальні, він їв салат, вона мила посуд,

по радіо говорили про посуху та окупацію Криму,

йому дуже важило, що вона просто стояла поряд,

попри сусідські плітки й людський недолугий осуд

з нею він рівновагу в беззмістовнім житті отримав –

ніби ванна перетворювалась на річку незглибиму;

затишна маленька квартира в розселеному будинку,

де можна було усамітнитись і забути про все на світі,

в тій місцевості мовчазне співчуття визначало досвід,

коли вона йшла до церкви, то зав’язувала хустинку,

він ішов поруч у чорнім костюмі, й птахи перелітні

в чагарниках край поснулих полів зустрічали осінь,

а вони набожно мовчали, неначе були чужими досі.

В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018