В'ячеслав Гук. ...Колись має дійти до розпаду те насіння, що дрімає тепер в землі...

***

Колись має дійти до розпаду те насіння, що дрімає тепер в землі,

смерть, зрештою, урівноважує все, що колись за життя боролось,

вода з колодязя, що вмер, не має ймення, – вона безіменна, змілів

її живий глинястий відбиток, поранений гуркіт, надсадний голос;

останнє сонячне світло стрімко падало на поле, розмите дощем,

на старому готельному ліжку чоловік приліг відпочити по обіді:

поранене серце неймовірно жадало будь-що-будь втамувати щем

зерен розлуки, та втомлений мандрівник того, на жаль, не відав;

він щоранку вмивався так, що взагалі не торкався крижаної води,

подумки ледь не зсувався з глузду, а поряд сумирно лежав собака,

серпневий день у Криму був нібито підгоріла мідь листя – рудий,

у розбуялих хащах трави та квітів проти ночі у полі одуд плакав;

здавалось, ті зерна лежали горсткою в лівій кишені його піджака,

в убогій кімнатці чомусь пахло динею й свіжим печеним хлібом,

подумки він намагався приторкнутися до минулого, проте торкав

порочну наготу тієї, яку минулої ночі кохав, як дурний, і слідом

ішов за її жахною звабою, поринав у любові священні живі нурти,

прагнув забутись у тому бодай на мить, випадаючи з обіймів світу,

блаженне літо колихало завісами, і душа лише прагнула простоти,

а потому між пальців чаділа цигарка, яку намагався згасити вітер;

шелест дощових крапель ставав гучнішим, коли він стояв унизу,

відчуваючи, як неприємно тіло здриґалося під сорочкою – попри

кров венозну, яка гарячою циною розтікалася жилами, ніби взув

черевики на босу ногу або ж тримав сіру пташку в руці навпроти

вікна, щоб випустити її – безрибна сіть людського життя, візьми

собі на пам’ять цей уже надірваний спокій і поля холод сивастий,

тому що серце – не має вини, як солдат, що приймає жереб війни

спокійно і гордо, – як на рану горла накладений зграбно пластир,

так людина протягом хвилини проживає ціле своє життя вповні,

так запах мильної піни на вилицях і рух по шкірі старої бритви

стають контролем над проявом почуттів, як наосліп прожиті дні

в сільській глушині, де пожежа метеликів прагне вночі догоріти.