HALVOR J. SANDSDALEN
Сіра шкіра ріки на тлі обледенілих флагштоків,
важко лине повз сонячний полиск угору пара,
беззмістовність життя повертає за кілька кроків,
щоб поліпшити зовні конструкцію пароплава.
Як позначка крейди – нерівний берег, хвилясті
лінії мерхлого горизонту, цегла старих будинків,
голос самотньої чайки, увібраний у рвані снасті,
розвіє над мерзлими хвилями ніжну зимову димку.
Сірий колір води дужим опіком пам’ять стримав,
колись чоловік праг збагнути фото, в підкладку вшите, –
з бритвою у руці, з рушником через плече й очима,
повними спогадів про минуле, що навмання прожите.
Набережна мала тверду пам’ять, яку час звідав,
жінка для нього – це частина минулого, – відгук бою,
він же, перевдягнувшись, довго гаяв час за обідом
і бачив, як чайка річкова тихо линула над водою, –
мов повідомлення, щоб забрали сорочку з пральні,
скосивши вбік берега очі, він думав про вдачу – гіршу
за ту, що вже має, – й чи себе подужає у змаганні
на приз у боксі, на біль, на вшиту у горло – тишу.
До синяви вибриті вилиці цілувала гаряча стружка
колького мокрого снігу – й вирували гранітні хвилі,
утрачена минулого ранку окулярів сталева дужка, –
як у каютах – опалення, і шия лишилася в милі
од вмивання о сьомій ранку, коли рожевіє полиск
вмерзлого в кригу сонця, коли – припиняє битись
дужий пульс у зап’ястку – і губиться справжній голос
у слухавці телефона, де слова не змогли прижитись.
В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримські елегії», 2013.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
