В'ячеслав Гук, зі збірки "Кримські елегії", 2013

12 квітня 2014
В'ячеслав Гук
В’ячеслав Гук

зі збірки «Кримські елегії», 2013

 HERBJØRG WASSMO
 
Сухий і засніжений глід зненацька затримав сани
над самою безоднею, де пінилась і гуділа гірська ріка,
кінь вирвав старі голоблі – і скуб мох, оповитий снами,
у пізньому зимовому дні, що останні надії вкрав.
 
Зрита кам’яниста пустельна земля зберігала тінь хмари,
а ще – молодої жінки, що розбила коліно – і, вихопивши ножа
із-за шкіряного паска, – різала мерзлий глід, і вголос марив
покалічений чоловік, що у санях нерухомо крижем лежав.
 
Лише раз вона стрілася поглядом із ним, посміхнулась –
дуже вороже – як для рідної людини, надто безжально й зло,
а потім, – ніби дном темної ріки, що задихнулася від намулу,
овече ложе з хворим у безвість гірську – сунулося й повзло.
 
Вона ще раз глянула на чоловіка – з утиснутим від удару оком,
пригадавши його незвично молоде тіло, – попри фізичний вік,
і гірська темна ріка гуділа внизу суцільним жахним потоком,
який навік заглушив і заморозив гангреною вражений крик.
 
Коли ж скинуті сани, ніби птах, стрімголов летіли донизу,
з яких покалічений чоловік випав у морозну площину снів,
обличчя жінки, мов рана, запалене й обморожене, – вітер різав,
і сріблястий іній, як дотик цілунку, на її губах, віях, бровах осів…
 
А за дванадцять болючих років до того, що сталося щойно,
механічний чавун у пральні вилляв на її матір гарячий луг,
шерсть коня затишно пахла стайнею, і мололо життєве жорно
долі тих, хто навчився любити, прирікши себе до мук.
 
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Він не приніс жертви на вівтар любові, але данину дружбі віддав сторицею
Так сталося, що першим словом, колись прочитаним моїм п'ятирічним сином на книжковому корінці, було слово "Бу-а-ло". Слово було зовсім новим, і він запитав: "А хто це?" І дійсно, хто він - сучасник ХVII століття - Нікола Буало?
Читати більше