В’ячеслав Гук
зі збірки «Кримські елегії», 2013
HERBJØRG WASSMO
Сухий і засніжений глід зненацька затримав сани
над самою безоднею, де пінилась і гуділа гірська ріка,
кінь вирвав старі голоблі – і скуб мох, оповитий снами,
у пізньому зимовому дні, що останні надії вкрав.
Зрита кам’яниста пустельна земля зберігала тінь хмари,
а ще – молодої жінки, що розбила коліно – і, вихопивши ножа
із-за шкіряного паска, – різала мерзлий глід, і вголос марив
покалічений чоловік, що у санях нерухомо крижем лежав.
Лише раз вона стрілася поглядом із ним, посміхнулась –
дуже вороже – як для рідної людини, надто безжально й зло,
а потім, – ніби дном темної ріки, що задихнулася від намулу,
овече ложе з хворим у безвість гірську – сунулося й повзло.
Вона ще раз глянула на чоловіка – з утиснутим від удару оком,
пригадавши його незвично молоде тіло, – попри фізичний вік,
і гірська темна ріка гуділа внизу суцільним жахним потоком,
який навік заглушив і заморозив гангреною вражений крик.
Коли ж скинуті сани, ніби птах, стрімголов летіли донизу,
з яких покалічений чоловік випав у морозну площину снів,
обличчя жінки, мов рана, запалене й обморожене, – вітер різав,
і сріблястий іній, як дотик цілунку, на її губах, віях, бровах осів…
А за дванадцять болючих років до того, що сталося щойно,
механічний чавун у пральні вилляв на її матір гарячий луг,
шерсть коня затишно пахла стайнею, і мололо життєве жорно
долі тих, хто навчився любити, прирікши себе до мук.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
